Показовим є той факт, що самоіронія завжди трагічна й агонічна. Самоіронія складається з зітхань, а не з посмішок, хоча зітхання її приглушено. Самоіронія — вираження відчаю. Ти втратив світ; ти втратив себе. Відтепер зловісний, отруйний вибух сміху переслідує твої дії на кожному кроці, а над руїнами усміхненої невинности здіймається жахливий привид агонічної усмішки, більш спотвореної, ніж у примітивних масок, і жорсткішої, ніж на єгипетських статуях.
Про бідність
Переконаний у тому, що злидарство — це людська доля, я більше не можу вірити в жодну доктрину реформ. Усі подібні доктрини однаково дурні й марні. Серед тварин немає жебрацтва, тому що вони живуть самі по собі, не знаючи ієрархії та експлуатації. Це явище виключно людське, бо лише людина зробила рівних собі рабами. Лише людина здатна на стільки самозневаги.
Усі благодійні заходи в цьому світі лише сприяють посиленню бідности; вони показують, що це страшніше і незрозуміліше, аніж просто цілковита занедбаність. Бідність, як і руїни, болить через відсутність людяності та змушує шкодувати, що люди не бажають змінити те, що їм під силу змінити. Добре знаючи, що люди можуть знищити бідність, все ж усвідомлюєш її вічність і відчуваєш гірку тривогу, в якій постає людина у всій своїй дрібній незначності. Харпацтво у соціумі є лише блідим відображенням нескінченного внутрішнього вбожества індивіда. Щоразу, коли я думаю про бідність, я втрачаю бажання жити. Я мав би викинути олівець й переїхати в дебрі, де я міг би краще боротися з бідністю, ніж за допомогою отруйної книги. Щоразу, коли я думаю про жахливу бідність людини, її гниль, її гангрену, що поширюється, мене охоплює смертельний відчай. Замість того, щоби будувати теорії та ідеології для боротьби з бідністю, людина, ця розумна худоба, повинна просто "скинути пальто зі своєї спини в жесті братерського розуміння". Бідність у світі шкодить людині більше, ніж будь-що інше, і, без сумніву, призведе до загибелі такої тваринної манії величі. Перед бідністю мені навіть соромно за музику. Суть суспільного життя — несправедливість. Як же тоді підтримувати будь-яку соціальну чи політичну доктрину?
Бідність руйнує все в житті; це робить його жахливим, осоружним. Поряд із аристократичною блідістю є блідість злиднів: перша — наслідок витонченості, друга — муміфікації, бо злидарство перетворює вас на привида, перетворює життя на тіні, на сутінкову істотність, схожу на ту, що пережила голокост. Конвульсії бідности не мають сліду очищення; усі вони — ненависть, озлобленість і безголів'я. Бідність не породжує чисту, ангельську душу чи непорочне смирення, так само як хвороба; її смирення є отруйним, злим і мстивим.
Не може бути відносного бунту перед обличчям несправедливости. Бунт може бути тільки вічним, бо людська бідність вічна.
Втеча від Хреста
Я люблю пророків не більше, ніж завзятих фанатиків, які ніколи не сумнівалися у своїх переконаннях і місії. Я вимірюю цінність пророків за їхньою здібністю сумніватися, за частотою справді гнітючих моментів болісного прозріння. Бо сумніви великих пророків спричиняють більше занепокоєння, ніж вагання інших людей, хоча тільки в непевності пророки і фанатики є справжніми людьми. Решта – абсолютизм, проповідь, моральна дидактика. Вони хочуть повчати інших, вказувати шлях істини, керувати долями так, ніби їхня істина краща за ту, яку сповідують інші. Критерій сумніву – єдиний дійсний, щоб відрізнити їх від маніяків. Та чи не запізно їм сумніватися? Той, хто вважав себе сином Божим, засумнівався лише в останні хвилини. І справжній сумнів Христа – не той, що на горі, а той, що на хресті. Я переконаний, що Ісус на хресті заздрив долі найбільш знеособленого з людей і, якби міг, ладен був би щезнути в найтемнішій глушині світу, де ніхто не просив би надії і спасіння. І коли він залишився наодинці з римськими солдатами, я впевнений, він попросив їх зняти його і витягти цвяхи, щоб утекти туди, де відгомін страждань народу не долинув би до нього. Не те щоб Ісус раптом перестав вірити у свою місію та ідеї – він був надто просвітленим, щоб бути скептиком – але смерть за інших набагато важче переносити, ніж власну смерть, завершення твоєї власної долі. Ісус витерпів розп'яття, бо знав, що тільки через його жертву можуть взяти верх його ідеї.
Люди кажуть: "Для того, щоб ми повірили в тебе, ти повинен зректися усього, що належить тобі, а потім і від самого себе". Люди лихі та хижі; вони жадають вашої смерти, щоб засвідчити справжність вашої віри. Чому вони захоплюються писаннями, народженими тривалим кровопролиттям? Тому що це рятує їх від муки або забезпечує ілюзію страждань. Вони хочуть бачити кров або сльози за рядками, щоб з їхньої посередности та самовдоволення ваша доля здавалась їм винятковою та гідною захоплення. Усіляке захоплення вульгарним сповнене садизму. Якби Ісус не помер на хресті, християнство не здобуло б слави. Люди слушно сумніваються в усьому, але не в смерті. Проте смерть Ісуса була для них найвищою визначеністю, найвищою певністю у праведності засад християнства. Христос міг би з таким же успіхом зникнути перед загрозою розп'яття – або ж віддатися витонченим спокусам диявола, які символічно виражають спокуси самого життя. Той, хто не уклав угоду з дияволом, не має сенсу жити, бо диявол зображує суть життя краще, ніж Бог. Я шкодую, що диявол так рідко знаджував мене... Але й Бог мене не полюбляв. Християни ще не збагнули, що Бог знаходиться далі від людей, ніж люди від Нього. Я уявляю собі Бога, якому незмірно набридли ці люди, що вміють лише просити; Бога, розлюченого тривіальністю свого витвору, якому огидні земля і небо. І я бачу, як він злітає в небуття, як Ісус, що тікає з хреста… Що було б, якби римські воїни почули молитву Ісуса, якби вони зняли його з хреста і відпустили? Він у жодному разі не поїхав би в іншу частину світу проповідувати, а помер би в самотині, без людського співчуття. Навіть якби Ісус не попросив воїнів про порятунок – через гордість – я не можу повірити, що ця ідея не займала Його. Ісус неодмінно вірив, що він син Божий, але це не могло завадити йому, перед обличчям жертви за інших, лякатися смерті. Під час розп'яття в Ісуса були моменти, коли він, якщо і не сумнівався, що він син Божий, то шкодував, що він його син. Перед обличчям смерті Ісус Христос пожалкував, що він син Божий. І якщо він прийняв смерть, то лише заради тріюмфу своїх ідей.
Цілком імовірно, що Ісус був набагато простішим, ніж ми його уявляємо, що у нього було менше сумнівів і менше жалю. Бо він завагався і пошкодував про своє божественне вознесіння лише в останні миті. Ми настільки хиткі у своїх переконаннях, що ніхто з нас не наважився б вважати себе сином Божим. Тому ми більше не можемо ні бути святими, ні вірити проповідникам. Я ненавиджу в Ісусі будь-яку проповідь, мораль, ідеї та віру. Нехай Він дарує нам мир і не турбує нас такою кількістю ідеалів і переконань, адже їх так багато. Я люблю в Ісусі моменти розпуки, єдино трагічні моменти його життя, втім ані найцікавіші, ані найболючіші. Бо якби це змірювалося стражданнями, скільки перед Ним повважали б себе гідними зватися синами Божими! Можливо, не всі Божі сини помирають на хресті геометричною та прямовисною смертю!
Культ безмежности
Я не можу говорити про нескінченність, не відчуваючи подвійного запаморочення, як зовнішнього, так і внутрішнього — ніби я, раптово покинувши добре впорядковане існування, кинувся у вихор з примхливими хвилями, що зі швидкістю думки розплітаються крізь вічність. Чим більше точка прибуття віддаляється на немислиму відстань, тим більше зростає інтенсивність вихору. Не наділені легкістю і грацією, його хвилі змальовують собою складні лінії, подібні до космічного полум'я. Вселенський тремор стрясає все, і кожен, здається, рухається в прискореному, навіженому темпі, ніби гряде апокаліпсис. Неможливо збагнути сенс нескінченності, не зазнавши цього запаморочливого почуття універсального кінця. Це і є парадокс нескінченності: вона дає відчуття наближення до фіналу і водночас робить це наближення неможливим, бо нескінченність, як у часі, так і в просторі, не веде в нікуди. Нескінченність так само бентежить у минулому, як і в майбутньому. Чого можна досягти в майбутньому, коли у нас є вічність позаду, в якій можна було досягти всього що завгодно? Як майбутнє може представити те, що минула нескінченність не спромоглась представити? Якби світ мав сенс, він би вже відкрився, і ми б про нього дізналися. Як я можу уявити, що цей сенс буде пізнанний у майбутньому, коли він мав би відкритися вже нині? Світ не має сенсу не тільки тому, що він ірраціональний за своєю суттю, але й тому, що він нескінченний. Сенс мислимий лише в кінцевому світі, в якому можна чогось досягти, де є кордони, які протистоять нашому регресу, де є розмежовані точки відліку, так що світ може бути асимільований до історії з універсальною і точною конвергенцією, подібно до того, як це передбачає концепція прогресу. Нескінченність ні до чого не веде, бо в ній все тимчасове і застаріле. "Все" — це занадто мало в порівнянні з нескінченністю. Ніхто не може проникнути в суть нескінченності без запамороки, без незглибного потрясіння. І як дати раду, коли в нескінченності жоден напрямок не є більш правильним, ніж інший?
У просторі вічність встановлює еквівалентність напрямків, кожен з яких може вести в нікуди, і жоден з них не програє іншому. Вона суперечить будь-якій можливості позитивного вирішення проблеми сенсу цього світу. Я відчуваю підступну хіть, коли думаю про цю ваду, і навіть радію, що світ не має сенсу через нескінченність. І, зрештою, навіщо нам так багато сенсу? Хіба ми не можемо жити і без нього? Чи не може сп'яніння ірраціональності, тотальне діонісійство компенсувати цю вселенську нісенітницю? Живімо, бо світ не має сенсу. Відтак, якщо у нас немає точних цілей і недосяжних ідеалів, кидаймося без вагань у моторошний вир безмежного, слідуймо за його брижами в просторі, палаймо у вогні цього вихору, в його гострому жарі, любімо його за його космічну нестяму і його всеосяжне безвладдя.