Їм замало темряви й мовчанки. Чим вони потаємніші, тим більше потребують третього, повірника, добру людину, з якою можна було б про них говорити, — і таким третім був я; я розумів це й виконував свою роль.
Після того, як Гельмут пішов, наче він ще міг нас почути, ми якусь хвилину розмовляли ні про що. Раптом вона спантеличила мене запитанням:
— Серенусе, ви лаєте, засуджуєте, зневажаєте мене?
Не було ніякого сенсу прикидатися, що я нічого не розумію.
— Анітрохи, Інес, — відповів я. — Боронь Боже! Я завжди кажу: "Мені належить помста, я відплачу". Я знаю, сама провина наскрізь просякнута карою, яку Він уклав у неї, тож одна невіддільна від другої, щастя і кара — те саме. Ви, мабуть, тяжко страждаєте. Хіба я сидів би тут, якби був моралістом? Я не заперечую, що боюся за вас, але й про це не сказав би, якби ви не запитали, чи я лаю вас.
— Що важить страждання, що важать страх і принизлива небезпека, — сказала вона, — у порівнянні з солодким, потрібним серцеві, як повітря, тріумфом, без якого не хотілося б і жити: з усвідомленням того, що ти не дала його легковажності, яка випорскує з рук, світськості, що мучить душу ненадійною люб'язністю, а проте й має свою людську цінність, занапастити ту цінність, привчила вітрогонство до поважності, оволоділа тим, що ніякої влади не визнає, і нарешті, нарешті отримала змогу — не тільки один-однісінький раз, а безліч разів, бо їх ніколи не буває забагато, щоб упевнитися у своїй перемозі, підтвердити її,— бачити його в стані, який личить його душевним вартостям, у стані, коли він, глибоко зітхаючи, віддається пристрасті?
Не буду стверджувати, що Інес уживала саме ці слова, але говорила майже так. Адже вона була начитана і звикла жити своїм внутрішнім життям не мовчки, а виповідаючи його, до того ж іще дівчиною пробувала свою силу в поезії. Її мова була по-освіченому виважена й мала в собі той елемент сміливості, який завжди з'являється, коли слово щиро бажає знайти визначення почуттю й відтворити його, аж у собі надати йому справжнього життя. Це не щоденне його бажання, а наслідок афекту, але розум тому й зворушливий, що споріднений з афектом. Вона говорила далі, лише зрідка, краєчком вуха прислухаючись до моїх зауважень, і слова її, скажу відверто, були напоєні такою чуттєвою насолодою, що я не зважуюсь тут віддати їх прямою мовою. Мені не дозволяють цього зробити співчуття, такт, людська делікатність, ще, мабуть, міщанське побоювання викликати в читача неприємне враження. Вона кілька разів повторювалася, намагаючись іще краще сказати вже сказане, що здавалося їй висловленим не досить виразно. 1 весь час ішлося про якесь чудне ототожнення людської цінності з чуттєвою пристрастю, весь час вона поверталася до нав'язливої, дивно спокусливої ідеї, що внутрішня цінність може проявлятися і реалізуватися тільки в жаданні, яке в неї справді набувало майже значення "цінності", й що спонукати його до такої реалізації — найбільше і найнеобхідніше щастя. Важко, майже неможливо описати той відтінок палкого, сумного, не дуже надійного вдоволення, якого в її устах набувало зміщування понять цінність і жадання; одночасно жадання ставало елементом найглибшої поважності, цілковито протилежним тому ненависному елементові "світськості", якому цінність, кокетливо заграючи, зраджувала себе, який був ельфічним, облудним елементом його оболонки, люб'язності і який належало відібрати в нього, відняти, щоб мати його самого, геть самого, в буквальному значенні цього слова. Приборкання люб'язності, перетворення її в любов — ось до чого йшлося, але одночасно й до чогось абстрактнішого, до чогось такого, в чому моторошно зливалися в одне думка і чуття: до уявлення, що протиріччя між фривольністю світськості і журною сумнівністю життя зникає в його обіймах, що ті обійми — найсолодша помста за страждання, якого те протиріччя завдає.
Не пам'ятаю вже докладно своїх власних реплік, крім одного запитання, яким я, мабуть, хотів натякнути на еротичну переоцінку об'єкта кохання і з'ясувати, як вона могла відбутися. Пригадую, я делікатно зауважив, що в цьому випадку пристрасть спрямована начебто не на той об'єкт — він ані найжиттєздатніший, ані найдосконаліший, ані найпривабливіший; що у зв'язку з його звільненням від військової служби виявився дефект фізіологічної функції, резекція внутрішнього органа. Відповідь була десь така: ця вада саме й наближає люб'язну легковажність до стражденного духу, якби не вона, дух узагалі не мав би ніякої надії, без неї легковажність ніколи не почула б крику болю; ба навіть іще промовистіше міркування: те, що він, може, через цю ваду менше житиме, їй, яка прагне володіти ним, радше дає якусь певність, втішає, заспокоює її, а не журить… І знов повторилися дивно гнітючі подробиці тієї розмови, в якій вона вперше зрадила мені своє кохання, тільки з відтінком майже зловтіхи. Якщо він, ідучи, за своїм звичаєм виправдувався, що йому треба ще показатися в невідомих їй самій Лангевішів та Рольвагенів, і зраджував цим, що там він говорив те саме, тобто що йому треба ще показатися в неї,— то тепер про це можна було думати з переможною усмішкою. "Породистість" Рольвагенових дочок, відколи вона стала така близька з ним, уже не мучила й не лякала її, і те, що він мило просив людей, до яких був байдужий, ще трохи посидіти, теж не здавалось їй більше чимось поганим. Згадавши огидну фразу: "Нещасних на світі повно!", вона з жалем зітхнула, через що ті слова перестали бути прикрими й ганебними. Над Інес явно тяжіла думка, що хоч вона й належить до світу мудрого страждання, але одночасно є жінкою і її жіночість — той засіб, яким можна прихилити до себе життя і щастя, упокорити зарозумілість. Раніше хіба поглядом чи значущим словом можна було примусити нерозумну легковажність на мить замислитись, ненадовго здобути її, спонукати, щоб вона повернулася і виправила своє коротке, байдуже прощання тихим і поважним. Тепер ті ефемерні здобутки були закріплені тим, що вона володіла ним, поєдналася з ним, наскільки можна говорити про володіння й поєднання, коли йшлося про двох, і наскільки їх могла гарантувати її притьмарена жіночість. А Інес якраз сумнівалася, що її жіночість мала таку силу, що коханий лишиться вірний їй.
— Серенусе, — сказала вона, — цього не минути, я знаю, що він мене кине.
І я побачив, як поглибшали зморшки в неї між бровами, надавши її обличчю впертого виразу.
— Але тоді буде йому лихо! І мені буде лихо! — глухо додала вона, і я не міг не згадати слів Адріана, які він сказав мені, коли я вперше розповів йому про цей зв'язок: "Дай Боже, щоб він вийшов цілий із цієї халепи!"
Для мене та розмова була справжньою жертвою. Вона тривала дві години, й треба було немало самозречення, людської симпатії, приязності і доброї волі, щоб витримати її. Інес, здавалося, теж усвідомлювала це, але дивно: її вдячність за терплячість, час і нервову снагу, витрачені на неї, була обтяжена, я добре бачив це, якимось злісним вдоволенням, ніби зловтіхою, що часом прозирала в її загадковій усмішці; думаючи про неї, я ще й досі дивуюся, як я міг її так довго витримати. Справді, ми сиділи, аж поки Інститоріс повернувся додому з "Витівок", де грав у тарок зі знайомими. На виду в нього майнув вираз збентеженого здогаду, коли він застав нас іще вдвох. Він подякував мені за те, що я по-дружньому замінив його. Ще раз привітавшись із ним, я більше не сів у своє крісло, а поцілував господині руку і, змучений, напівприголомшений, напіврозгніваний, подався вимерлими вулицями до своєї кімнатки.
XXXIII
Час, про який я пишу, був для нас, німців, ерою державного краху, капітуляцією, бунту з виснаження, безпорадного упокорення чужинцям. А час, у який я пишу, який мав би мені служити для того, щоб у тихій самоті виливати на папір ці спогади, несе у своєму огидно роздутому череві національну катастрофу, у порівнянні з якою тодішня поразка здається дрібною невдачею, розважною ліквідацією збанкрутованого підприємства. Ганебний кінець — усе ж таки щось інше, нормальніше, ніж та кара, яка нині нависла над нами, яка спостигла колись Содом і Гоморру і яку ми того першого разу все-таки не накликали на свою голову.
Що кара ближчає, що її давно вже не можна відвернути, по-моєму, ніхто тепер не має ані найменшого сумніву. Монсеньйор Запарканнер і я напевне вже хтозна-відколи не єдині, що знаємо про цю жахливу і водночас — Господи Боже, поможи нам! — таємно обнадійливу неминучість. Те, що про неї ніхто не каже жодного слова, вже саме собою справляє моторошне враження. Бо якщо страшно, коли серед сили-силенної засліплених жменька провидців має жити з печаттю на устах, то, по-моєму, ще страшніше, коли всі, властиво, все вже знають, але приречені мовчати, і один читає правду в боягузливо звернених убік або витріщених з переляку очах другого.
Поки я сумлінно, день у день, у тихому, постійному збудженні сидів над цими записками, виконуючи своє завдання біографа, намагаючись знайти гідне втілення інтимному й особистому, в зовнішньому світі відбувалося те, що мало відбутися й що належить часові, в який я пишу. Вступ у Францію, який давно вже визнали за можливий, відбувся, — з величезною обережністю підготовлена, військово-технічна операція найвищого чи взагалі нечуваного досі рівня, операція, в здійсненні якої ми тим більше не могли перешкодити ворогові, що не зважувалися зосередити свої оборонні сили в тому одному місці, де він висадився, бо не були певні, чи таких місць не визначено кілька й чи не слід, може, чекати нападу й ще десь, невідомо де. Даремна і згубна була наша підозра: висадився ворог тут. І скоро на березі з'явилося стільки війська, танків, гармат і всього, чого тільки треба на війні, що ми вже не могли скинути його в море. Шербур, де німецьке інженерне мистецтво, як ми мали право сподіватися, грунтовно вивело з ладу порт, після героїчних радіограм фюрерові генерала й адмірала, які обіймали там команду, капітулював, і вже кілька днів триває запекла битва за нормандське місто Кан, — битва, що, властиво, коли наші побоювання справдяться, відкриє шлях до французької столиці, до Парижа, якому за нового ладу була визначена роль європейського луна-парку й дому розпусти і в якому тепер, ледве приборкуваний об'єднаними зусиллями нашої державної поліції та її французьких співробітників, зухвало підіймає голову Опір.
Так, багато подій увірвалося в моє самітне життя, а я їх не помічав! Усього через кілька днів після приголомшливої появи ворога в Нормандії на сцені західного театру війни з'явилося наше нове знаряддя помсти, нова зброя, про яку вже не раз зі щирою радістю згадував наш фюрер: бомба-робот, дивовижний військовий засіб із тих, які лише велика потреба може відкрити винахідницькому генієві,— ці автоматичні крилаті посланці руїни один за одним злітають з французького берега, вибухають над Південною Англією і, якщо ми не помиляємося, стануть скоро справжнім лихом для супротивника.