Коханець леді Чатерлей

Так, щось негаразд з розумовим життям, радикально. Його коріння в злобі й заздрості, заздрості й злобі. А дерево можна пізнати за його плодами.

— Не думаю, що всі ми такі злостиві, — запротестував Кліфорд.

— Дорогий мій Кліфорде, подумай про те, як усі ми обговорюємо один одного. Я значно гірший за всіх інших. Тому що я відкрито надаю перевагу спонтанній злобі над сфабрикованою облесністю, а це — отрута. Коли я починаю говорити, що за чудовий хлопець цей Кліфорд, і так далі, і так далі, тоді пора пожаліти бідного Кліфорда. Ради Бога, усі ви говоріть про мене дошкульні речі, тоді я знатиму, що для вас щось означаю. Не говоріть солодких слів, інакше мені кінець.

— Але ж я справді думаю, що ми щиро ставимося один до одного, — сказав Гамонд.

— Кажу ж вам, ми змушені… ми злословимо один про одного заочі! І в цьому я найгірший.

— А мені здається, ти плутаєш розумове життя з критичною діяльністю. Погоджуюся, Сократ дав великий імпульс критичній діяльності, та він зробив навіть більше, — сказав Чарлі Мей професорським тоном. За вдаваною скромністю приятелі були навдивовиж помпезними. Усе це було таким ех сathedra^[11] і претендувало на таку простоту.

Дюкс відмовився продовжити тему Сократа.

— Ти цілком маєш рацію, критичність і знання не одне й те ж саме, — сказав Гамонд.

— Звичайно, ні, — втрутився Бері, тихий, засмаглий юнак, який заїхав до Дюкса й залишився на ніч.

Усі вони подивилися в його бік, ніби у віслюка прорізався голос.

— Я не говорив про знання… Я говорив про розумове життя, — засміявся Дюкс. — Справжнє знання породжується цілим корпусом свідомості; воно йде з живота й пеніса в тій же мірі, що з мозку чи розуму. Розум може лише аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і раціо над усім іншим, і все, що вони зможуть, це тільки критикувати й омертвляти. Я сказав усе, що вони можуть. Це безмежно важливо. Господи, світ смертельно потребує критичності. Тому давайте жити розумовим життям, і тішитися своєю злобою, й зривати покрови зі старого гнилого шоу. Та зауважте — поки живеш своїм життям, ти в якийсь спосіб становиш органічне ціле з усім життям. Та почавши розумове життя, ти зриваєш яблуко. Ти розрубуєш зв'язок між яблуком і деревом, органічний зв'язок. А якщо в твоєму житті немає нічого, окрім розумового життя, тоді ти сам — зірване яблуко… яке впало з дерева. І тоді з'являється логічна необхідність бути злостивим, так само як природна потреба зірваного яблука — згнити.

Кліфорд зробив круглі очі — йому все це здавалося нісенітницею. Коні подумки засміялася.

— Ну тоді всі ми зірвані яблука, — сказав Гамонд досить їдко й роздратовано.

— Тож давайте зробимо з себе сидр, — сказав Чарлі.

— А що ви думаєте про більшовизм? — вставив своє слово засмаглий Бері, так ніби вся попередня розмова вела до такого питання.

— Браво! — проревів Чарлі. — Що ви думаєте про більшовизм?

— Боюся, більшовизм — це велике питання, — сказав Гамонд, серйозно киваючи головою.

— На мою думку, — сказав Чарлі, — більшовизм — це просто надмірна ненависть до того, що вони називають буржуазним, а що означає буржуазність — до кінця неясно. Крім усього іншого, це капіталізм. Почуття й емоції так беззаперечно буржуазні, що доводиться вигадувати людину, позбавлену їх.

— Тоді індивід, кожна окрема особистість — буржуазна, отже, має бути придушеною. Ти повинен розтопитися у чомусь великому, радянсько-соціалістичному. Навіть організм буржуазний, отже, ідеал має бути механічним. Залишається єдина одиниця, неприродна, складена з багатьох різноманітних і водночас суттєвих частин — механізм. Кожна людина — частина механізму, а його рушійна сила — ненависть… ненависть до буржуазії. Це для мене більшовизм.

— Абсолютно! — сказав Томі. — Та, крім того, він здається мені досконалим зображенням індустріального ідеалу. Ідеал власника фабрики в концентрованому вигляді. Хіба він заперечить ненависть як рушійну силу. Та все ж ненависть залишиться — ненависть до самого життя. Гляньте лише на наші центральні графства, хіба не ясно… та все це частина розумового життя, його логічний розвиток.

— Я заперечую, що більшовизм має логіку, він заперечує більшу частину своїх передумов, — сказав Гамонд.

— Мій дорогий, залишається матеріальна передумова, так і з чистим розумом… виключно.

— Принаймні більшовизм здобув тверду основу, — сказав Чарлі.

— Тверду основу! Основа без основ! У найкоротший час більшовики будуть мати найкращу в світі армію з найкращим технічним оснащенням.

— Але все це… ця ненависть не може довго тривати. Має бути якась реакція… — сказав Гамонд.

— Ну, ми чекали роки… почекаємо й більше. Як і все інше, ненависть росте. Це закономірний результат нав'язування ідей до життя, насильства над нашими найглибшими інстинктами. Ми ґвалтуємо ваші найглибші почуття згідно з ревними ідеями. Ми керуємося формулою, немов механізми. Логічний розум претендує на керівництво справами ліжка, а ліжко обертається чистою ненавистю. Усі ми більшовики, тільки ми лицеміри. Росіяни — більшовики без лицемірства.

— Але ж, окрім радянського, — сказав Гамонд, — існує багато інших шляхів. Більшовики не є розумними по-справжньому.

— Звичайно, ні. Але часом розумно бути недоумкуватим, якщо хочеш досягти своєї мети. Особисто я вважаю більшовизм недоумкуватим, але таким же самим недоумкуватим я вважаю наше суспільне життя на Заході. Я навіть вважаю недоумкуватим наше славнозвісне розумове життя. Всі ми холодні, як кретини, всі позбавлені почуттів, як ідіоти. Всі ми більшовики, тільки у нас це по-іншому називається. Ми бачимо себе богами… богорівними! Це те ж саме, що й більшовизм. Треба бути гуманним і мати серце й пеніс, щоб уникнути перетворення в Бога чи більшовика… адже це одне й те саме — обидва надто добрі, щоб існувати насправді.

Несхвальну тишу перервав своїм схвильованим запитанням Бері:

— Значить, ти, Томі, справді віриш у любов, правда?

— Милий хлопче! — сказав Томі. — Ні, мій херувиме, у дев'яти випадках з десяти — ні! Сьогодні любов стала ще однією з тих недоумкуватих вистав. Хлопці, вихляючи стегнами, їбуть, як коні, маленьких джазових дівчат з худими хлоп'ячими задницями! Ти цю любов маєш на увазі? Чи любов типу спільна-власність, основа-успіху чи мій-чоловік-моя-дружина? Ні, дорогий мій в усе цея не вірю!

— Але у щось же ти віриш?

— Я? Інтелектуально я вірю в добре серце, жвавий член, швидкий розум і мужність сказати "гівно" в присутності дами.

— Ну, все це ти маєш, — сказав Бері.

Томі Дюкс заревів від сміху.

— Ти — ангел! Якби я мав! Якби я мав! Ні, моє серце задубіло, як картопля, мій член падає й ніколи не встає, і мені краще його зовсім відрізати, ніж сказати "гівно" в присутності моєї матері чи тітки, а вони справжні леді, зауваж, крім того, я насправді не розумний, просто "розумо-проживач". Як чудово бути розумним — тоді ти живеш у всіх згаданих і не згаданих частинах. Член встає й говорить "як справи?" кожній по-справжньому інтеліґентній людині. Ренуар говорив, що малював картини членом… так і було, милі картинки! Хотілося б мені зробити щось подібне. Господи! Можна тільки говорити! До численних пекельних тортур додалася ще одна. А все почав Сократ!

— На світі є гарні жінки, — сказала Коні, підвівши голову й нарешті заговоривши.

Чоловіки обурилися… Їй належало нічого не чути. Їм було нестерпно, що вона так уважно слухала їхню розмову.

О Боже!

Якщо вони ласкаві не до мене,

Мені байдужа їхня ласка!

— Ні, це безнадійно! Я просто не здатен вібрувати влад з жінкою. Жінки, якої б я справді хотів, опинившись з нею сам на сам, не існує, і я не можу себе примусити до цього… Ні, Господи! Залишуся таким, як є, й буду провадити розумове життя. Це єдина чесна річ, на яку я спроможний. Розмовляючи з жінками, я можу почуватися цілком щасливим, та це невинне, безнадійно невинне щастя. Безнадійно невинне! Що ти кажеш, Ґілдебранде, мій півнику?

— Залишитися невинним значно простіше, — сказав Бері.

— Так, життя все ж надто просте!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Жорстке повітря зоставалося сірчистим, та до цього вони обоє вже звикли. Над низьким обрієм стелилася опалова від морозу й диму імла, а нагорі лежало маленьке голубе небо, тому здавалося, що ти всередині загорожі, завжди всередині. Життя — завжди сон чи безумство всередині загорожі.

Вівця кашлянула в жорсткій зів'ялій траві парку, жмутики якої у видолинках взялися голубою памороззю. Через парк до воріт пролягала стежка, красива рожева стрічка. Кліфорд наказав її заново засипати просіяним ґравієм з шурфу. Коли скелі й відвали підземної породи згорали й віддавали свою сірку, вони ставали яскраво-рожевими, кольору креветок у сухі дні й кольору крабів — у вогкі. Тепер ґравій мав блідий креветковий колір з блакитно-голубим інеєм морозу. Коні завжди подобалася ця доріжка з яскраво-рожевих висівок. Лихий лиш той вітер, який нікому не приносить добра.

Кліфорд обережно покотився вниз по схилу, а Коні притримувала крісло рукою. Перед ними лежав ліс — спершу густий ліщинник, за ним — червоняста темрява дубів. З узлісся застрибали-заплигали кролики. Зненацька хмарою знялися в повітря граки й перетинаючи маленький обшир неба, подалися кудись чорним потоком.

Коні відкрила хвірточку, й Кліфорд повільно проїхав крізь неї на широку лісову дорогу, яка бігла вгору, вигинаючись у голій гущавині ліщини. Це були рештки великого лісу, в якому полював Робін Ґуд, а дорога була старовинним шляхом, який пролягав через усю країну. А тепер, звичайно, зосталася тільки лісова колія через приватний ліс. Дорога з Менсфілда звертала вбік на північ.

У лісі все завмерло, сухе листя на землі обмерзло знизу. Різко скрикнула сойка, спурхнула зграйка маленьких пташок. Але жодної дичини, жодного фазана, їх вистріляли в час війни, коли ліс не охоронявся, тільки тепер Кліфорд знову найняв лісника.

Кліфорд любив ліс, любив старі дуби. Відчував, що вони дісталися йому від багатьох поколінь предків. Він хотів захистити їх. Хотів, щоб це місце залишилося незайманим, замкнутим від світу.

Крісло повільно пихкало вгору схилом, хилитаючись та підстрибуючи на замерзлих грудках.