Рушивши до малої зали, він побачив, що я в великій. "Боже Христе! — скрикнув він. — Що ти тут робиш, чого сидиш перед відчиненими дверми?" — спитав він і гнівно блимнув на господаря — той кинувся зачиняти двері, звернувши вину на гарсонів: "Я завше їм казав, щоб ці двері замикалися".
Довелося мені піднімати на ноги тих, хто сидів за моїм і за сусідніми столиками, щоб підійти до Сен-Лу. "Навіщо ти встав? Ти волієш їсти тут, а не в малій залі? Але ж ти тут замерзнеш, сіромахо! Будьте ласкаві, забийте ці двері", — мовив він до господаря. "Цю ж мить, ваша ясновельможносте. Клієнти, які захочуть піти, проходитимуть через малу залу, та й годі". Демонструючи свою запопадливість, господар залучив до операції одного метрдотеля та кількох кельнерів і гучно заявив, що як вони не заб'ють дверей як слід, хай начуваються. Тепер він мастив мене медом, бажаючи, щоб у мене створилося вражіння, ніби він упадав коло мене, щойно я приїхав, а не після появи Сен-Лу, а ще він боявся, як би я не подумав, ніби він зі мною такий обіхідли-вий тільки з огляду на свого завсідника — багатія й вельможу, а тому нишком усміхався мені, аби засвідчити особливу симпатію до мене.
Слова якогось гостя за моїми плечима змусили мене обернутися. Замість сказати: "Крильце курчатка, добрий келих шампа-на, але не дуже сухого", він вимовив зовсім інше: "Я волів би гліцерин. Так, гарячий, чудово". Мені захотілося глянути на цього аскета. Щоб незвичайний тонкосмак не впізнав мене, я зараз же відвернувся до Робера. То був усього-но мій знайомий лікар, з яким радився один пацієнт; користаючися з мли, він затягнув тамтого до ресторану. Лікарі, як і біржовики, люблять промовляти від свого імені.
Я дивився на Робера, і в голові роїлися думки. У цьому ресторані, та й узагалі в житті, я бачив багато інтелігентних чужоземців, інтелектуалів, циган різного розбору, тих, хто покірно терпів збиткування з їхніх химерних пелерин, з їхніх краваток, модних у 1830 роках, глузи з їхньої незграбносте, і хто не тільки терпів, а й зумисне накликав на себе глум, аби показати, що їм до нього байдуже, хоча все це були люди неабиякого розуму, високої моральности та ще й тонкої вражливої душі. І всі вони — надто жиди, жиди не асимільовані, про інших я не згадую — разили тих, хто терпіти не міг жодних дивацтв і химери (як Блок разив Альбертину). Але ті, що спершу цурався їх, зрештою бачили, що ненавидіти людей лише за довге волосся, за довгі носи, за великі очі, за театральні поривчасті жести просто смішно; що попри все вони люди розумні, щирі, і їх не можна не покохати всією душею. Зокрема у багатьох жидів батько-мати визначалися душевною шляхетністю, широтою розуму, щирістю, отож-бо проти них такі люди, як мати Сен-Лу чи дук Ґермантський, були просто нікчемники через свою черствість, через показну побожність, здатну обурюватися лише бешкетом — та й та віра, до якої вони признавалися, аж ніяк не заважала їм (до цього їх тишком-нишком приводив практичний розум, єдино у них цінований) узяти найвигідніший шлюб з розрахунку. Але зрештою в Сен-Лу (так, ніби вади батьків вилилися в нього у високі прикмети) над усім торувала уроча простота розуму та серця. І якщо ці прикмети — треба це сказати на вічну хвалу Франції — спостерігаються у щирого француза, чи то з панства, чи то з низів, вони не те що буяють, бо буяння не знає міри й межі, а лишають, як не лишають ні в кого з чужоземців, хай він буде і найдостойніший. Ви-соколобі й шляхетні, звичайно, й представники інших племен, і коли навіть спершу треба нам пробитися крізь те, що нас разить і відтручує в людині, або крізь те, що викликає поблажливу усмішку, від цього її гідність не ущерблюється. Та що не кажіть, а є чарівна щиро французька неповторність: вона у тім, що все, що визнаємо за справді гоже, все, що має вартість згідно з розумом та серцем, передусім голубить око, шаріє здоровим рум'янцем, вражає виточеними рисами, ^осягаючи і в своїй матерії, своїй формі внутрішньої досконалосте. Я дивився на Сен-Лу й думав, що добре, коли не тілесна бридота править за присінок для духовности, добре, коли крила носа делікатні, досконалого крою, наче крильця метеликів, які сідають на польові квіти у комбрей-ських околицях; що правдивимopus francigenum10, секрет якого заховується від XIII віку і який вічно житиме в наших церквах, є не так камінні янголята святого Андрія Первозваного-в-полях, як молодесенькі французи з шляхти, міщан чи хлопів, чиї личка вирізьблено з гожістю й простотою, такими самими традиційними, як у славетному бабинці, але ще не дотвореними.
Одвихнувшись, аби простежити особисто, як забивають двері і як подають нам на стіл (він дуже радив нам замовити "яловичини", бо з дробом сьогодні трохи підвели), господар скоро вернувся й ознаймив, що принц де Фуа дуже просить його ясновельможність дозволити йому пообідати за сусіднім столиком. "Але ж усі столики зайняті", — відповів Робер, озирнувши столики, які затарасовували мій столик. "Менше з тим; як ваша ясновельможність згодиться вволити принцову волю, я попрошу цих панів пересісти. Мені тільки б догодити вашій ясновельможності!" — "Вирішуй ти, — звернувся Сен-Лу до мене. — Фуа — добрий хлопець, він не докучатиме і не дурень". Я відповів другові, що Фуа, може, й милий, але ж ми домовилися пообідати разом і мене це вельми потішить, а тому я волів би, аби ми посиділи самі. "А який гарний у принца плащ!" — зауважив господар під час наших переговорів. — "Так, я бачив", — відгукнувся Сен-Лу. Я збирався вже сказати Роберові, що пан де Шарлюс утаїв від своєї тітки, що знайомий зі мною, і спитати в нього, як він гадає — чому, аж це прибув принц де Фуа. Він прийшов з'ясувати, чи вволено його прохання, і спинився за два кроки. Робер познайомив нас, але сказав своєму приятелеві навпростець, що йому треба перебалакати зі мною в чотири ока. Принц пішов собі, підкреслюючи прощальний уклін усмішкою, якою він указував мені на Робера, мовляв, короткість нашого знайомства лише з волі Сен-Лу, а сам би він продовжив його залюбки. Нараз Робер, наче йому спало щось на думку, кинувся за своїм другом. "Сиди й починай їсти, я зараз", — мовив він наостанці, рушаючи до малої зали. Мені прикро було слухати, як незнайомі мені чепуруни розповідають недоречні й злосливі історії про молодого принца-спадкоємця Люксембурзького (колишнього графа фон Ніссау), з яким я познайомився в Бальбеку і який так делікатно висловив мені співчуття під час бабусиного нездужання. Один із них доводив, наче принц сказав дукині Ґермантській: "Я вимагаю, щоб при появі моєї дружини всі вставали", і що дукиня нібито відповіла (що грішило не лише проти дотепности, а й проти всякої правдоподібности, бо бабуся молодої принцеси була сама чеснота): "Певна річ, при появі твоєї дружини всі мають уставати, — ради твоєї бабусі чоловіки лягали". Потім пішла оповідь про те, як принц за цьогорічних одвідин у Бальбеку своєї тітки, принцеси Люксембурзької, поскаржився, зупинившись у Ґранд-отелі, директорові (моєму другові), що не вивішено на його честь люксембурзької фани. А тим часом фана ця була менш знана і куди рідше вивішувалася, ніж англійська чи італійська, треба було кілька днів, на превелику досаду молодого принца, аби її розшукати. Я не повірив жодному слову в цій усій історії, але дав собі зарік, приїхавши до Бальбека, розпитати директора готелю, щоб упевнитись-таки, що все це шито білими нитками. Чекаючи на Робера, я попросив господаря, щоб мені принесено хліба. "Цю ж мить, пане бароне". — "Я не барон", — заперечив я вдавано сумним тоном. "Ох, перепрошую, ваша ясновельможносте!" Я не встиг заперечити ще раз, після чого мене б, мабуть, охрещено було світлістю. У дверях з'явився, довго, як і обіцяв, не затримавшись, Сен-Лу, тримаючи в руці широкий вигоневий принців плащ, і я зрозумів, що він випросив цього плаща, аби я не мерз. Він здалеку махав мені не покидати місця і рушив до мене, але добратися він міг, лише переставивши столика або пересадивши мене. Сен-Лу скочив на червону оксамитну канапку, яка йшла попід стіною по обводу великої зали, окрім мене, на канапці сиділо троє-четверо знайомих з Робером членів Жокей-клубу, яким не знайшлося місця в малій залі. Поміж столиками не дуже високо було напнуто електричні шнури; не завагавшись, Сен-Лу перемахнув через них так само легко, як перескакує на конкурі перешкоди кінь; присоромлений тим, що він усе це робить ради мене, аби вберегти мене від такого простого маневру, як пересідання, я водночас і захоплювався тією певністю, з якою виконував вольтаж мій товариш; і не лише я: господар і метрдотелі (це вольтижування навряд чи їм сподобалося б, якби вольтижувався не такий вельможний і не такий гойний завсідник) стояли вражені, наче знавці мистецтва верхогонів. Кельнер завмер стовпом із полумиском, якого чекали ті, хто сидів біля нього. Коли ж Робер, змушений обходити своїх товаришів, видерся на спинку канапи і, втримуючи рівновагу, пішов по ній, з зали почулися негучні оплески. Порівнявшись нарешті зі мною, він став як укопаний, розрахувавши все точно, як розраховує отаман, якому треба зупинитися перед трибуною монарха, нахилився й уклінно^та ґречно подав мені вигоневого плаща, а відтак, сівши біля мене, сам накрив ним, наче легким і теплим шалем, мої плечі.
— Послухай, щоб я не забув, — вирік Робер, — мій вуйко Шарлюс хоче з тобою перебалакати. Я обіцяв, що ти завітаєш до нього завтра ввечері.
— Я, власне, збирався погомоніти з тобою про нього. Але завтра я обідаю у твоєї тітки, дукині Ґермантської.
— Так, завтра в Оріани бучний бенкет. Мене в гості не прошено. Але вуйко Паламед волів би, щоб ти туди не йшов. Не можеш знайти якусь відмовку? У кожному разі заскоч до вуйка Паламеда потім. Йому дуже залежить на цій зустрічі. Скажімо, можеш устигнути до нього на одинадцяту. Об одинадцятій, не забудь, я його попереджу. Він такий уразливий. Як не прийдеш, матиме на тебе зуб. В Оріани бенкети не затягуються. Як ти збираєшся тільки пообідати, то на одинадцяту встигнеш до вуйка. Побачитися з Оріаною треба б і мені, я збираюся кидати марокканську службу.