Озираючись на всі боки, я питав себе, чи тут, крім мене, ще хтось так страждає, і зрадів, коли нарешті опинився на вулиці, де вже кілька годин не ходили трамваї і тишу зимової ночі порушували якісь, мабуть, випадкові, постріли.
Леверкюн, якому я розповів про ці свої враження, тоді дуже хворів, — то були ніби якісь принизливі тортури, наче хтось його щипав і роздирав розпеченими обценьками, і хоч безпосередньо життю ніщо не загрожувало, воно, видно, обернулося в суцільну муку, йому важко було протягти день до вечора. То була хвороба шлунку, що не минала від найсуворішої дієти, зі страхітливими болями голови, які тривали багато днів і потім поверталися знов, з блювотою на порожній шлунок, що не припинялася годинами, навіть цілими днями, справжнє лихо, ганебна, каверзна й принизлива недуга, після нападів якої Адріан довго лежав виснажений, боячись світла. Я й гадки не маю пояснювати його страждання душевними переживаннями, гнітючими явищами доби, поразкою країни й страхітливими обставинами, що її супроводжували. На сільському, мало не монастирському відлюдді, далеко від міста, його ті проблеми майже не зачіпали, хоч він і добре знав про них, правда, не з газет, яких не читав, а від своєї турботливої, але спокійної опікунки пані Ельзи Нічичирк. Довідуючись про ці події, що для людини розважної були не приголомшливою несподіванкою, а здійсненням чогось давно передбачуваного, він міг хіба здвигнути плечима, і мої спроби знайти в нашій біді, можливо, якесь приховане добро, сприйняв так само, як подібні до них вияви патріотичних почуттів колись на початку війни, — пригадую його тодішню холодну, недовірливу відповідь: "Хай Бог благословить ваші студії!"
І все-таки! Хоч яка мала була можливість морально узалежнити погіршення його здоров'я від горя вітчизни, мого бажання знайти між ними об'єктивний зв'язок, символічну паралель, бажання, викликаного, мабуть, тим, що і одне, й друге настало одночасно, не могла перемогти його віддаленість від зовнішнього світу, хоч я цю думку старанно приховував, боячись бодай натякнути на неї Адріанові
Лікаря він не запросив, певне, тому, що вважав свою хворобу чимось принципово звичним, усього лише різким загостренням успадкованої мігрені. Це пані Нічичирк нарешті наполягла на тому, щоб покликати вальдсгутського окружного лікаря, доктора Кюрбіса, того самого, що колись приймав дитину в панни з Байрейта. Лікар, добра душа, відразу приїхав, але й слухати не захотів про мігрень, бо головний біль, часто надзвичайно сильний, був не однобічний, як під час мігрені, а нестерпно в'їдався в очі та в чоло, і взагалі доктор вважав його лише побічним симптомом. Він поставив інший діагноз, правда, тільки попередній: щось схоже на виразку шлунка і, готуючи пацієнта до можливої кровотечі, якої, проте, не сталося, звелів уживати всередину розчин ляпісу. Оскільки це не допомогло, він загадав хворому ковтати двічі на день великі дози хініну, що справді дало тимчасове полегшення. Проте напади, схожі на тяжку морську хворобу, через проміжки в два тижні поновлювались і тривали десь днів по два, що невдовзі похитнуло Кюрбісів діагноз, чи, сказати б інакше, підтвердило його в іншому розумінні: він тепер твердо визначив хворобу мого приятеля як хронічний катар шлунку з чималим, а саме, правостороннім його розширенням, пов'язаним із застоєм крові, що утруднював приплив її до голови. Цього разу він призначив карлсбадську мінеральну сіль і дієту, розраховану на якомога менший об'єм їжі, тож із меню були вилучені юшки, все рідке, а також городина, борошняні страви, хліб, і воно складалося майже з самого лише ніжного м'яса. Така дієта була спрямована одночасно й проти надзвичайно високої кислотності, яка теж була в Адріана і яку Кюрбіс, принаймні частково, схильний був приписати нервам, а отже, дії центральної нервової системи, отже, мозкові, що вперше виринув у його діагностичних розважаннях. Оскільки розширення шлунку було вилікуване, а біль голови і прикра блювота не минали, він усе більше схилявся до думки, що ці хворобливі явища пов'язані з діяльністю мозку, — цю думку підтверджувало ще й те, що Адріан наполегливо уникав світла. Навіть коли він підводився з ліжка, то півдня сидів у щільно затемненій кімнаті, бо сонячний ранок уже так виснажував його нерви, що він прагнув темряви і втішався нею як благом. Я сам, коли вдень приїздив у Пфайферінг, не одну годину просидів із ним, балакаючи, в абатському покої, такому затемненому, що, лише добре звикнувши, око починало розрізняти обриси меблів і тьмяний відблиск зовнішнього світла на стінах.
У той час йому були приписані крижані компреси на голову та обливання її холодною водою вранці, і ці процедури діяли краще, ніж попередні, хоч теж були тільки паліативними засобами, які полегшували біль, але не давали підстав говорити про одужання: тривожний стан не минав, напади періодично поверталися, і хворий казав, що їх би вже якось витримував, коли б не інша мука, що не полишала його в проміжках між ними, — постійний біль і тиск у голові та в очах і невимовна скутість від потилиці до п'ят, яка, видно, поширювалась і на органи мови, бо хворий, усвідомлював він це чи ні, інколи насилу ворушив губами й вимовляв слова важко й невиразно. Мабуть, він таки не помічав цього, бо розмовляв, незважаючи ні на що, але, з іншого боку, в мене часом складалося враження, що він просто-таки з задоволенням користувався своєю недорікуватістю, щоб не чітко й не зовсім зрозуміло, наче зі сну, говорити речі, які, на його думку, можна було виповісти тільки в такий спосіб. Так він провадив зі мною розмову про русалоньку з Андерсенової казки, яку надзвичайно любив, а особливо захоплювався справді чудовим описом огидного лігва морської відьми за бурхливим виром, серед лісу поліпів, куди тужлива дитина зважилась забратися, щоб замість риб'ячого хвоста здобути людські ноги і, може, завдяки коханню чорноокого королевича — сама вона мала очі "сині, як найглибше озеро", — таку, як у людей, безсмертну душу. Він бавився порівнянням гострого, немов від ножа, болю, який ладна була терпіти від кожного кроку на білих штучних ніжках німа красуня, із власною ненастанною мукою, називав русалоньку своєю сестрою у горі безцеремонно виставляючи, проте, в реально-гумористичному світлі її поведінку, її впертість, її сентиментальну тугу за світом двоногих, світом людей.
— Це починається відразу з культу мармурової статуї, що опинилася на морському дні,— сказав він, — з хлопчика, явно торвальдсенівського254, надто великі недозволені почуття він у неї викликав. Бабусі треба було відібрати в онуки цю забавку, а не дозволяти їй ще й садовити рожеву плакучу вербу на синьому піску. Надто багато волі їй давали з самого малку, а потім уже тугу за істерично ідеалізованим вищим світом і за "безсмертною душею" годі було погамувати. Безсмертна душа — навіщо вона їй? Безглузде бажання! Набагато спокійніше знати, що після смерті станеш морською піною, як маленькій мрійниці судилося від природи. Порядна русалка спокусила б на мармурових сходах його палацу того тупоголового королевича, що нездатен її поцінувати й на її очах одружується з іншою, затягла б його у воду й ніжно втопила, а не підпорядковувала б свою долю його дурості. Мабуть, якби вона мала природжений риб'ячий хвіст, а не болючі людські ноги, він би кохав її набагато палкіше.
І діловито, безперечно, жартуючи, але з насупленими бровами, невиразно, насилу ворушачи неслухняними губами, він почав говорити про естетичні переваги русалчиної постаті над схожою на вила людською, про чарівну лінію переходу жіночих стегон у вкритий гладенькою лускою, дужий і гнучкий, створений для швидких, вправних рухів риб'ячий хвіст. Він запевняв, що в русалок немає нічого потворного, звичайно властивого міфологічним комбінаціям людського з тваринним, і вдавав, ніби взагалі не бачить тут поняття міфологічної фікції; в сирені, мовляв, є довершена і найчарівніша органічна реальність, краса й необхідність, як видно з жалюгідного, декласованого стану русалоньки після того, як вона купила собі ноги, за що ні від кого не заслужила вдячності, бо риб'ячий хвіст — безперечна частка природи, що з вини тієї природи опинилася в русалки, якщо це її вина, в що він, Адріан, не вірить, ба навіть краще знає, чия це вина, і так далі.
Я ніби й досі чую, як він говорить чи мурмоче з похмурим гумором, на який я відповідаю також гумором, сповнений тихого захоплення тим веселим настроєм, явно відвойованим від гнітючого тягаря, що наліг на нього, хоч у серці в мене, як завжди, причаївся страх. Через той настрій я й схвалив його відмову від пропозиції, яку тоді, виходячи зі свого службового обов'язку, зробив Адріанові доктор Кюрбіс: він порекомендував йому звернутися до якогось більшого медичного авторитету чи принаймні подумати над цим; проте Адріан не послухався його поради, навіть чути про таке не схотів. По-перше, мовляв, він цілком довіряє Кюрбісові, а крім того, переконаний, що сяк-так упорається з хворобою сам, власними силами й що йому допоможе в цьому природа. Я теж мав таке почуття. Мені ближче до серця лежала зміна умов, поїздка на курорт, яку лікар також рекомендував, але, як і можна було сподіватися, не зумів переконати пацієнта. Той надто приріс душею до рішуче обраного, вже звичного йому оточення, до будинку й подвір'я, церковної дзвіниці, ставка й пагорба, до свого старовинного кабінету, до оксамитового крісла, щоб зважитись бодай на місяць поміняти все це на огидне життя на водах, з табльдотом, променадами й курортною музикою. Насамперед він послався на те, що не хоче ображати пані Нічичирк, та й воліє її догляд, а не чийсь інший, бо найкраще почуває себе під опікою цієї співчутливої, врівноваженої, людяної, досвідченої жінки. І справді, навряд чи йому ще десь жилося б так, як у пані Нічичирк, що тепер, відповідно до останніх вказівок лікаря, приносила йому їсти кожні чотири години: о восьмій ранку — яйце, какао й печиво, о дванадцятій — невеличкий біфштекс або котлету, о четвертій — юшку, м'ясо й трохи городини, о восьмій — холодну печеню й чай. Цей режим виявився дуже добрим. Від нього не підвищувалась температура, як тоді, коли шлункові доводилося перетравлювати багато їжі.
Некеді й Кунігунда Розенштіль навідувались у Пфайферінг навперемінки.