У таких речах вона охоча до послуги, генерал де Сен-Жозеф для неї зі шкури вилізе, а в нього все в руках. Ти тільки їй не прохопися. З принцесою Пармською я вже говорив, усе піде як по маслу. Правда, Марокко — країна дивовижна. Я міг би багато про неї розповісти. Люди там напрочуд делікатні. Як на мене, не дурніші за нас.
— Як ти гадаєш: німці могли б воювати за Марокко?
— Ні, марокканське питання їх баламутить, це зрозуміло. Проте кайзер — пацифіст. Німці вдають із себе войовничих, так вони думають схилити нас до поступок. Це покер. Князь Монакський, агент Вільгельма Другого, шепнув нам по секрету, що Німеччина нападе на нас, якщо ми не поступимося. Отже, ми поступимося. Але якби й не поступилися, ніякої війни не було б і близько. Подумай лишень, яка несосвітенна дурниця — сьогоднішня війна! Вона була б катастрофічніша, ніж Потоп абоСоіїегсіаттетщ11. Тільки й того, що потребувала б менше часу.
Робер говорив зі мною про приятелювання, про симпатію, про ностальгію, хоча, як усяк мандрівець, завтра він знову вибирався на кілька місяців на село, а звідти мав вирватися на сорок вісім годин до Парижа перед самим поверненням до Марокко (або деінде); а проте слова, кинуті в вогонь, яким палахтіло того вечора моє серце, розпалювали солодкі марення. Наші нечасті сходини з ним наодинці, а надто ці, воралися заором у мою пам'ять. Для Робера, як і для мене, то був вечір приязні. Але приязнь, яку я до нього відчував, була не зовсім (боюся) та, яку йому бажалося в мені збудити. Я відчував навіть тінь гризоти з цього приводу. Ще умліваючи млостю, з якою я стежив за його галопуванням та за тим, як він граційно домагався свого, я відчував, що це умлівання викликане тим, що всі його рухи попід стіною, на канапі диктувалися, тлумачилися, можливо, вдачею самого Сен-Лу, а ще більше його коренем і вихованням, його расою.
Непомильний смак не в царині прекрасного, а в царині манер підказує світовцеві у непередбачених обставинах зараз же схоплювати, — подібно до оркестранта, коли того просять зіграти невідомий твір, — які почуття аж наче самі просяться вилитися, через які саме рухи, і точно класти все це на техніку; опріч того, наділена непохибним смаком світська людина дає змогу тому смакові виявитися, не сковуючи себе жодними іншими міркуваннями, здатними паралізувати молодих буржуа чи то тим, що їм лячно осмішитися задля порушення етикету, чи то тим, що їм неохота показати себе чиїмись догідниками, тоді як у Робера все це покривалося погордою, якої він запевне ніколи не відчував у своєму серці, але яку одідичило його тіло і яка виробила у його предків навичку панібратства, і то завдяки переконанню, що тільки воно може полестити і справити приємність тому, з ким він тримався по-панібратському; зрештою — шляхетною щедротою, яка, сліпа й глуха до матеріяльних переваг (величезні рахунки, оплачувані в цьому ресторані, прославили його, тут і деінде, як найбажанішого клієнта і загального фаворита, про що свідчила запобігливість перед ним не лише служби, але й усієї золотої молоді), спонукала його топтати їх під нозі, як топтав він оце зараз, фактично й символічно, пурпурові оці ослони, йдучи по них, як по пишній дорозі, на яку мій товариш повабився лише тому, що нею пишніше й швидше, ніж якоюсь іншою, можна було дістатися до мене; такі були щиро аристократичні риси, які, просвічуючи крізь його тіло (не темне й непроникне, як-от моє, а виразне й прозоре), як проступають у творі мистецтва вкладені в нього творча потуга і майстерність, робили Роберів легкий танець попід стіною чимось загадковим і гожим, як пози вершників на фризі. "Овва! — міг подумати Сен-Лу. — Чи варто мені було з самого молоду зневажати родовід, підносити вгору лише почуття справедливосте і розум, цуратися накинутих мені друзяк і приятелювати з благенько убраними, зате меткими на язик ґе-валами, якщо єдина істота, яка нібито розкрилася в мені самому і заховалася у вдячній пам'яті, була не та, що її створила на мою подобу моя воля, не заслужений вінець її зусиль, не мій витвір, навіть не моя особа, а те, що я завсігди зневажав і намагався подолати в собі; чи варто мені було так щиро кохати мого улюбленого приятеля, якщо найбільше я його потішив чимось куди загальнішим, ніж особисті мої риси, якщо найбільше його радує не те, що він називає радістю приязні й у що в глибині душі не вірить, а радість інтелектуальна, бездушна, така собі естетична насолода?" Боюся, в нього роїлися такі думки. В такому разі він помилявся. Якби Сен-Лу найвище цінував уроджену гнучкість свого тіла, якби він давно вже не вибив із себе панської зарозумілосте, то навіть сам його сприт був би штучніший і важкуватіший, а поводження вульгарніше. Достоту як маркіза де Вільпарізіс мусила набратися поважносте, щоб і в її розмовах, і в спогадах відчувалася легковажність (але ж легковажність завжди від розуму), так само на те, аби Роберове тіло паношилося, панству треба було вивітритися йому з голови, яка тяглася до високих матерій, і, просякнувши його тіло, проступити в ньому несвідомим і шляхетним обрисом. Ось чому розумова його гожість підкріплювалася тілесною гожістю, досконалість і вимагає саме такого взає-модоповнення. Мистцеві зовсім не обов'язково висловлюватися навпростець, сповідуючи у творі свої думки; хтось навіть сказав, що найвища похвала Богові — це неґація атеїста, який вважає творіння за таке досконале, що воно може обійтися без творця. І ще я усвідомлював, що милувався не лише на твір мистецтва, коли дивився на юного наїзника, який сувоєм розгорнув свій перегін уздовж стіни; молодий принц (нащадок Катерини де Фуа, королеви Наваррської, онуки Карла VII), якого Робер покинув задля мене, родовитість і маєток, які він кидав до моїх стіп, пихаті й ставні предки, воскрешені в певності й зручності рухів, у догідливості, з якою він отуляв моє мерзлякувате тіло вигоневим плащем, — хіба все це не належало, сказати б, до числа його друзів, старезніших, ніж я, друзів, які, як я гадав, завжди стоять поміж нами, але якими він насправді, навпаки, жертвував мені, а піти на таке можна лише з вишини розумових запитів, з тією безкраєю свободою, виявом якої були Роберові рухи і яка підтверджувала щиру приязнь?
Скільки посполитої пиндючности — на відміну від душевної гожости Робера, у якого дідична гордовитість, всього лишень шкаралуща, перетоплена в несвідоме бажання зачарувати, личкувала непідробну скромність, — було в невимушеності Ґерман-тів — в цьому я міг пересвідчитися не на прикладі пана де Шар-люса, в якого вади характеру, досі для мене незрозумілого, замазувалися великопанськими навичками, а на прикладі дука Ґермантського. Зрештою і в його подобі, яка колись справила таке приємне вражіння на мою бабусю при зустрічі з ним у маркізи де Вільпарізіс, збереглися ознаки старезної величі, які мене вразили, коли я назавтра після проведеного з Робером вечора прийшов до нього обідати.
Ці ознаки старезної величі не відкрилися мені ні в нього, ні в дукині при зустрічі з ними у маркізи де Вільпарізіс, так само, як, побачивши Берму вперше, я не вловив, чим відрізняється вона від інших актрис, хоча її риси були виразніші, ніж риси світовців, бо ціхи світських людей виокремлюються в міру того, як реальнішими, доступнішими для розуміння робляться самі люди. Але хоч як важко впіймати відтінки у вищому світі (так важко, що при спробі такого тонкого обсерватора, як Сент-Бев, показати, чим відрізняється салон пані де Рекам'є від салону пані де Буань, усі салони виходять на один копил, а мораль, хотів автор цього дослідження чи ні, випливає така: салонне життя вбоге), а проте — як це вийшло у мене і з Бермою — коли Ґер-манти перестали мене цікавити і коли пал моєї уяви вже не обертав у пару крапельки їхньої своєрідносте, я міг тоді їх, ті крапельки, зібрати, майже невагомі.
На тітчиному вечорі дукиня не нагадала мені про свого чоловіка, і я так і не знав, з огляду на чутки про розлучення, чи він з нами обідатиме. Але скоро все стало на своє місце, бо серед лакеїв, які бовваніли в передпокої і які (адже до цього вечора я був для них майже те саме, що діти теслі, тобто, вони симпатизували мені більше, ніж їхній пан, але були певні, що я не маю до нього вступу) винюшували причину такої зміни, я побачив дука Ґермантського, котрий чигав на мене тут, аби роздягнути мене.
— Дукиня Ґермантська буде дуже рада, — сказав він тоном удаваної щиросте. — Дозвольте звільнити вас від ваших манаток. (Дукові хотілося говорити по-простому, щоб дотепніш було.) Дружина трохи боялася, що ви нас підведете, хоча ви самі обрали цей день. Ми ще зранку казали одне одному: "Він не прийде, ось побачите". Дукиня Ґермантська мала слушність, а не я. Упіймати вас не так просто, і я був певен, що ви нам виллєте коника.
Ледачий, за чутками, навіть брутальний чоловік, він викликав якесь вдячне почуття (бо таким, як він, злим людям мають за заслугу їхню добродушність) за слова "дукиня Ґермантська", якими дук ніби брав її під своє крило, аби вона становила з ним одну цілість. Узявши мене по-панібратському під руку, дук вважав за свій обов'язок супроводжувати мене й упровадити до салону. Той чи інший звичайний вислів може подобатися в устах селюка, якщо він є пережитком давнезної місцевої традиції, прослідком історичної події, може, навіть невідомих тому, хто на них натякає; так само ґречність дука Ґермантського, яку він засвідчував мені цілий вечір, зачарувала мене як забуток вікових звичаїв, зокрема звичаїв XVII століття. Люди давноминулих часів здаються нам такими безмежно далекими. Шукати в їхніх діяннях чкоїсь задньої думки ми нізащо не наважуємося. Виявляючи у якогось Гомерового героя почуття чимось подібне до наших або читаючи про те, яку хитру тактику застосував Ганнібал під Каннами, давши зім'яти своє крило, аби зненацька оточити ворога, ми з дива не можемо вийти; нам здається, ніби цей епічний піснетворець чи цей отаман так само нам далекі, як далекі звірі, побачені у клітці зоологічного саду. Так само, коли ми знаходимо чемні звертання у листах двораків Людовіка XIV до низоти, яка'не могла їм прислужитися, ми дивуємося непомалу, бо такі звертання відслоняють нам у цих магнатів цілий світ переконань, яких вони зроду не висловлюють навпростець, але які водять їхньою рукою, зокрема переконання, що про людське око треба рядитися і що слід якнайстаранніше дотримуватися звичаєвости.
Ця примарна одлеглість від минувшини, може, якось пояснює, чому навіть великі письменники вбачали незрівнянну'красу в творах таких пересічних містифікаторів, як Оссіян.