Інакше не може бути!
Так каже старий Лур'є. Він ходить по кімнаті, опустивши голову, заклавши руки за спину, зморщивши лоба. Він говорить щораз тихше до самого себе. Я вслухаюсь у кожне його слово. Ледве дихаю. Він сам запитує себе і сам собі відповідає. От що каже старий Лур'є:
— Рамбам твердить, що світ не предвічна річ. Звідки це видно? Бо причина мусить мати її творця! Чим я можу це довести? Своєю волею. Як? Ось я хочу його з'їсти, і я його з'їм. А жалощі? Це нічого не важить. Я виконую свою волю. Воля не остаточна мета. Я його з'їм. Я хочу його з'їсти. Я мушу його з'їсти!
5
Нічого сказати, порадував він мене, оцей старий Лур'є! Він мусить мене з'їсти! А що мама скаже? Мене обіймає жах. Я тремчу всім тілом. Канапа, на якій я лежу, відсунута від стінки. Я потроху присуваюсь до краю канапи і зсовуюсь униз на підлогу між нею й стінкою. Зуби в мене цокотять. Я прислухаюсь і жду, коли він мене їстиме. І як саме? Тихенько кличу маму і почуваю, як вогкі краплі скочуються по моїх щоках, а з щік до рота. Краплі солоні. Я ніколи ще так не сумував за мамою, як оце зараз. За моїм братом Елею я теж сумую, але не так. І тата пригадую, що по ньому читаю кадиш. Хто читатиме по мені кадиш, коли старий Лур'є мене з'їсть?
Мабуть, я добре спав, бо, прокинувшись, оглядаюсь, на якому це я світі! Мацаю стіну. Мацаю канапу. Висуваю голову — велика світла кімната. Оксамитові ковдри на підлозі. Стіни обліплені цяцьками і фігурками людей. Стеля розмальована, як у синагозі. Старий Лур'є все ще сидить над тією великою книгою, яку він називає "Рам-бам". Мені подобається ім'я "Рамбам". Воно звучить у мене, як "бім-бом". Раптом я пригадую, що старий Лур'є тільки вчора хотів мене з'їсти. Боюсь, як би він мене не побачив і ще раз не схотів з'їсти. Я ховаюсь знову між стіною та канапою і мовчу. Відчиняються двері з дзенькотом. Входить все та сама жінка, що вдягнена, як пані. Слідом за нею йде куховарка, яку звуть Хана, з великим підносом. На підносі стоять горнятка з кавою, гарячим молоком і свіжі здобні булочки.
— Де хлопчик? — запитує Хана і оглядається на всі боки. Вона помічає мене між стіною і канапою.— Ти нічого собі шибеник, як я бачу. Що ти тут робиш? Ходім зі мною на кухню. Там тебе мама дожидає.
Я вистрибую із своєї схованки, збігаю босоніж униз по застелених м'яких східцях і приспівую під такт: "Рам-бом, бім-бом! Бім-бом, Бім-бом! Рам-бом!"—аж поки приходжу на кухню.
— Не поспішайте,— каже куховарка Хана до мами.— Нехай він вип'є хоч склянку кави з булочкою. Та й ви самі теж можете взяти склянку кави. Чорти їх не візьмуть. У них є доволі!
Так каже чорнява Хана. Мама дякує їй і сідає. Хана подає нам гарячу запашну каву і свіжі здобні булочки.
Ви коли-небудь їли коржики, посилані цукром? Отакі на смак і багатійські здобні булочки. А може, ще кращі. Смак кави не можу вам описати. Райська насолода! Мама держить склянку, сьорбає, тішиться і дає мені більш як половину своєї булочки. Це помічає куховарка Хана і знімає галас, неначе її хто зарізав:
— Що ви робите? їжте, їжте! Є досить!
І куховарка Хана дає мені ще одну булочку. То я вже маю дві з половиною. Прислухаюсь до їхньої розмови. Розмова мені відома. Мама скаржиться на свою долю. Вдова, двоє дітей, один породичався із золотою торбою, а другий, бідолашний хлопчик... Я б хотів знати, як це мій брат Еля породичався із золотою торбою? Яка вона, ця золота торба? Хана слухає маму, притакує, киваючи головою. Потім починає Хана. Скаржиться на свою лиху долю, що їй доводиться служити у чужих. Вона дочка порядних батьків. Тато її був заможний хазяїн, та погорів. Потім занедужав і помер. Якби її тато, каже вона, тепер воскрес і подивився на свою Хану, що стоїть коло чужої плити!.. А так вона не може поскаржитись. Хвалити бога і за це! У неї добра посада. Ось тільки погано, що старий хазяїн трохи той...
Що таке "трохи той" — не знаю. Хана показує чомусь пальцем на лоба. Мама слухає Хану, похитує головою. Потім починає знову мама. Хана слухає маму і теж похитує головою. На дорогу вона дає мені ще одну здобну булочку, і я показую її хлопцям у хедері. Вони оточують мене і дивляться мені в рота, коли я їм. Мабуть, це для них дивина! Я даю кожному по маленькому шматочку. Вони теж пальці облизують.
— Де ти взяв такі ласощі?
Я напихаю повен рот, стаю проти них, засунувши руки глибоко в кишені своїх дерев'яних штанців, жую, ковтаю і мовчки пританцьовую босими ногами, немов кажучи:
"Ех, жебрацькі ви торби! Велика штука здобні булочки, ха-ха-ха! Коли б ви ще спробували каву, ви б тоді знали, що таке рай на цьому світі!"
VI. ЗОЛОТА ТОРБА 1
Єдина втіха, яка підтримує мою матір,— це те, що моєму братові Елі, хвалити бога, добре. Він породичався із золотою торбою. Так каже моя мама і з великої радості, за своєю звичкою, витирає очі. Він уже забезпечений, каже вона, назавжди. її невістка, каже вона, хоч і не дуже-то добра (я теж такої думки), зате господь дав Елі багатого тестя. Він пекар. Йона звуть його. Йона-пекар. Власне кажучи, сам Йона нічого не випікає. Випікають інші. Він тільки купує борошно і продає хліб. На пасху він випікає мацу для цілого міста. У пекарській справі він мастак, а до того ще й сердита людина — страх який сердитий! Можна сказати, що це справжній душогуб! Одного разу він мене впіймав, коли я в гостях був у мого брата Елі і почастував самого себе бубликом. Бублик був свіжий, теплий, щойно з печі. І принесла ж нечиста сила Йону-пекаря! Побачили б ви його розбійницьке обличчя і його розбишацькі очі! З того часу я не ходжу більше туди. Моєї ноги там більше не буде, хоч би мене озолотили! Таку собі звичку засвоїти — брати за комір і викидати за двері, та ще при цьому дати три стусани в спину!
Я розповів про це мамі, і вона одразу побігла туди — хотіла намилити Йоні чуба, як він того заслужив. Але мій брат Еля не допустив. Він сказав, що Йона правий. Він доводив мамі, що червоніє за мене. Щоразу, коли я приходжу до нього, я їм, каже Еля, бублики. Він краще дасть мені, каже, копійку, щоб я купив собі десь-інде бублика. Мама каже на це, що він ні на крихту не жаліє мене, йому байдуже, що дитина сирота. Брат Еля каже їй на це, що можна бути сиротою і не хапати бубликів з чужої печі. Мати каже йому, щоб він говорив трохи тихше. А брат Еля каже їй, що навпаки,— він говоритиме голосно, нехай усі знають, що я злодій. Слово "злодій" мама і слухати не може. Вона міниться на обличчі і каже моєму братові Елі, нехай не забуває, що є бог на світі. Дратувати бога не можна. Бог не промовчить. Він батько сиротам. Він заступиться за сироту. Нічого, він великий бог. Він усе може. Коли бог схоче, Йона-пекар не матиме навіть того, чого вартий один бублик!.. Так відповідає мама моєму братові Елі. Вона бере мене за руку, грюкає дверима, і ми йдемо додому.
2
Знаєте, мабуть, з богом таки не можна жартувати! Коли б ви знали, яка доля спіткала Йону-пекаря!
Я ж вам казав, що він сам не випікає. Випікають інші — якісь два чорняві чоловіки і троє нетутешніх, обідраних, обшарпаних жінок з червоними теплими хустками на головах (хоч надворі спека — задихнутись можна!). І ось трапилась одного разу пригода. Не одна, а декілька пригод. Люди скаржились, що знаходять у булочках нитки, тасьму, тарганів і уламки скла. Один покупець приніс пекареві цілий жмут волосся, чорного волосся. Тут уже Йона-пекар перелякався. А надто ще тому, що той страхав поліцією.
Взялися до пекарів, почали порівнювати волосся. Чоловіки казали на жінок. Жінки казали на чоловіків. Жінки доводили, що у них у всіх руде волосся. Чоловіки: де ви бачили у чоловіків таке довге волосся? Аж поки жінки посварилися. А коли жінки посварилися, виявились цікаві подробиці: одна загубила в тісті підв'язку до панчіх. Друга — ганчірку, якою замотувала чиряк на пальці. Третя на ніч клала собі під голову пшеничне тісто. Вона присягалася всіма святими, що це брехня і наклеп. Це трапилось, можливо, лише один раз чи, найбільше, два рази. У неї не було подушки...
Все місто ходором ішло. Йона-пекар мав, бідолаха, рахубу. Ніщо йому не допомагало. Ніхто не хотів і в руки брати його печиво! Хоч викинь усе собакам під хвіст! Так йому й треба.
З
Проте Йону-пекаря голими руками не візьмеш. Він розігнав своїх пекарів, чоловіків і жінок, і найняв інших. У суботу він оголосив по всіх синагогах, що найняв нових пекарів і що від сьогодні й надалі доглядатиме сам, щоб було чисто і охайно в пекарні. Він обіцяє заплатити десять карбованців штрафу, якщо хто знайде в його калачах хоч би одну волосинку. З того часу він почав добре торгувати. Люди шукали волосся в його калачах і не знаходили. Навіть коли хто й знаходив щось та приносив до нього, Йона виганяв того з пекарні. Він казав, що це навмисне поклали, щоб одержати десять карбованців штрафу. Нема дурних!.. Його на такому не спіймаєш. Хитра голова — оцей Йона-пекар. Але бог хотів поквитатися з ним і наслав на його голову нове нещастя.
Одного сонячного ранку всі його пекарі піднялись, забрали своє манаття і пішли геть. Вони більш не робитимуть у нього ні за які гроші. Хіба що Йона їм підвищить платню на карбованець щотижня, відпускатиме їх на ніч додому спати і не битиме кулаками по зубах. У Йони-пекаря така звичка: коли розгнівається, дає кулаком по зубах. Йона знавіснів. Він уже чимало років хазяйнує, а ще ні разу не траплялось, щоб робітник йому вказував, як треба бити по зубах! Про підвищення платні взагалі нема чого говорити! Він знайде десятеро інших на їхнє місце. Великий клопіт — робітники! Мало людей подихає з голоду? Йона кинувся шукати пекарів. Нема пекарів. Ніхто не хоче йти. В чому річ? Усі пекарі змовились. Вони не підуть до нього, аж поки він прийме назад усіх попередніх пекарів і виконає три умови: 1) одного карбованця щотижня, 2) щоночі йти додому спати, 3) не бити кулаками по зубах... Приємно було дивитися, як лютує й скаженіє Йона, як гатить кулаком по столу і лається. Ах, яка це була для мене помста! Але це все ніщо проти того, що сталося далі.
4
Пекучий літній день. Щойно достигли дині і кавуни. Це найкраща пора року. Трохи пізніше починаються передсвяткові дні. Хай мені бог простить за мої слова — я не люблю днів скорботи.