Але все-таки це діра. Якщо подумати, ви б могли комфортно і заможно жити побіля мене в Брюсселі чи в будь-якому іншому місті, в Генті, Брюгге чи Антверпені .
Мельхіор уставився в підлогу.
— Дерево пустило корені тут, — сказав він. — Ви не можете їх заперечувати, а тим більше відрубати.
Герцог відповів, легко махнувши рукою:
— І все ж ваша робота... Я бачив вашіСтрасті сьогодні вранці в церкві капітулу – на мене вони справили враження, що ви орел, якого загнали в гніздо дрозда. Ваші крила якось підрізані. — Мельхіор усе ще дивився на плити підлоги, тихенько дзвенів дзвіночок на капелюсі князя. — Ви надто скромний, майстре, навіть не скаржитеся.
Мельхіор поглянув на герцога:
— На що б я скаржився, Ваша Високосте?
Філіп ляснув рукавичкою по коліну:
— Я не хочу вступати в суперечку про ваше життя та манери, пане! Кожен за власною звичкою — хіба це теж не нідерландське прислів'я? Однією, і не менш важливою, причиною, чому я прийшов сюди, є бажання, щоб ви намалювали для мене картину — я б сказав інакше: для мене було б честю, якби ви намалювали для мене картину. — Він почекав кілька хвилин: — Твір, гідний вашого імені! З певною кількістю цих... як їх назвати... диявольських почвар.
Він засміявся.
Мельхіор теж усміхнувся:
— Ваша Високість чудово знає, що диявольських створінь не існує.
Філіп схрестив стрункі ноги, одна з них стирчала в гострому черевику із золотою халявкою.
— Але ви зробили їх живими — на своїх картинах!
Мельхіор похитав головою.
— Це правда, я малював диявольських чудовиськ, доки вірив, що бачу їх навколо себе.
Філіп посерйознішав:
— Ви маєте на увазі, що зараз ви їх не бачите?
Мельхіор глянув на дорогі гостроносі черевики герцога, на обтислі рейтузи, на руки в кільцях і відполіровані нігті. Він не знав, навіщо йому ця відверта розмова з цим багатим молодим модником, який володів чвертю Європи, не кажучи вже про далекі золоті острови Катаю, які відкрив генуезець Колумб для іспанських монархів, які він теж успадкує. Він не знав, навіщо йому конфіденційно розмовляти з сином імператора, який наказав стратити сотні відчайдушних бунтівників. І все ж він сказав:
— Я все ще бачу диявольських потвор, ваша величносте... Я бачу їх у вчинках людських. Людина сама є диявольською почварою.
Настала тиша. Філіп Австрійський подивився на Мельхіора, насупивши брови, і на його сильному, гарному обличчі було написане запитання:
— Тоді, майстре, що ви як художник хочете малювати?
Мельхіор показав на маленькі малюнки на столі:
— Людина, коли старіє, більше любить сміх і глузування.
Філіп спер голову на руки.
— Кажуть, що насмішка — це зброя. Але ви, напевно, не хочете сказати мені, пане Мельхіоре, що сміх — ваша єдина зброя проти зла світу... Ви повинні створювати твори, важливіші за ці Прислів'я, хоча їх втішність на вагу золота.
— Іноді, мій герцог, — відповів Мельхіор після деякого вагання, — я переконуюсь, що сказав достатньо — через несмішливе і через гірке глузування.
Філіпа, здавалося, здивувало якесь приховане звучання в голосі художника.
— Це звучить похмуро, майстре.
Мельхіор зітхнув:
— Ні в жодному разі... Я мав справу з людьми, і вони спонукали мене дивитися на світ як на арену потворності. І те, що я перестав малювати світ таким чином, може бути пов'язане з моїм очікуванням, моєю надією на якийсь інший, менш жахливий людський рід.
Герцог подивився на нього пильно, з подивом:
— Значить, все ж-таки, з надією?.. А як, думаєте, можна переробити людей, здолати диявольських потвор?
"Дурне панібратство", — подумав Мельхіор. Серце його глухо закалатало: у ту мить він ясно усвідомив, якою має бути відповідь на запитання Філіпа, відповідь, яка була результатом його власного життя: велику революцію можуть здійснити лише самі люди. Це відкриття пронизало його, як жар, що розтопив у ньому опір і страх, — відкриття радісне й небезпечне водночас. Він відчув, як кров прилила йому до обличчя, він усвідомлював, що герцог все ще дивиться на нього допитливим і серйозним поглядом.
— Переворот має бути можливим, — вимовив він із зусиллям, хриплим голосом, — скажемо, завдяки втручанню Бога. Є люди, які вірять, що незабаром настане час Святого Духа – вони називають це Третьою Ерою Світу.
Філіп провів пальцями по міцному, гладко виголеному підборіддю:
— Ті, хто вірить у це, пане Хінтаме, — сказав він, усе ще в задумливому настрої, — є єретиками. — Мельхіор побачив здивування в зелених, відблискуючих карим, очах герцога, здивування та якусь невиразну поблажливість чи лагідність, що переважали над початковим неспокійним поглядом. Нарешті Філіп знову заговорив: — Було б прикро, майстре, і це було б великою втратою, якби з будь-якої причини ви утрималися від малювання диявольських почвар. Ви й ті виродки — чи можна так сказати? – є одним і тим самим.
Мельхіор засміявся.
— Це можна було б висловити, ваша величносте, і хто знає... — він замовк.
У цю мить йому прийшла в голову нова думка, і було дивно, що пломеніюча славна присутність імператорського сина пробудила в ньому внутрішню яскравість. Ось ідея створити мальований образ світу востаннє, з диявольськими чудовиськами чи без них, великий, всеохоплюючий, свого роду Страшний суд...
Мабуть, він усміхнувся, бо Філіп хтиво сказав:
— Хто знає? Як ви думаєте, майстре, чи можете ви знову повернутися до свого старого доброго і, смію сказати, затьмарюючого все і вся, мистецтва?
Мельхіор схилив голову:
— В картині можливо все.
— Чи можете ви виконати роботу, про яку я казав, як Страшний Суд?
На мить згідність їхніх думок видалася майже смішною.
— Можливо, — відповів Мельхіор, натхненний несподіваною сміливістю, — я міг би намалювати інший Суд для Вашої Високості... Перший Суд.
Князь ніби здивувався.
— Як це — перший?
— Адама й Єву вигнали з раю, — сказав Мельхіор.
Знову запала тиша. І вони знову перезирнулися. Герцог грався рукавичками, примружене чоло і серйозна задумливість юнацького обличчя робили його ще молодшим. Він опустив очі і обережно запитав:
— Чи повинен я зробити з ваших слів висновок, що у вас в коханні були погані переживання?
Мельхіор сидів нерухомо:
— У мене був великі, надзвичайні і цінні переживання, мій герцог, і на додаток привілей таланту. Насправді, більше нічого бажати і не потрібно.
— І все ж кожен з нас бажає чогось... завжди, — швидко сказав Філіп. Якийсь дивний спокій не полишав Мельхіора. Філіп ляснув рукавичками по коліну. — Майстре Хінтаме, ви найскромніша людина у вашій гільдії, яку я коли-небудь зустрічав... і тому ви, мабуть, найбільш вільна людина.
Мельхіор дивився на це габсбурзьке обличчя поверх білосніжного оздоблення з брюссельського мережива й горностая, поверх золотого ланцюжка з орденом Золотого Руна, і йому спало на думку, що цей ерцгерцог мав дивовижну проникливість розуму, яка могла працювати в два напрямки: вона мже нищити людей і їх же підносити. Якусь мить він заздрив молодому правителю. Тоді він зрозумів, що його останнє зауваження змусило Філіпа ревнувати. Найвільніша людина... Він, Мельхіор Хінтам, був вільний, він був здивований, виявивши це — найбільш вільним від усіх, кого знав.
Задзвеніли дзвони. Філіп глянув на Мельхіора, як школяр, якого викликають до школи на урок катехизису:
— Дзвони! Рахувальники часу! Обов'язки! Знатні особи, почесні громадяни, високопосадовці... — Він підвівся, поклав руку Мельхіорові на плече. — Забудьте про той Перший суд і подумайте насамперед про Страшний суд. Замовлення залишається в силі так довго, скільки самі побажаєте— тихенько задзвенів золотий дзвіночок. — І поки я не забув: хочу бачити вас сьогодні ввечері моїм гостем на великому бенкеті в Ратуші. Я хочу, пане Хінтаме, покарати гординю деяких людей, і для мене буде найбільшою радістю бачити вас там. Моє запрошення сприйміть як наказ.
Мельхіор провів герцога до дверей дому. На вулиці все ще був великий натовп, який міський сторож тримав у покорі. Не встиг Філіп з'явитися на порозі, як пролунали крики, і почалася тиснява. Двоє молодих лицарів, які пішли раніше, з'явилися поза натовпом, тепер уже на конях; їх супроводжував конюх, який провів осідланого коня до порогу будинку. Філіп кивнув людям, що аплодували йому, і ті негайно оточили його, хоча стражі відчайдушно відтісняли людей, розчищаючи шлях правителю. Герцог підійшов до свого коня й сів у сідло, поки вартові розганяли глядачів. Троє лицарів і конюх поїхали. Натовп побіг за ними. Мельхіор повернувся в дім і замкнув двері.
Тетьє стояв у сінях, мабуть, вийшовши з кухні.
— Я все чув, господарю! — сказав він, безсоромно вискалюючи зуби. — Мені вистачило сміливості притулити вухо до дверей... УсіПрислів'я продані, а до того замовлення на картину.
Мельхіор підняв руку, хоч гнів його був не щирим.
— Отже, ти був тут?
— Я щонайшвидше побіг додому, — сказав шахрай, — щойно почув, що наступник трону пішов до вас... до того ж, пішки.
— От шельма! — вигукнув художник.
Тетьє знизала плечима.
— Ти той, хто ти є. А цей великий пан, якого звуть Красивим... Я придивився до нього, стоячи з тильного боку дверей. У нього борода, як у лускунчика для горіхів, а носяра у нього занадто стирчить вперед, як на мій смак. Крім золота і дорогоцінного каміння, я не можу знайти на ньому нічого прекрасного.
Мельхіор глибоко зітхнув:
— Тетьє, — сказав він, — сталася жахлива річ. Герцог запросив мене на бенкет до Ратуші.
Тетьє підвів очі.
— І ви називаєте це чимось жахливим? Та ви повинні відчувати себе як у раю! Ви піднімаєтесь мов ангел... і тягнете Ірмлінду і мене за собою.
Коли ввечері Мельхіор одягнув свій найкращий каптан і свої найкращі штани — від них трохи пахло після того, як вони довго лежали в скрині, — Тетьє з вимитим обличчям і воронячим пером на старій шапці стояв у передпокої. Мельхіор грізно зиркнув на нього:
— Ти знову виходиш?
— Я йду з вами, — відповів Тетьє. — Всі пани ходять до Ратуші з челяддю, чого ви повинні йти один?
Мельхіор голосно розсміявся:
— І слуги влаштовують другий бенкет у кухонних підвалах?
Тетьє схрестив руки:
— Якщо Бог і мій небесний покровитель хоч трохи допоможуть...
— Я беру тебе із собою, — сказав Мельхіор, — для твоєї, а не для своєї втіхи.
— Про що і як тут не йдеться, — голос Тетьє знову набрав зухвалого відтінку.
Коли Мельхіор у супроводі Тетьє прямував до Великого Ринку, він помітив, що люди вітають його частіше і більш шанобливо, ніж останнім часом.