Там свої особливі дзвінки, і часом нас зненацька будить їхній бренькіт, і хоч він лунає у наших вухах дуже виразно, насправді ніхто не дзвонив. Там свої слуги, свої особливі гості, вони, гості, впадають, аби забрати нас із собою, — і ось ми, налаштувавшись уже вставати, раптом бачимо, внаслідок нашого майже миттєвого перенесення до іншого, денного помешкання, що в покої ані лялечки, що ніхто не приходив. Раса, замеш-кана там, як рід перволюдків, двоснаста. Чоловік за мить постає жінкою. Предмети мають здатність перекидатися людьми, а люди друзями й ворогами. Час, поки хтось спить і бачить сни, зовсім не той час, у якому вершиться життя наяву. Іноді він імкне куди шибше, день збігає, мов чверть години, іноді плуганиться куди повільніше; тобі здається, ніби ти передрімав, а насправді ти спав цілий день. У цей час на колісниці сну ти спускаєшся в такі глибини, куди вже не сягнути пам'яті й на підході до яких дух мусить відступити. Запряг сну, подібно до запрягу сонця, біжить рівною ступою в атмосфері, де його не стримує жоден опір, і лише скалка чужорідного аероліту (кинута з небес кимось Невідомим) спроможна досягнути нашого рівного сну (інакше він не мав би жадної підстави уриватися і знай снувався б і снувався аж по віки віків) і змусити його рвучко розвернутися до реальности, пройти всі постої, перелинути через сусідні з життям терени, де сонний незабаром почує його відголоси, ще невиразні, але вже розрізняльні, попри свою спотвореність, і причалить до пробудження. Тоді ми пробуджуємося з глибокого сну якимсь досвітком, не тямлячи, хто ми такі, обернені в ніщо, нові, готові до всього, з мозком, очищеним від минувшини, яка досі була життям. А може, ще краще, як ми висаджуємося в яву ґвалтовно, і наші сонні думки, вихопившись крізь клапан забуття, не встигають вернутися одна по одній, поки ще не закінчився сон. Тоді, вивернувшись із чорного смерчу, що його — як нам здається — ми прошили (але ми досі не зважуємося сказати про себе: ми), ми лежимо, розпростерті, отупілі, безтямні — якісь "ми", позбавлені будь-якого змісту. Що ж то за страшний удар молотом приголомшив наше єство чи наше тіло, що воно про все забуло, заморочене аж до тої миті, коли пам'ять, прилинувши, поверне йому тяму й особистість! Але якщо нам залежить на цих двох способах пробудження, то не треба засинати, навіть глибоким сном, під знаком звички. Бо звичка чуває над усім, що тільки трапить у її тенета; треба її уникати, піймати сон тієї миті, коли нам здається, що ми й не думаємо спати, — коротше, піймати сон, коли він не перебуває під опікою прогнозованости, в товаристві — бодай прихованому — рефлексій. Принаймні у цих описаних мною пробудженнях (здебільшого вони бували в мене назавтра після обідів у Ла-Распельєр) усе діялося саме так: посвідчити це можу, я, химерник, який ув очікуванні, що смерть його визволить, за причиненими віконницями, не знає, що робиться у світі, сидить нерухомо, як сич, і, як сич, бачить щось лише у пітьмі. Все діється саме так, але, мабуть, лише шар клоччя, може, завадив би сонному дочути внутрішній монолог спогадів і безугавні теревені сну. Бо (цьому, зрештою, знайдеться пояснення в першій системі, розлогішій, містичнішій, астральнішій) тієї миті, коли сонний прокидається, він чує внутрішній голос: "Любий друже! Приходьте сьогодні до нас обідати, ми будемо вам дуже раді!" — і думає: "Так, я теж буду радий, прийду неодмінно"; потім, коли сон дедалі розвіюється, він раптом згадує: "А доктор сказав, що бабуся проживе лише місяць з гаком". Він дзвонить, він плаче на думку, що на його поклик прийде, як бувало давніше, не бабуся, не його вмируща бабуся, а байдужий служник. І поки сон водив його так далеко від світу, де живуть спогад і думка, по якомусь етеру, де він був самотній, більш ніж самотній, бо не мав навіть самого себе, того попутника, в якому ми усвідомлюємо себе, бачимо себе, — він був поза часом і його вимірами. Та ось заходить служник, і що ж? — він боїться спитати в нього, котра година, бо не знає, чи спав і скільки годин спав (він питає себе: може, не годин, а днів? Адже він повертається з того позачасся такий розбитий тілом і такий відпочилий душею, із серцем, сповненим такої туги, ніби він відбував подорож, надто далеку, аби вона могла тривати недовго). Звичайно, можна твердити, що є лише один час, твердити на тій благенькій підставі, що, глянувши на дзиґаря, ми переконуємося, що збігло лише чверть години, хай нам і здавалося, що минув цілий день. Та коли ми це констатуємо, ми вже прочумалися, ми поринули в течію часу пробуджених людей, ми випали з іншого часу. А може, навіть не лише з іншого часу, а й з іншого життя. Утіхи, зажиті уві сні, годі віднести до втіх дійсности. Досить згадати про найпростішу змислову насолоду: хто з нас, прокинувшись, не задосадував, що уві сні ми зазнавали насолоди, а пробудившись, уже не можемо поновлювати її без краю протягом дня, боячись перевтомитися? Це ніби втрачене добро. Насолоду ми дістали в іншому житті, житті не нашому. Муки й розкоші сну (зазвичай вони швидко зникають із пробудженням), не належать до балансу нашого поточного життя.
Я казав про два часи; а насправді, мабуть, є тільки один-єди-ний. Не тому, що час людини, яка не спить, чинний і для засну-лої, а тому що інше життя, сонне життя, не підлягає, у своїй найглибшій верстві, часовим категоріям. Усе це мріло мені, коли я міцно засинав після лараспельєрських обідів. І ось чому. Я починав розпачувати, коли, прокинувшись, помічав, що дзвонив десять разів, а служник і не думав з'являтися. Після одинадцятого дзвінка він приходив. Насправді ж то був перший дзвінок. Попередні десять дзвінків були лишень шкіцами, — накресленими ще вві сні, — шкіцами акту натискання на ґудзика, якого я хотів доконати. Мої затерплі руки жодного разу навіть не ворухнулися. Отож у такі поранки (і це мене схиляє до думки, що сон нехтує закони часу) мої потуги прокинутися зводилися переважно до потуг утиснути темну, неоковирну брилу сну, який від мене оце відлинув, у рямця часу. То була ціла морока: сон не відає, спали ми дві години чи два дні, і не може дати нам жодної зачіпки. А якщо ми не знаходимо її й зовні, то, не прорвавшись у креси часу, засинаємо знову, засинаємо на п'ять хвилин, які здаються нам трьома годинами.
Я завше казав — і досвідчив того на собі, — що найкраще снодійне — це сам сон. Потому як ми проспали дві години мертвецьким сном, наборюкалися зі стількома великолюдами, потоваришували навіки зі стількома людьми, куди важче прокинутися, ніж потому, як ми заживемо вероналу. Мене здивував неабияк норвезький філософ; міркуючи про всяку всячину, він ознайомив мене з Бергсоновою думкою, почутою від "свого славного колега, даруйте, колеги, Бутру" про своєрідні порушення пам'яти, спричинені снодійним. "Звичайно, — нібито сказав Берґсон Бутру, якщо вірити норвезькому філософові, — коли заживати вряди-годи помірковані дози снодійного, то вони перестають впливати на гостроту нашої звичайно такої тривкої пам'яти, якою ми послуговуємося у нашому повсякденному житті. Проте є інші види пам'яти, вищі й не такі стійкі. Один мій колега викладає стародавню історію. І він мені розповів, що коли напередодні заживає порошку від безсоння, на лекції йому важко згадати цитати з грецьких авторів. Доктор, який приписував йому ці порошки, запевнив його, що вони не діють на пам'ять. "На вашу пам'ять вони не діють, мабуть, тому, що вам не треба цитувати грецьких авторів", — відповів йому історик не без іронічної пихи".
Не знаю, наскільки правдоподібна ця розмова Бергсона з Бут-ру. Норвезький філософ, дарма що наділений вельми глибоким і ясним розумом та жадібною цікавістю, міг не так їх зрозуміти. Мій особистий досвід підказував мені щось геть протилежне. Моменти* коли назавтра після вживання певних наркотиків нас зраджує пам'ять, мають тільки невелику, хоча й хвильну схожість із тим забуттям, яке панує протягом цілої ночі природного й глибокого сну. Тож і в тому і в тому разі я забуваю не Бодлерів вірш, який дуже мені набридає, набридає, "як цимбали", не думку якогось із цитованих вище філософів, а саму реальність звичайнісіньких речей, які мене оточують; через те, що я перестаю сприймати їх, коли сплю, я нічим у цей час не кращий від шаленця; якщо ж я оце прочумався від штучного сну, я маю клопіт не з системою Порфирія чи Плотина, про них я можу міркувати не згірш, ніж будь-якого іншого дня, я маю клопіт із відповіддю на якесь запрошення, яку я пообіцяв дати, але на місце якої у пам'яті зяє зараз провал. Думки вищого ряду залишилися на своєму місці, натомість снодійне позбавило мене здатности діяти серед буденних дрібниць, здатности вчасно похопитися, піймати на лету якийсь спогад про щоденне життя. Хай би що там казали про дальший тяг життя після руйнації мозку, я стверджую, що кожному пошкодженню мозку відповідає якась скалка смерти. Ми зберігаємо всі наші спомини, навіть поринувши у стан забуття — так тлумачить Бергсонову думку видатний норвезький філософ (щоб не гальмувати розповіді, я опускаю тут норвежцеву манеру висловлювання). Навіть поринувши у стан забуття. Але який же це спомин, якщо ми його не пам'ятаємо? Або ще таке. Якщо ми не пригадуємо своїх споминів останніх тридцяти років і заразом із головою в них занурені, то чого тоді затримуватися на тридцятих роках, чому не продовжити минулого свого життя за межі народження? Раз я не знаю всього обсягу споминів, нерозлучних зі мною, раз вони для мене невидимі, раз я'безсилий їх викликати, то хто мені скаже, що в тій безвісній для мене "масі" споминів, які сягли далеко поза межі мого людського життя? Якщо я можу мати в собі й довкола себе стільки споминів, яких я собі не пригадую, то те забуття (принаймні забуття фактичне, оскільки мені незмога бачити бодай щось) може стосуватися і життя, яке я прожив у тілі іншої людини, навіть на іншій планеті. Однак же забуття стирає все. Тож що тоді означає безсмертя душі, в реальності якого переконує норвезький філософ? Істота, якою я стану по смерті, так само не має підстав згадувати про людину, якою я є з народження, як та не пригадує собі, чим була перед народженням сама.
Заходив служник.