Нас дивує, що старезні барди могли мати новочасні думки, і ми над-пориваємося, коли в так званій давезній гельській пісні натрапляємо на якесь уявлення, що і в нашого сучасника здалося б нам досить зграбним. Талановитому тлумачеві досить додати до більш чи менш точно відтвореного тексту старожитнього автора щось таке, про що, якби воно було підписане сучасним іменем і оприлюднене— окремо, сказали б, що це незле; вкрапленням він одразу підносить до семи небес свого поета, присилувавши його грати на клавіатурі кількох століть. Якби цю перекладну книгу видати як оригінальний твір, її визнано б за пересічну. Але як видати її за переклад, то всі вважатимуть її за геніальну річ. Минувшина не вивітрюється, вона стоїть незрушно на місці. Допіро по місяцях ведення війни закони, ухвалені без поспіху, можуть на неї реально вплинути; через п'ятнадцять років по так і не розкритому злочині суддя може знайти матеріяли, які кинуть світло на злочин; ба, через цілі віки той, хто вивчає топонімію й місцеві звичаї у далекій країні, може відкрити якусь легенду, куди давнішу від християнства, легенду, вже темну й забуту за Геродота, але й досі живу в назві якогось бескида, в релігійному обряді, подібно до якоїсь густішої, одвічної і незнищенної еманації. Ось така еманація, щоправда, не така старожитна, еманація придворного життя, була як не в манерах дука Ґермантського, часто посполитих, то бодай у дусі, який владав цими манерами. Я мав ще надихатися нею, як давезним запахом, у салоні. Бо потрапив я до салону не зразу.
Переходячи сіни, я нагадав дукові Ґермантському, що дуже хотів би оглянути його Ельстірові полотна. "Прошу. А ви з Ель-стіром приятелі? Шкода, я не знав. Ми з ним хоч і не близько, а знайомі, він людина чарівна, як казали наші батьки, достойна, я міг би його попросити зробити нам честь пообідати у нас. Він, мабуть, був би радий провести вечір з вами!" Старорежимного духу в дукові було, попри всі його потуги, мало, але цей дух хоч-не-хоч проступав у ньому тоді, як він переставав його напускати на себе. Спитавши, чи я бажаю оглянути Ельстіра зараз, він повів мене до колекції, з чемности задкуючи перед дверима і перепрошуючи, коли проходив уперед, щоб показати дорогу, — така сцена (з часів Сен-Сімона, що оповідає про прийом його одним із предків Ґермантів з обов'язковим дотриманням хваткого світського етикету) розігрувалася, мабуть, багатьма Ґермантами перед багатьма гостями, перш ніж розігратися між нами двома. Коли ж я висловив охоту постояти одному перед полотнами, дук скромно пішов собі, просячи мене завітати потім до вітальні.
Опинившись сам на сам перед Ельстірами, я геть-то забув про обід. Поновно, як у Бальбеку, я мав перед собою фрагменти світу незнаних барв, побаченого очима, але непередаваного ніякими словами цього великого маляра. Розвішані на стіні картини, намальовані з великим хистом, здавалися світними проекціями чарівцого ліхтаря, яким була голова мистця і химерія якого не відкривалася вам доти, доки ви знали художника лише як людину, інакше кажучи, поки бачили тільки ліхтар, ліхтар із лямпою, але без кольорових шибочок. Найбільше мене вабили саме ті образи, які світські люди вважали вже просто за чудасію, бо вони відтворювали ману для ока, доводячи, що ми предметів не пізнали б, якби не йшли до голови по розум. Скільки разів, їдучи каретою, ми помічаємо ясну вулицю, яка починається за кілька метрів од нас, а насправді перед нами лише кавалок яскраво освітленої стіни, і саме вона й дає нам злуду глибини. Чи не логічніше тоді, відкинувши викрутаси символізму, через щире повернення до самого джерела наших вражень, передавати одну річ через іншу, яку ми взяли за неї у відблиску зірниці первісної мани? Поверхні й обсяги насправді незалежні від назв предметів, які накидає їм наша пам'ять, скоро ми їх упізнаємо. Ельстір намагався те, що він знав, вирвати з того, що відчував, його зусилля часто зводилися до того, щоб розколоти моноліт розумувань, який ми називаємо баченням.
Ті, хто терпіти не міг такого "паскудства", дивувалися, що Ельстір може любити Шардена, Перронно та інших їхніх улюблених малярів. Ці світські люди не розуміли, що Ельстір проробив над дійсністю (позначивши своєю особистістю деякі висліди) ту саму роботу, що й Шарден або Перронно, і що, отж", відклавши свого пензля, він захоплювався їхніми спільними з ним творчими напрямками, захоплювався ніби шкіцами до своїх образів. Але світські люди не доповнювали подумки Ельстірового доробку перспективою Часу, завдяки якій вони любили малярство Шардена або принаймні завдяки якій це було для них видовище приємне. Але ж люди найстаршого віку помічали упродовж свого життя: що довше живуть вони на світі, то вужчає провалля між тим, що колись їм здавалося шедевром Енґра, і тим, що, на їхню тодішню думку, назавше мало зостатися мерзотою (скажімо, "Олімпія" Мане) і що, зрештою, вражіння від обох цих робіт, наче вони близнята. Але світ нехтує всяку науку, бо узагальнювати ми не вміємо і вбили собі в голову, що наш особистий досвід геть-то розминається з досвідом наших предків.
Мене спантеличило, що на двох полотнах (реалістичніших, ніж інші, з ранньої манери) удано одного й того самого добродія; на одному полотні — у фракові, в своєму салоні, на другому — в піджаку й циліндрові, на людових гулях над водою, де він опинився знічев'я; це доводило, що він був для Ельстіра не просто звичайною моделлю, а приятелем, може, меценатом, якого він любив малювати, — так колись Карпаччо малював напрочуд схожих венецьких достойників, так Бетховен радо надписував на титулі улюбленого твору дороге ім'я ерцгерцога Рудольфа. Ці людові гулі мали щось звабливого. Річка, жіночі сукні, вітрила човнів, дзеркальне роїння убрань і вітрил — усе це сусідувало у квадраті полотна, який Ельстір викроїв з чудового пообіддя. Те, що захоплювало в сукні жінки, яка пропускала танець, знемагаючи від спеки й задухи, полискувало такими самими переливами на полотні обвислого вітрила, на воді в маленькій гавані, на дерев'яному помістку, в листі й у небі. Мов на одній картині, яку я бачив у Бальбеку, шпиталь під лазуровим небом, такий самий гарний, як собор, здавалось, виспівував — тільки сміливіше, ніж Ельстір-теоретик, Ельстір-естет, залюблений у середньовіччя: "Нема готики, нема церковного будівництва, безстильний шпиталь аж ніяк не згірш від славетного порталу", так само зараз мені чулося: "Вульґарненька дамуля, на яку перехожий дилетант і не глянув би, яку він прибрав би з поетичної картини, створеної для нього природою, теж гарна, її сукня струмує таким самим світлом, що й вітрило, і взагалі на світі нема речей більш чи менш цінних, звичайна сукня та вітрило, гарні самі по собі, — це два дзеркальних відбитки одного й того самого бліка, всьому надає цінносте маляреве око. А маляреві пощастило назавше зупинити біг годин на осяйній цій миті, коли дамі зробилося гаряче і вона перестала танцювати, коли дерево обвело себе тінню, коли вітрила ніби ковзнули по золотистому лакові". Але саме тому, що мить тяжіла на нас із такою силою, нерухоме це полотно давало вражіння скоролетющости: відчувалося, що дама ось-ось піде геть, човни попливуть, тінь пересунеться на інше місце, западе ніч, що гулі добігають кінця, що життя минає і що хвилини, продемонстровані такою рясною кольоровою гамою, не повторюються. Я ознайомився ще з одним ликом — правда, зовсім не схожим на цей — тієї самої миті, коли розглядав у цій самій кімнаті чи не перші Ельстірові роботи — намальовані на мітоло-гічні теми акварелі. Світовці "передовики" "доходили до" цієї його манери, але не далі. Звичайно, це було не найкраще з Ель-стірового доробку, але щирість художникова долала сухість сюжету. Музи, наприклад, були удані так, як можна удати істот, належних до якогось виду викопних, ці істоти жили в мітологіч-ні часи, коли не диво було здибати їх на гірському плаї, яким вони ходили удвох чи втрьох. На деяких картинах поет із раси істот, для зоолога одрубної (істот, як на те, безснастих), гуляв із Музою: так у житті істоти одрубних, але заприязнених видів спілкуються між собою. На одній акварелі зображено поета, який так находився у горах, що кентавр пожалів його і поніс на коркошах. На інших розлеглий краєвид (серед цього простору мітологічні сцени й легендарні герої забирали мало місця і ніби губилися), від гірських шпилів аж до моря, маляр вималював так докладно, що можна було визначити не лише годину, а й навіть хвилину, зафіксовану пензлем, — завдяки точному кутові схилу сонця, завдяки уловленим перебіжним тіням. Отак, вихопивши з символічного міту мить, якусь історичну реальність, що жила в міті, маляр малює її, оповідає про неї у минулому доконаному часі.
Поки я розглядав Ельстірове малярство, безперервний бренькіт дзвіночка, вістуючи про прихід гостей, заколисував мене. Тиша, запанувавши потім надовго, нарешті збудила мене з задуми, — не так раптово, щоправда, — як вириває Бартоло зі сну тиша, що западає по Ліндоровім співі. Я злякався, що про мене забули, що всі уже сіли до столу, і почимчикував до салону. У дверях кабінету, де висів Ельстір, чекав на мене лакей, чи то сивий, чи то упудрований, чекав з міною еспанського міністра, не забуваючи, проте, виявляти до мене пошану, яку виявляють королю. З його міни я побачив, що він ждав би мене ще годину, і з жахом подумав про те, йк через мене затримався обід, і ще з більшим жахом — про те, що я присягнувся на одинадцяту з'явитися ще й до пана де Шарлюса.
Еспанський міністр повів мене до того салону (дорогою я спіткав лакейчука, якому робив капості швейцар і який на моє запитання, як ся має наречена, засвітився щастям і відповів, що завтра у них в обох вихідний і вони проведуть разом цілий день, а потім почав вихваляти доброту її ясновельможносте), де мав бути дук, і я боявся, що застану його у злому гуморі. Але він, навпаки, зустрів мене доброзичливо, щоправда, ця доброзичливість була, очевидно, десь удавана, доброзичливість для годиться, але ж не позбавлена щиросте: як-не-як, а дук уже зголоднів, до того ж він усе думав, що гості теж мліють голодом, а гості вже зібралися. Згодом я довідався, що мене справді ждали майже три чверті години.