А чому ви про це питаєте ?
— А я на фронті з чотирнадцятого року і по сьогоднішній день з невеликими перервами. Так от про отой самий перст... Який там може бути перст, коли й бога самого нема ? Я в ці дурниці давно вірити перестав. З п'ятнадцятого року, як надивився на війну, так і надумав, що бога нема. Ніякого ! Якби був — не мав би права допускати людей до такого безладдя. Ми — фронтовики — скасували бога, залишили його самим дідам та бабам. Нехай вони втішаються. І перста ніякого нема, і монархії бути не може. Народ її
337
22. Тихий Дон. 194
кінчив раз назавжди. А оце, що ви похазуєте, букви всякі перевертаєте, це, пробачте мені,— дитяча забавка, не більше. І я трохи не збагну — до чого ви все це ведете ? Ви мені говоріть простіше та коротше. Я в юнкерському не вчився і не дуже грамотний, хоч і офіцером був. Якби я грамотніший був, то може й не сидів би отут з вами на острові, як вовк, одрізаний повіддю,— закінчив він. з жалем, що виразно прозвучав у його голосі.
— Це байдуже,— квапливо сказав Капарін.— Байдуже, чи вірите ви в бога, чи ні. Це справа ваших переконань і вашої совісті. Так само не має значення і те — монархіст ви чи за установчі збори, чи просто козак, який стоїть на платформі самостійності. Важливо, що нас об'єднує спільність ставлення до радянської влади. Ви погоджуєтесь з цим ?
— Далі.
— Ми робили ставку на загальне повстання козаків, так ? її було побито. Тепер треба виплутуватись з цього становища. З більшовиками можна боротися й потім, і не тільки під начальством якогось там Фоміна. Важливо зараз зберегти собі життя, тому я і пропоную вам союз.
— Який союз ? Проти кого ?
— Проти Фоміна.
— Не розумію.
— Все дуже просто. Я запрошую вас у спільники...— Капарін помітно хвилювався і говорив уже уривчасто дихаючи : — Ми з вами вбиваємо цю трійцю і йдемо у Вешен-ську, зрозуміло ? Це нас врятує. Ця заслуга перед радянською владою рятує нас від кари. Ми живемо ! Ви розумієте, живемо !.. Врятовуєм собі життя! Само собою зрозуміло, що в майбутньому при нагоді ми виступаємо проти більшовиків. Але тоді, коли буде серйозне діло, а не така авантюра, як з оцим нещасним Фоміним. Згодні ? Зважте, що це — єдиний вихід з нашого безнадійного становища, і до того ж блискучий вихід.
— Але як це зробити ? — спитав Григорій, внутрішньо здригаючись від обурення, але всіма силами намагаючись приховати почуття, що охопило його.
— Я все обміркував: ми зробимо це вночі, холодною зброєю, другої ночі приїжджає отой козак, який постачає нам продукти, ми переїжджаємо Дон,— от і все. Геніально просто, і ніяких хитрувань!
З удаваною добродушністю, усміхаючись, Григорій сказав :
— Оце здорово! А-скажіть, Капарін, ви вранці як збиралися в хутір грітись... Ви у Вешки збирались? Фомін'відгадав вас ?
Капарін уважно подивився на Григорія, що добродушно усміхався, і сам усміхнувся трохи збентежено й невесело.
— Одверто кажучи — так. Знаєте, коли стоїть питання про власну шкуру — в доборі засобів не дуже перебираєш.
— Виказали б нас ?
— Так,— чесно признався Капарін.— Але вас особисто я постарався б визволити від неприємностей, коли б вас узяли тут, на острові.
— А. чому ви самі не повбивали нас ? Вночі це легко було зробити.
— Риск. Після першого пострілу інші...
— Клади зброю! — стримано сказав Григорій, вихоплюючи наган.— Клади, а то вб'ю на місці! Я зараз устану, затулю тебе спиною, щоб Фомін не бачив, і ти кинеш наган мені під ноги. Ну? Не здумай стріляти! Укладу тебе після першого руху.
Капарін сидів, мертвенно бліднучи.
— Не вбивайте мене,— прошепотів він, ледве ворушачи білими губами.
— Не буду. А зброю візьму.
— Ви мене викажете...
По зарослих щоках Капаріна покотились сльози. Григорій скривився від огиди й жалю, підвищив голос :
— Кидай наган! Не викажу, а треба б! Ну, й хлюст ти, виявилось ! Ну, й хлюст !
Капарін кинув револьвер до ніг Григорія.
— А браунінг ? Давай і браунінг. Він у тебе у френчі, в нагрудній кишені.
Капарін вийняв і кинув браунінг, що блиснув нікелем, закрив обличчя руками. Він здригався від ридання.
— Перестань ти, сволото !—різко сказав Григорій, насилу, стримуючись від бажання вдарити цього чоловіка.
— Ви мене викажете... Я загинув !
— Я тобі сказав, що ні. Але як тільки переїдемо з острова — війся під три, вітри. Такий ти нікому не потрібний. Шукай сам собі захисту.
Капарін відняв від обличчя руки. Мокре, багрове обличчя його з опухлими очима і тремтячою нижньою щелепою було страшне.
# — Навіщо ж тоді... Навіщо ж ви мене обеззброїли ? — заікуючись, спитав він.
Григорій нехотя сказав :
— А це — щоб ти мені в спину не вистрелив. Від вас, від учених людей, всього можна сподіватися... А все про якийсь перст балакав, про царя, про бога... Яка ж ти слизька людина....
Не глянувши на Капаріна, час від часу спльовуючи слину, що весь час набігала, Григорій повільно пішов до стойбища.
Стерлядніков зшивав дратвою живець на сідлі, тихо посвистував. Фомін і Чумаков, лежачи на попоні, як звичайно, грали в карти.
Фомін коротко глянув на Григорія, спитав :
— Що він тобі казав ? Про що говорили ?
— На життя скаржився... Базікав так, абищо ...
. Григорій додержав обіцянки — не виказав Капаріна. Але увечері непомітно витягнув з його гвинтівки затвор, заховав його. "Чорт його знає, на що він може вночі наважитись ..."— думав він, укладаючись на нічліг.
Вранці його розбудив Фомін. Нахилившись, він тихо спитав :
— Ти забрав у Капаріна зброю ?
— Що ? Яку зброю ? — Григорій підвівся, з натугою розпростав плечі.
Він заснув аж перед світанком і дуже змерз на зорі. Шинель його, папаха, чоботи — все було мокре від туману, що ліг перед сходом сонця. і
— Зброї його не знайдемо. Ти забрав ? Та прокинься ж ти, Мелехов !
— Ну, я. А в чому річ ?
Фомін мовчки одійшов. Григорій устав, обтрусив шинель. Чумаков неподалік готував сніданок: він сполоснув єдину в таборі миску,— притуливши до грудей буханець хліба, одрізав чотири однакових скибки, налив з глечика в миску молока і, розкришивши грудку круто звареної пшоняної каші, глянув на Григорія.
— Довго ти, Мелехов, зорюєш сьогодні. Дивись, де вже сонце!
— У кого совість чиста, той завжди добре спить,— сказав Стерлядніков,. витираючи об полу шинелі чисто вимиті дерев'яні ложки.— А от Капарін цілу ніченьку не спав, усе перевертався...
Фомін, мовчки усміхаючись, дивився на Григорія.
— Сідайте снідати, розбійнички !—запропонував Чумаков.
Він перший зачерпнув ложкою молока, відкусив зразу
півскибки хліба. Григорій узяв свою ложку,— уважно оглядаючи всіх, спитав :
— Капарін де ?
Фомін і Стерлядніков мовчки їли, Чумаков пильно дивився на Григорія і теж мовчав.
. — Капаріна куди поділи? — спитав Григорій, невиразно догадуючись про те, що сталося вночі.
— Капарін тепер далеко,— спокійно усміхаючись, відповів Чумаков.— Він у Ростов поплив. Тепер, мабуть, уже біля Усть —Хопра гойдається... Он його кожушина висить, подивись.
— Справді вбили ? — спитав Григорій, мигцем глянувши на капарінський кожушок.
Про це можна було б і не питати. І так все було ясно, але він чомусь спитав.
Йому відповіли не зразу, і він повторив запитання.
— Ну, ясна річ, убили,— сказав Чумаков і прикрив віями сірі, по — жіночому гарні, очі.— Я вбив. Така вже в мене посада — убивати людей.
Григорій уважно подивився на нього. Смугле, рум'яне і чисте обличчя Чумакова було спокійне і навіть веселе. Білясті, з золотавим полиском вуси чітко вирізнялись на засмаглому обличчі, відтіняючи темні брови й зачесане назад волосся. Він був по — справжньому вродливий і скромний на вигляд, цей заслужений кат фомінівської банди... Він поклав на брезент ложку, тильним боком долоні витер вуса, сказав :
— Дякуй Якову Юхимовичу, Мелехов. Це він врятував твою душеньку, а то б і ти оце вкупі з Капаріним у Дону плавав ...
— Це ж за що ?
Чумаков повільно, роздільно заговорив :
— Капарін, видно, здаватись захотів, з тобою вчора про щось довго розмовляв.. Ну, ми з Яковом Юхимовичем і надумали прибрати його від гріха. Можна йому все розказувати ?— Чумаков запитливо подивився на "Фоміна.
Той ствердливо хитнув головою, і Чумаков, з хрускотом роздрібнюючи зубами нерозварене пшоно, говорив далі:
— Наготував я звечора дубову поліняку, та й кажу Якову Юхимовичу: "Я їх обох, і Капаріна і Мелехова, вночі порішу". А він каже : "Капаріна кінчай, а Мелехова не треба". На тому й погодились. Підстеріг я, коли Капарін заснув, чую — і ти спиш, хропеш собі. Ну, підповз і торохнув полінякою по голові. Навіть ніжками наш штаб — капітан не дригнув ! Так солоденько потягнувся — і скінчив жисть ... Потихеньку обшукали його, потім узяли за ноги й за руки, донесли до берега, стягли чоботи, френчик, кожушка — і в воду його. А ти собі спиш, сном — духом нічого не знаєш... Близько від тебе, Мелехов, смерть цієї ночі стояла ! В головах вона в тебе стояла. Хоч Яків Юхимович і сказав, що тебе чіпати не треба, а я думаю : "Про що вони вдень могли балакати ? Погане ж діло, коли двоє з п'ятьох починають на віддалі триматись, секрети розводити..." Підкрався я до тебе, і вже хотів тебе рубонути з протягом, а то думаю — удар його полінякою, а він, чорт, здоровий на силу, схопиться й почне стріляти, якщо не приголомшу відразу... Ну, Фомін знов мені все діло перебив. Підійшов і шепче : "Не чіпай, він наш чоловік, йому можна вірити". Те та се, а тут незрозуміло нам стало — куди капарінська зброя поділась ? Так і одійшов я від тебе. Ну, й міцно ж ти спав, біди не почував!
Григорій спокійно сказав :
— І даремно вбив би, Дурню ! Я в змові з Капаріним не був.
— А чого ж це зброя його в тебе опинилася ?
Григорій усміхнувся.
— Яв нього пістолети ще вдень одібрав,' а затвор увечері вийняв, під сідельний пітник сховав.
Він розказав про вчорашню розмову з Капаріним і про його пропозицію.
Фомін незадоволено спитав :
— Чому ж ти вчора про, це не сказав ?
— Пожалів його, чорта слинявого,— одверто признався Григорій.
— Ой, Мелехов, Мелехов ! — вигукнув щиро здивований Чумаков.— Ти жалість туди ж клади, куди затвор від капа-рінської гвинтівки поклав. Під пітник ховай її, а то вона тебе до добра не доведе !
— Ти мене не вчи. Стільки, скільки ти, і я знаю,— холодно сказав Григорій.
— Нащо мені тебе вчити ? А от коли б уночі, через цю твою жалість, ні за що, ні про що на той світ тебе відправив,— тоді як ?
— Туди й дорога була б,— подумавши, тихо відповів Григорій.