Та чи зможуть вони запобігти чомусь важливому? Доля не захотіла, щоб ми вчасно докінчили необхідне устаткування, яке крилатими снарядами не дало б змоги ворогові почати наступ або припинило б його. Тим часом ми читаємо в газетах, що взято Перуджу, яка, між нами кажучи, лежить на півдорозі між Римом і Флоренцією; подейкують навіть про стратегічний план, що передбачає взагалі вивід наших частин з Апеннінського півострова, — можливо, щоб вивільнити їх для тяжких оборонних боїв на Сході, куди, проте, наші солдати нізащо не хочуть їхати. Там насувається хвиля російського наступу, що вже перекотилася через Вітебськ і загрожує Мінську, білоруській столиці, після падіння якої, запевняє наше "бюро чуток", на Сході ми також не втримаємося.
Не втримаємося! Душе, не думай про це! Не зважуйся уявляти собі, що буде, коли в нашому надзвичайному, просто-таки страхітливому становищі прорвуться греблі — а вони як не видно прорвуться — і більше не буде чому стримувати безмежну ненависть, яку ми зуміли розпалити в навколишніх народів! Правда, руйнування наших міст із повітря давно вже зробило Німеччину ареною війни, а все-таки думка про те, що вона стане нею в прямому значенні цього слова, й далі здається нам незбагненною, неприпустимою, і наша пропаганда засвоїла дивну звичку застерігати ворога від зазіхання на нашу землю, священну німецьку землю, як від жахливого злочину. Священна земля! Наче в ній ще лишилося щось священне, наче вона давно вже вся, від краю до краю, не спаплюжена незчисленними беззаконнями й не заслужила суду і кари. То хай же та кара прийде! Нема більше на що сподіватися, нема чого хотіти. Заклик до миру з англосаксами, пропозиція боротися далі лише з сарматською навалою, намагання трохи злагіднити вимоги беззастережної капітуляції, тобто почати переговори — цікаво, з ким? — це просто безглуздя, що не вкладається ні в які рамки, борсання режиму, який не хоче зрозуміти і, видно, й досі ще не розуміє, що вирок йому ухвалено, що він має зникнути, бо на ньому тяжіє прокляття, бо, ненависний цілому світові, він зробив ненависними й нас, Німеччину, нашу державу, скажу більше: всіх німців і все німецьке.
Ось тло моєї біографічної праці на сьогодні. Я вважаю, що знов повинен був накреслити його читачеві. Що ж стосується тла, на якому відбувалася сама моя розповідь до тієї миті, до якої її доведено, то на початку цього розділу я його означив висловом "упокорення чужинцям". "Страшно упокоритись чужинцям" — ці слова, їхню гірку правду я виносив і вистраждав у ті дні краху й капітуляції, бо, незважаючи на елемент універсалізму, який внесла у мій світогляд католицька традиція, мені як німцеві властиве живе відчуття національної своєрідності, характерної самобутності моєї країни, так би мовити, ідея, що, бувши однією з відмін загальнолюдської ідеї, утверджує себе на противагу іншим, безперечно, рівноправним її варіантам і здатна утверджувати себе лише під охороною законної держави, за умови, що вона має певний авторитет поза країною. Неминуча воєнна поразка особливо жахлива тим, що вона підважує цю ідею, фізично упокорює її чужій ідеології, насамперед залежній також від мови, цілком віддає під владу тій ідеології, від якої, саме тому, що вона чужа, для нашої своєрідності явно чекати ніякого добра не доводиться. Цей жах розгромлені французи спізнали минулого року, коли їхні парламентери, щоб злагіднити умови переможця, дуже високо поцінували славу, la gioire, вступу нашого війська в Париж, а німецький державний діяч заперечив їм, що слова "gioire" або якогось його відповідника в нашому словнику немає. Про це 1870 року у французькому парламенті говорили злякано приглушеним тоном, боязко намагаючись з'ясувати, що це означає— здатися на ласку ворога, якому не відоме поняття gloire…
Я часто думав про це, коли якобінський, доброчесно-пуританський жаргон, з яким уже чотири роки бореться військова пропаганда нашої "співдружності", став загальновживаною мовою перемоги. Я також переконався, що від капітуляції недалеко й до цілковитого самоусунення, яке пропонує переможцеві порядкувати в переможеній країні по-своєму, за своїми власними уподобаннями, бо сама вона вже не бачить жодних шляхів. Такі тенденції сорок вісім років тому проявлялися у Франції, а тепер вони стали не чужі й нам. А проте їх відкидають, вважають, що той, хто впав, якось мусить підвестися самостійно, а зовні його підтримують лише тому, щоб революція, яка заповнила собою порожнину, утворену після падіння колишніх авторитетів, не сягнула задалеко й не створила загрози буржуазному ладові у країнах-переможницях. Так 1918 року, коли ми вже склали зброю, збереження блокади знадобилося західним державам для того, щоб контролювати німецьку революцію, утримувати її на буржуазно-демократичних рейках і не дати їй перерости в російсько-пролетарський варіант. Тому переможний буржуазний імперіалізм не переставав застерігати від "анархії", твердо відхиляв будь-які переговори з робітничо-солдатськими радами та іншими подібними до них органами й весь час наголошував, що мир буде укладений тільки з солідною Німеччиною, тільки таку Німеччину будуть підгодовувати. Ті, хто сидів тоді в нашому уряді, слухали ці батьківські настанови, протиставляли пролетарській диктатурі національну згуртованість і слухняно відхиляли пропозиції "радянців", навіть, коли вони стосувалися постачання хліба. Не на велику радість мені, насмілюся сказати. Як людина поміркована й син просвітництва я, правда, відчуваю природний жах перед радикальною революцією і диктатурою нижчого класу, бо з ранньої молодості не можу собі уявити їх інакше, ніж анархію і владу голоти, одне слово, ніж руйнування культури. Та коли я згадую смішний анекдот про те, як оплачувані великим капіталом рятівники європейської цивілізації, німецький та італійський, крокували вдвох по флорентійській галереї Уффіці, де їм справді-таки було не місце, і один сказав другому, що всі ці "чудові скарби мистецтва" знищив би більшовизм, якби небо, піднісши їх двох, не запобігло цьому, — мої уявлення про владу голоти зазнають раптової зміни, стають набагато сучасніші, і мені, німецькому міщанинові, влада голоти починає здаватися ідеальною у порівнянні — тепер-бо таке порівняння можливе — з владою покиді. Наскільки мені відомо, більшовизм ніколи не знищував творів мистецтва. Швидше це вже входило в коло завдань тих, хто запевняв, що боронить нас від більшовизму. Чи багато треба було, щоб жертвою їхньої пристрасті розтоптувати все духовне — пристрасті нітрохи не властивої так званій голоті,— стала й творчість героя цих записок, Адріана Леверкюна? Хіба їхня перемога й історичне повноваження влаштувати цей світ на свій гидотний розсуд не відібрало б у його творчості життя і безсмертя?
Двадцять шість років тому відраза до самовпевнено-доброчесного патякання буржуа, що гучно називав себе "сином революції", переважила в моєму серці страх перед неладом і спонукала мене бажати того, чого якраз не бажав він: щоб моя переможена країна прихилилася до своєї сестри в стражданні, Росії,— причому я був готовий прийняти, навіть схвалити соціальні перетворення, що могли б виникнути з такого товаришування. Російська революція вразила мене, й історична перевага її принципів над принципами держав, під владою яких ми опинилися, не викликала в мене жодних сумнівів.
Відтоді історія навчила мене дивитися на наших тодішніх переможців, які знов переможуть нас у союзі зі східною революцією, іншими очима. Це правда: певні верстви буржуазної демократії, і тоді, й тепер, мабуть, дозріли до того, що я назвав владою покиді,— вони готові до спілки з нею, аби лише зберегти свої привілеї. Проте серед них з'явилися вожді, що, так само, як я, син гуманізму, вбачали в цій владі найгірше з усього, що можна було накинути людству, і підняли свій світ на смертельну боротьбу з нею. Мало того, що ці люди заслуговують на велику вдячність, їхні вчинки доводять ще й те, що демократія західних країн, хоч як відстали від часу її інституції, хоч яке несприйнятливе до всього нового й необхідного її уявлення про волю, все-таки в основному стоїть на позиції людського поступу, прагнення до вдосконалення суспільства й за своєю природою здатна до оновлення, покращення, омолодження, до переходу в стан, який більше відповідає вимогам життя.
Усе це — зауваження на берегах. Те, що я тут пригадую як біограф, — це падіння авторитету монархічної мілітаристської держави, яка так довго була для нас звичною формою життя, падіння, що почалося з передчуття поразки й остаточно відбулося, коли та поразка настала, це її крах, відставка і, в умовах невилазних злиднів і дедалі більшого знецінення валюти, — невідома досі можливість обговорення проблем, абстрактна воля, якесь жалюгідне й незаслужене доростання до громадянської самостійноті, розпад так довго утримуваної на дисципліні державної структури на купу застряглих у дебатах, позбавлених володаря підданців. Це не вельми втішне видовище, і я не перебільшу, коли вживу слово "болісні", означаючи враження, які лишилися в мене від зборів повсюдно утворюваних тоді "Рад людей розумової праці" і т. д., що їх я як цілком пасивний їхній учасник спостерігав у залах мюнхенських готелів. Якби я писав роман, то за своїми гіркими спогадами, певне, досить рельєфно змалював би ті безглузді, страхітливі збори, де якийсь письменник-белетрист не без грації, навіть по-сибаритському, наче про щось миле й домашнє, говорив на тему "Революція і людяність", чим розпочав вільну, занадто вільну, плутану й безладну дискусію, в якій узяли участь найхимерніші типи, що тільки в таких випадках і з'являються на світ Божий, блазні, маніяки, живі привиди, злісні інтригани й доморослі філософи. Там виголошували промови за людяність і проти неї, за офіцерів і проти них, за народ і проти нього. Якась дівчинка проказала вірша, якомусь чоловікові в сірій шинелі вперто не давали прочитати рукопис, який починався звертанням: "Любі громадяни і громадянки!" — і якого напевне вистачило б на цілу ніч; якийсь лютий студент-старшокурсник запекло громив усіх попередніх ораторів, не вважаючи за потрібне ознайомити збори зі своєю власною, позитивною програмою, і так далі.
Слухачі кидали брутальні репліки і взагалі поводилися по-дитячому, галасували, немов знавіснілі, президія не могла дати ладу, повітря було жахливе, і наслідок зборів дорівнював нулеві, якщо не менше.