Ти нічого не втрачаєш. Все одно винищувачі збивають нас до того, як ми їх помітимо.
У травні, через півроку після тієї розмови, кулемети і система управління так само замерзають.
Я згадую старовинний, як моя країна вислів: "Коли всім здається, що Франція вже загинула, її врятовує чудо". І я зрозумів, чому це так. Траплялось іноді, що страшне лихо розладнувало чудову адміністративну систему і її не можна було полагодити; тоді, не маючи нічого ліпшого, замість неї ставили простих людей. І люди все врятували.
Коли в міністерство авіації влучить бомба і від нього залишиться тільки купа каміння та попелу, тоді негайно покличуть першого-ліпшого капрала і скажуть йому:
— Вам доручається зробити так, щоб система управління не замерзала. Вам надаються всі права. Робіть що знаєте. Але якщо за два тижні вона все ще замерзатиме, ви підете на каторгу.
Тоді, можливо, система управління відтане.
Я можу навести сотню прикладів таких вад. В одному північному департаменті інтенданство реквізувало корів, що мали телитись, і перетворило різниці на кладовище ненароджених телят. Жоден гвинтик машини, жоден полковник інтендантської служби не міг діяти інакше, як гвинтик. Усі вони підпорядковані іншому гвинтику, мов у тому годиннику. Будь-який протест нічого не дав би. Ось чому, як тільки машина почала псуватись, вона заходилася вбивати тільних корів. Та це, либонь, чи не найменше лихо. Бо коли б машина розладналася більше, то вона, певно, почала б убивати і полковників.
Мене до глибини душі гнітить оцей загальний занепад. Але навряд чи буде користь від того, що один мій мотор ось-ось вийде з ладу, і я знову натискаю на праву рукоятку. Розсердившись, тисну з усієї сили. І зразу ж відпускаю. Від зусилля знову заболіло серце. Справді, людина не так створена, щоб на висоті десять тисяч метрів робити фізичні вправи. Відчуваю глухий біль, мовби докір совісті, що несподівано прокинулася, коли все тіло спить глибоким сном.
Хай собі розвалюються мотори, якщо їм так хочеться. Мені байдуже. Стараюся відітхнути. Здається, що я вже не відітхну, коли щось відверне мою увагу. Згадуються міхи, якими колись роздували вогонь. Я роздмухую свій вогонь. Я дуже хотів би переконати його, щоб він знову "зайнявся".
Що ж я таке зіпсував? На висоті десять тисяч метрів од різкого фізичного зусилля може розірватися серцевий м'яз. Це дуже ніжна річ — серце. Воно має довго служити. Це ж безглуздя ризикувати серцем задля такої грубої роботи. Це все одно, що палити діаманти, аби спекти яблуко.
ХІІІ
Це все одно що палити всі села на півночі Франції, хоча знищення їх і на півдня не затримало б наступу німців. А проте всі ті села, і старовинні церкви, і старенькі, повні спогадів будинки з натертими до блиску горіховими паркетними підлогами, з гарною білизною в шафах, з мереживними, донині цілими й добрими завісками на вікнах — усе це від Дюнкерка до Ельзаса, я бачу, палає.
"Палає" — це сильне слово, якщо говорити про бачення з десяти тисяч метрів, бо й над селами, і над лісами видно тільки нерухомий дим, ніби якийсь білуватий холодець. Вогню не бачиш — там відбувається приховане пожирання. На висоті десять тисяч метрів час іде ніби повільніше, бо там немає руху. Нема ні тріскотливого полум'я, ні балок, що валяться на землю, ні клубів чорного диму. Нема нічого, крім тої сіруватої каламуті, що ніби застигла в янтарі.
Чи вилікують коли цей ліс? Чи вилікують коли це село? Якщо дивитися звідси, де я, то здається, що вогонь гризе їх повільно, ніби хвороба.
Тут можна ще багато чого сказати. "Ми не будемо берегти села". Я чув такі слова. І вони були необхідні. Село під час війни — це не вузол традицій. У ворожих руках воно перетворюється на житло для пацюків. Усе змінює своє значення. Оті старенькі дерева, яким уже по триста років, захищали вашу стареньку батьківську хатину. Але тепер вони затуляють поле обстрілу двадцятидвохрічному лейтенанту. Він посилає до сам півтора десятка солдатів, щоб знищили цей витвір часу. Задля десятихвилинної операції він знищує триста років терплячої праці людини і сонця, триста років домашнього культу, сповненого багатьох родинних подій, що відбувалися під тінню цих дерев. Ви кажете йому:
— Це мої дерева.
Він не чує вас. Він воює. Він має слушність.
Але ось палять села заради гри у війну, заради неї ж вирубують парки і приносять в жертву екіпажі, і навіть посилають піхоту з багнетами проти танків. І тоді стає невимовно кепсько. Бо все це ні до чого.
Ворог пізнав одну явну істину і використовує її. Люди займають мало місця на широких просторах землі. Потрібно було з сто мільонів солдатів, щоб вишикувавши їх, утворити суцільну стіну. Отже, між військовими підрозділами є проміжки. Вони ліквідуються в принципі пересуванням військ, але з погляду танкового з'єднання недостатньо моторизована армія є ніби нерухома армія. І проміжок між військовими частинами стає для танків справжніми воротами. Звідси випливає просте тактичне правило: "Танкова дивізія повинна діяти як вода. Вона має легенько тиснути на оборону ворога і посуватися вперед тільки там, де немає ніякого опору". Танки й тиснуть на лінію оборони. В обороні завжди є проміжки. Танки завжди проходять.
Ці танкові рейди, які здійснюються досить легко, бо, не маючи власних танків, ми не можемо опиратися їм, завдають непоправних втрат, хоч, на перший погляд, пошкодження бувають і незначні (захоплення місцевих штабів, обриви телефонних ліній, пожежі в селах). Танки відіграють роль хімічних речовин, які знищують не сам організм, а його нерви і лімфатичні вузли. На території, де блискавкою промчали танки, будь-яка армія, хоч вона, здавалося б, майже не мала втрат, — уже не справжня армія. То вже тільки окремі незалежні згустки. Там, де був цілісний організм, лишаються тільки не пов'язані один з одним органи. Між тими згустками людей, які б сміливі не були ті воїни, ворог просувається як тільки хоче. Армія втрачає боєздатність, коли вона стає тільки юрбою солдат.
Технічні засоби не створюються за два тижні. Ні навіть... Ми відстали в озброєнні. Нас було сорок мільйонів сільськогосподарських працівників проти вісімдесяти мільйонів промислових!
Ми виставляємо одного солдата проти трьох ворожих. Один літак — проти десяти чи двадцяти і, після Дюнкерка — один танк проти ста.
Нам нема коли думати про минуле. Ми живемо сучасним. А сучасність така: ніяка жертва ніколи і ніде неспроможна затримати наступ німців.
Тому, од вершини до самого низу цивільної і військової ієрархії, од водопровідника до міністра, від солдата до генерала — всі відчувають ніби докір сумління, якого ніхто не може і не наважується висловити. Жертвопринесення втрачає всю велич, якщо воно стає тільки пародією або самогубством. Прекрасна річ — самопожертва: кілька чоловік гине, щоб урятувати інших. Задля цього кидаються у вогонь під час пожежі. В укріпленому таборі б'ються до смерті, щоб свої мали час прийти на виручку. Так, це правда, але що б ми не робили, вогонь охопить геть усе. І немає табору, де можна було б укріпитись. І нема ніякої надії, що хтось прийде на виручку. І тих, задля кого ми боремось чи вдаємо, що боремось, ми, здається, просто кидаємо на загибель, бо літак, який розвалює міста в тилу військ змінив характер війни.
Згодом я почую, як сторонні люди дорікатимуть Франції за ті кілька мостів, що не були висаджені в повітря, за кілька слі, які не були спалені, і за тих солдатів, яких не вбили. Але мене дуже дивує якраз протилежне. Мене вражає та безмежна готовність, з якою ми закриваємо очі й вуха. Вражає наша безнадійна боротьба проти очевидності. Все вже ні до чого, а ми висаджуємо в повітря мости, аби тільки продовжувати гру. Палимо справжні села, аби тільки продовжувати гру. І наші люди вмирають, аби тільки продовжувати гру.
Звісно, де про що забувають! Часом забувають мости, забувають села, залишають в живих солдатів. Але трагедія цього розгрому у тому, що дії втрачають будь-яке значення. Той, хто висаджує в повітря міст, не може зробити цього без огиди. Цей солдат не затримує ворога, він тільки перетворює міст на руїну. Він руйнує свою країну, аби тільки мати гарну карикатуру війни.
Дії можуть бути переконливі тільки тоді, коли вони мають видиме значення. Варто підпалити будинки, якщо під руїнами їх загине ворог. Але ворог, що спирається на свої сто шістдесят дивізій, сміється над нашими пожежами і над нашими мертвими.
Треба, щоб те, заради чого спалюють село, було варте самого села. Але тепер значення спаленого села стало тільки карикатурою значення.
Треба, щоб те, заради чого вмираєш, було варте самої смерті. Добре чи погано воюють солдати? Саме це питання не має ніякого сенсу. За теорією, містечко чи село може оборонятися три години! Але солдати дістають наказ держати його. Не маючи ніяких засобів для боротьби, вони самі схиляють ворога розбити це село, аби тільки дотриматися правил гри у війну. Як той любязний суперник за шахівницею: "Ти забув узяти пішака".
Так і ми кидаємо виклик ворогові:
— Ми — захисники цього села. Ви наступаєте. Починайте!
Питання вирішено. Ворожа ескадрилья каблуком розчавлює село.
— Добре зіграно!
Є звісно, люди інертні, але пасивність — це прихована форма відчаю. Є звісно, і дезертири. Сам майор Аліас два чи три рази погрожував своїм револьвером похмурим утікачам, яких зустрічав на дорогах і які плутано відповідали на його запитання. Так хочеться схопити винуватця катастрофи і, знищивши його, усе врятувати! Утікачі винні, що втекли, бо якби вони не тікали, то не було б і втечі. І якщо навести на них револьвер — все буде гаразд... Але ж це те саме, що ховати хворих, аби знищити хворобу. Майор Аліас зрештою ховав свій револьвер у кишеню, бо в його власних очах той револьвер набирав раптом надто помпезного вигляду, немов опереточна шабля. Аліас добре розумів, що ці похмурі люди є наслідком катастрофи, а не її причиною.
Аліас добре знає, що ці люди, такі самі, точно такі самі, як і ті, що десь в іншому місці сьогодні все ще йдуть на смерть. Сто п'ятдесят тисяч їх загинуло за останні два тижні. Але є і гарячі голови, які вимагають, щоб їм пояснили, заради чого це робиться.
Нелегко пояснити це.
Бігун має пройти дистанцію свого життя, змагаючись з бігунами такого ж класу.