Це голова проводиря гезів Антоні Олівіра, який торік раптовим ударом захопив Берген.
Місто завмерло в зосередженій, гнітючій скорботі, неначе смерть прийшла сюди на оксамитових лапках. Ніхто не бачив її, але всі знають, що вона тут.
XV
Кораблі гезів усе ще крейсирують на морі.
До міста можна підійти тільки вночі на шлюпці. Та скільки ж провіанту і яку допомогу можна доставити на шлюпці місту, котре дожидається війська ї провіантських обозів!
Раз у раз іспанці раптово нападають, полохаючи вартових на валах. Ці напади переважно чинять необачно сміливі юнаки, котрим, мабуть, набридло сидіти в таборі і кортить зіткнутися з противником. Але в місто вони не входять. Після таких нападів на валу залишаються вбиті. Часом іспанці мінують пошкоджену дільницю валу і висаджують її. Та при цьому вони здебільшого самі зазнають людських втрат.
Мовчки, гнівно протистоять один одному місто і його ворог. Лише кораблі гезів крейсирують на морі, неначе шукаючи шляху до обложених. Яскраве весняне сонце осяває вітрила, виграє на наїженій поверхні моря; воно м'яко виблискує високо в небі й на черепичних дахах церков, заливає вулиці Гарлема, якими повільно походжають мовчазні люди.
Те сонячне світло облудне, воно здається доброзичливим, проте в ньому таїться невидима емері ь.
На тому боці лунають постріли. Майже щодня там б'ються за Фойк. До тих пострілів ніхто більше не прислухається.
І коли, нарешті, з Амстердама припливає нова ескадра іспанських кораблів — і це не горіхові шкаралупи і не рибальські барки гезів, а міцні, добре оснащені кораблі/ на щоглі одного з яких майорить прапор самого адмірала Боссю, — в Гарлемі розуміють, що це смертний вирок.
Під міськими валами точиться на воді бій між тезами та іспанцями. Маленькі дерев'яні суденця гезів займаються, як тільки в них влучає набій. По вантах і такелажу гуляють пекельні язики вогню. На кораблі, що стоять поблизу, дощем сипляться іскри. Двадцять два кораблі гезів охопило полум'я, і вони гинуть.
Гезів вигнано з Гарлемського моря.
XVI
Кенау стоїть перед високим дубовим буфетом. Коли вона брала шлюб з Наннінгом Борстом, Говерт Бертенс, різьбяр по дереву, вирізав на буфеті фантастичні закрутки й дивовижних, казкових звірів. У тому буфеті завжди був найкращий білий і чорний хліб, найжирніший — з незбираного молока — сир. Там стояли балцанки з холодним пивом і голубі фаянсові глечики зі свіжим молоком, горщики з медом і філіжанки з сиропом. Цілих двадцять років усього було доволі на дерев'яних полицях цього буфета, що зберігає і досі дух багатьох жирних і пахучих наїдків. Коло цього буфета вона якось застукала Ніколаса. Це було тоді, коли достигали сливи й вишні і вона купувала їх повні кошелі в селян, що розносили садовину по хатах.
Дні вишень і меду, дні баранячої ніжки й хліба з борошна дрібного помелу минули. Тепер Кенау дуже швидко може оглянути все, що є в буфеті, і підбити невтішний підсумок. Сушена рибка, півкоржика з солоду. Коли Кенау побачила солодовий хліб, їй здалося, що вона знову жує тверді волокна. Вчора їй видали пшеничного хліба, бо вона все-таки військова людина, а військовим дають усе краще з того, що можна ще дістати в місті. Ой, як мало! Цього пшеничного хліба замало для чоловіків, яким цілісінький день доводиться стояти на валах і коло виломів. У Гарлемі не видно більше коней: їх забили солдати. Мортири люди перетягують власними руками; каміння й уламки переносять теж людські руки; дерева, зрубані для того, щоб ними закладати виломи, тягають на больверки солдати.
Проводирі ополчення та іноземного війська засідають майже щодня. Кенау теж сидить за великим столом під склепінням залу ради. При боці в неї шпага, і Кенау слухає спокійне повідомлення Ріпперди. Мовчки слухають його короткі пояснення бургомістри й командири. Іспанці перерізали виходи з міста. Навіть та невелика кількість провіанту, що її потай переносили через Фойк і форт Рюстенбург хлопчаки й відважні селяни, більше не надходить. Усі вже бачать: настав голод. Є ще кілька сот мішків зерна для гарнізону. Є ще трохи солоду й січки — для городян. Щодня відлітають і повертаються голуби. Принц Оранський гарячково готує новий план визволення міста.
З іспанського табору надходять повідомлення, що й там кінчаються запаси. Але ж іспанці награбують усе, що їм треба, і не підуть звідси через брак провіанту. Єдина надія — нове військо гезів з півдня. Та якщо командири і бургомістри хочуть почати переговори, тоді можна вирішити це голосуванням. Ніхто не хоче починати переговорів?
Під сірим склепінням, прикрашеним прапорами ополчення і трофейними іспанськими прапорами, думають над цим керівники гарлемської оборони. Думають багато днів.
Не починати переговорів! Не починати переговорів!
…А зрадники все ще не залишають спроб віддати місто дону Фредеріку. Квірейн Діркс і Ламберт Якобс радилися з іспанським найманцем Адріаном ван Груневейном, який пробрався до міста, і пристали на пропозицію вивідача. Але їх схопили, перешкодивши підступній грі, і посадовили у в'язницю. Недовго вони там сиділи. Коли іспанці знову підірвали міну, що вбила трьох, а потім перед очима гарнізону повісили одинадцятьох полонених, заарештованих зрадників витягли з камери і втопили в міському каналі.
Не на життя, а на смерть, — думає Кенау. І хто спроможний зупинити все це? Війна спалахнула, мов той смолоскип, що його кидають у стіг сіна; і раптом полум'я здіймається з усіх боків, і людські руки вже не можуть загасити вогню. Злітають іскри, вогонь
охоплює все довкола, от-от займуться хліви і селянські хати… І наростає тривога, і люди біжать щодуху, і кричать, і наштовхуються один на одного, і обпалюють собі обличчя й руки; і заміряються різати один одного, і те, що донедавна було якоюсь дрібницею, стає катастрофою, і все це лише тому, що ніхто не дасть собі ради.
Саме тоді, коли Кенау, зітхнувши, ставить на стіл олив'яну тарілку з твердокі рибкою і волокнистим хлібом, починають бити дзвони Даміатьє. Високо в небі літо. Над стрункими вежами Великої церкви пливе маленька хмарка, така сліпучо-біла на тлі синього неба, що вражена Кенау застигає на місці. Там свобода… Безкрає вічне небо і маленька хмарка — це мрія про недосяжне щастя. А в місті? Чи там ще свобода? Кенау нахиляє голову, складає руки на молитву перед убогою трапезою. Руки вкриті мозолями, загрубіли, зашкарубли від меча й пістоля, від землі, дощок і розчину вапна. Вона вперше помітила це. Зачудовано дивиться на свої руки… І потім знову на небо, таке далеке й неторканне, простерте і над другом і над недругом. Що знає небо про свободу? Свобода це щось таке, що люди повинні створити своїми власними руками. Свобода — в кожному з нас, — думає Кенау. — І коли ми помремо, вона житиме в інших людях. І якщо навіть знищать вогнем кораблі гезів і підпалять будинки Гарлема, так, якщо навіть захоплять це місто і зрівняють його із землею, — свобода була в ньому, і вона не загине з нами…
Підвівшись, Кенау відсуває тарілку з незавидною їжею. їй чогось не хочеться їсти. Важко уявити собі свободу, коли вона лише річ у собі, без форми та обрисів, і складається лише з думки й віри. Кенау ніколи було міркувати про такі речі. Вона мусила стояти на брамі, поспішати в небезпечні місця, вона сиділа навпочіпки коло величезних багать, на яких жінки Гарлема кип'ятили олію та робили смолоскипи, щоб "вітати" ними іспанців і змусити їх кидатись навтіки і сурмити тривогу… Страшенно стомлена, Кенау слухала повідомлення Ріпперди і Пройса, спала, мов убита, а прокинувшись, знову поспішала на вали. Вона закликала жінок і чоловіків не втрачати мужності, навчала свій загін орудувати мушкетом і гаркебузою, сама навчаючись разом з ними. Вона навіть не думала більше про свого загиблого хлопчика. А тепер — аж дивно — вона міркує гіро свободу болісно й напружено і поглядає на свої продублені й порепані руки, які захищали свободу, і дедалі меншою стає ця свобода, звужуючись перед її зором. Вона перетворюється на зітхання, на слово, на щось таке, що зникає в ній, на майже смішну пустоту. І небо там, угорі, сяє несподівано жорстко й холодно; маленької хмарки вже немає; лише палючий і крижаний вогонь, фатуму безумство.
"Наче ті щури в пастці, — думає Кенау, не питаючи себе, звідки в неї ця думка. — Наче щури, наче щури…"
XVII
Раптом Кенау злякано здригається. Полуденне сяйво вже перетворилося на золотавий пил і попіл, вкривши меблі в кімнаті й мідний свічник. З боку каналу чути чиюсь ступу, тупіт солдатських чобіт, брязкіт зброї, рев голосів і несамовитий жіночий зойк. Враз Кенау згадує, де вона є. Схопивши із стільця шпагу — це одна з ополченських шпаг Ніколаса Наннінгса, — вона виходить на вулицю.
Повз неї майнула якась постать; Кенау помічає тільки розгублений, безпорадний вираз обличчя, перестрашені очі.
— Іспанці в місті!
Кенау зупинилася. Гомін і вигуки швидко наближаються, вони лунають уже в бічній вулиці, переростаючи на безладний гул, коли з-за рогу висипає дика орда. Іспанці?
Ні, Кенау не помилилася: це люди Балфура і Штейнбаха, а з ним валлонці. Вона впізнає офіцерів іноземного війська й біжить їм назустріч.
Мабуть, сталося щось страшне. Обличчя чоловіків перекривлені, худі щоки, які голод порізав глибокими зморшками, палають, волосся розпатлане, багато хто без капелюхів чи шоломів. Кенау стоїть посеред вулиці, вона чує, як скрізь замикають двері. Вона стоїть там одна, розгублена, злякано дивлячись на солдатів, що біжать уздовж каналу.
— Лістер! — кричить вона британському корнетові, який мчить попереду і, мабуть, не помічає її. — Лістер! Що сталося?
Англієць дивиться мимо неї, крізь неї; в його руці коротка шпага. Він ще за п'ять-шість кроків од неї, ззаду на нього напосідають інші. Молоде ясне лице скривлене від люті. Вона чує його хрипке дихання.
Кенау розпростує руки, наче вона може спинити бурхливий людський потік, одним жестом утихомирити цих людей з хрипкими голосами, котрі, видимо, всіма мовами закликають палити і вбивати. Кенау відступає на один крок. Ще раз пронизливо кричить: "Лістер!" Але ніхто не звертає на неї уваги, ніхто не бачить її. їй ввижається, що велетенське тіло, уривчасто дихаючи, злітає над нею і з гуркотом зникає.
Кенау падає на землю.