У верхній частині воріт лежала величезна гіпсова мушля, на якій мала стояти статуя оголеної Фортуни в натуральний зріст із пов'язкою на очах.
Леонард і його люди були зайняті втягуванням статуї наверх та закріпленням її в мушлі. Богиня по-дитячому всміхалася; в одній руці вона тримала позолочений меч, в іншій позолочену чашу, соски її грудей були з червоного гірського кришталю. Глядачі, переважно чоловіки та підлітки, стояли навколо, милуючись цим сміливим новомодним витвором мистецтва, їхні гучні крики та сміх дзвеніли в повітрі при вигляді могутньої богині щастя. Вони нагадували Мельхіору котів, які повзають навколо сковорідки з салом, що висить надто високо, щоб їм можна було лизати. Мельхіор підійшов до Леонарда, який зі страхом дивився, як Фортуна гойдається на мотузці.
— Ти добре зробив, друже, — сказав він, — це шедевр.
Леонард усе ще здавався Мельхіорові трохи розгубленим і зніяковілим. Він побіжно посміхнувся:
— Нехай Його Високість побачить, що ми тут теж не відсталі й не боязкі — крім того, слід подбати про те, щоб підлеститися до його недоліків.
У день приїзду герцога Мельхіор, на відміну від Тетьє та Ірмлінди, залишився вдома. Він міг легко уявити, якою буде церемонія: бургомістр і Справедливі стояли навшиньках, чекаючи повідомлення від герольда, щоб виїжджати за місто й урочисто вітати суверена. Сам герцог Габсбург, з товстою нижньою губою, і його свита на конях — все це в шовках і парчі, оксамитах і сріблястих тканинах, багато ланцюгів, золоті шпори, пір'я на капелюхах.
У своїй майстерні Мельхіор почув високий прискорений звук дзвонів, веселий грім сурм, лункий залп аркебуз на валах; тепер Філіп, що в'їжджає, мабуть, має перед собою тріумфальні ворота із золотим руном, і, звичайно, він звертається до радників кількома ласкавими словами мовою країни – ці бургундці розумні, вони живуть на французький манер, але знають, як себе представити. по-нідерландськи — і він їде вулицями, де пажі сиплють монети бідноті, що зібралася вздовж маршруту... Тепер настав час воріт із фазаном, австрієць виходить на Великий Ринок, над його головою велика, гола, сліпа Фортуна, знову фанфари, дрібний стук барабанів, крики — все це проникає в майстерню, де сидить Мельхіор. Він бездумно тягнеться до паперу та кольорових олівців і помічає, що, прислухаючись до радісного гомону, малює самотній лісовий краєвид, а між ледь хвилястим листям босоногого відлюдника, який терпляче стоїть на колінах перед своїм скитом.
Ієронім Босх. Святий Антоній, після 1490, Прадо, Мадрид, фрагмент
Ірмлінда й Тетьє повернулися лише в сутінках; Мельхіор розігрів залишки їжі собі на обід. Вони обидва були втомлені та схвильовані, Тетьє невимушено базікав про безкоштовне пиво та гарячі рубці на Ринку та шкодував, що не міг побачити герцога зблизька; між ним і натовпом завжди стояв ряд збройних людей, і більше того, ці великі пани після в'їзду залишалися, переважно, в ратуші, щоб обмінюватися тостами. Лише раз герцог з'явився на зовнішніх сходах і кивком голови привітав натовп. Нарешті, на Ринку було показано видовище, а саме здобуття золотого руна.
Про виставу Тетьє розповідав без особливого захоплення; він лише наполовину розумів акторів, деякі з них погано знали свої ролі, відверто кажучи, це була річ, зроблена наспіх, чи не в останню мить. Мельхіор відправив їх обох до кімнати відпочити, і незабаром почув, як вони хропуть. Нарешті він ще раз розглянув свій малюнок і раптом захотів бути тим самітником, який знайшов спокій душі.
Наступного дня Тетьє знову зник, наказавши Ірмлінді нарешті пригостити Мельхіора смачним обідом. День був тихий, жоден гомін ні труб, ні дзвонів, ні барабанів не порушував полуденної тиші: мабуть, герцог радився з Праведниками або розважався в своїх кімнатах. Мельхіор знову вийняв дошки з ескізами Вавилонської вежі, коли почув з вулиці дедалі більший гомін, голоси й кроки, найдужче верещали діти. Шум наближався й зупинився перед дверима його будинку. Художник відклав приладдя для малювання й відсунув мольберт. Молоток вдарив у його двері.
Він почув, як Ірмлінда відкриває, видає з себе голосний крик жаху і біжить на кухню. На вулиці почувся сміх. Мельхіор вийшов у сіні, у нього тремтіли коліна. Перед ним стояли троє юнаків приблизно одного й того ж віку, лицарі, одягнені майже однаково на його незвичні до придворного одягу очі, хоч їхні короткі дорогі дублети різнилися за кольором: пурпуровим, синім і золотим, і вони були облямовані вузькими пасками горностаю. На шиях у всіх трьох були широкі ланцюги з орденом Золотого Руна, у всіх трьох були тісні смугасті штани-панчохи та рукавички з тонкої срібної шкіри; двоє юнаків запхали їх за пояси, третій тримав одну рукавичку в лівій, одягненій в рукавичку руці. З їхніх беретів звисали довгі, до плечей, рясно плісовані шовкові китиці. Мельхіор одним поглядом оглянув трьох юнаків і побачив, що в одного з них на береті золотий дзвіночок. Це був молодий чоловік із важким підборіддям, повними губами й орлиним носом. Однак, навіть перше приголомшливе враження від цієї придворної пишноти в його домі не приголомшило й не збентежило Мельхіора настільки, щоб він не впізнав героя дня. Він підійшов до Філіпа з глибоким поклоном. І ще в низькому поклоні він подумав, що герцог навмисно взяв із собою своїх супутників, щоб піддати його випробуванню. Коли художник підвів очі, то побачив, що Філіп сміється.
— Браво! — скрикнув він. — Ви мене пізнали!
Він з цікавістю озирнувся: облуплений шар розчину підлоги, табурет без подушки та спинки; пара гачків на стіні. Двоє юнаків, що його супроводжували, ще більше здивовані убогою обстановкою озирнулися, потім обмінялися поглядами. Мельхіор штовхнув двері майстерні. Першим увійшов герцог, а за ним лицарі. Вони зупинилися й знову озирнулися. Мельхіор бачив, як на їхніх обличчях росте розчарування. Він приніс стільці й запропонував герцогові високий зі спинкою, швидко підкинувши на нього пару подушок. Перевертаючи мольберт із розпочатою картиною, він почув, як князь каже одному з юнкерів:
— Заради Бога, Равенштайн, вийди і прожени цей натовп... тобто чемно попроси їх піти.
Юнкер у синьому каптані вийшов на вулицю, де радісно кричав дедалі більший натовп. Мельхіор усю свою увагу звернув на Філіпа. Герцог подивився на нього, неприємне здивування ще не покинуло його обличчя. Нарешті він запитав:
— Це ви — Мельхіор Хінтам, чи не так?
Мельхіор уклонився, цього разу коротше:
— Я — Мельхіор Хінтам, до послуг Вашої Високості.
Герцог засміявся:
— Гм... Мушу відверто зізнатися, що мені було дуже цікаво, я хотів вас побачити й відвідати особисто. У Метиса та Мемлінга майстерні виглядають інакше.
Нідерландський акцент герцога звучав по-південному, можна було відчути, що він зазвичай розмовляв французькою; слова злегка не підходили до ситуації.
Мельхіор витягнув руку в короткому жесті:
— Прошу вибачення Вашої Високості за моє скромне оточення; Я знаю, що це різко контрастує з тією честю, яку ви надаєте мені.
Філіп Красивий кинув на нього недовірливий погляд, а потім швидко переглянувся з дворянином, який залишився в майстерні. При кожному русі його голови дзвіночок на береті тихенько дзвенів, герцог, здавалося, вже не чув цього звуку.
Перед будинком зчинився гомін. Коли Філіп нарешті сів, лицар на ім'я Равенштейн повернувся до студії. Принц наказав їм обом теж сісти, і вони зайняли свої місця на твердих табуретах. Мельхіор відчував їхні погляди, передусім відчував, що вони вважають його простим плебеєм, який не вартий такої уваги з боку імператорського сина.
Ерцгерцог почав повільно говорити:
— Перш за все, майстре Хінтаме, я маю сказати вам те, що ви вже знаєте: ваша слава дійшла аж до Брюсселя. Про вас думають і говорять по-різному... Я особисто вами беззастережно захоплююся. Мій двір придбав пару ваших Танців смерті. Вони... — Він шукав потрібне слово, потім клацнув пальцями, а Мельхіор непорушно слухав. — Ну, як це сказати... Ой, вони чарівники! Я можу дивитися на них годинами. — Мельхіор втретє вклонився. Погляд князя знову провів по стінах. — Це все, що у вас є з інших робіт?
Мельхіор, затинаючись і виправдовувуючись, побіг до кімнати нагорі й повернувся з чотирма малюнками прислів'їв. Філіп нахилився над ними й уважно оглянув їх, потім засміявся й запитав у художника, що представляють ці картини. Мельхіор пояснив, Філіп розсміявся голосніше: "Карнавал з одних лише веселощів!" Він простягнув руку: "Я купую їх, майстре Хінтаме, вони вже продані, вони мусять їхати до Брюсселю". Він підвівся й пішов уздовж стіни, зупиняючись то тут, то там зі сміхом, а потім став серйозним перед антверпенською Спокусою. – Гей, гей! — вигукнув він і покликав своїх двох молодих, нудьгуючих товаришів. Ті прийшли подивитися на картину разом з герцогом. І коли вони швидко розмовляли з Філіпом французькою, Мельхіор помітив, що вони вже не так сильно його недооцінюють. Юнаки повернулися на свої місця і продовжували перешіптуватися між собою. Через деякий час до них підійшов герцог. Вони встали, Філіп поклав руку кожному на плече і сказав щось таке, що змусило їх посміхнутися. Вони вклонилися герцогові, милостиво кивнули Мельхіору й вийшли з майстерні та з дому.
Герцог зітхнув:
— Боюся, що ці панове не є справжніми експертами з мистецтва, краще, щоб вони пішли. — Він знову сів у високе пряме крісло й підсунув подушку під пахву, щоб рука вільно звисала. — Мушу вам сказати, майстре, що не можу приховати свого подиву. Що з вами насправді відбувається? Знатні особи цього міста говорять про вас… — він завагався.
— Мов про бідного, спотворений віспою члена родини, — доповнив Мельхіор.
Герцог широко розплющив очі і голосно розреготався:
— Тоді ви жартівник не тільки в своїх картинах, — вигукнув він. — Що стосується вас, зовнішність не повинна бути орієнтиром, це я сказав своїм панам! Майстре Хінтам, чого вам не вистачає як людині? Ви, такий талановитий і такий відомий, живете тут... вибачте, як простий маленький ремісник.
— Яким я і є, — спокійно відповів Мельхіор.
Філіп зробив нетерплячий жест, наче обидва розуміли, що це нісенітниця.
— Чому ви тут у цьому місті? Давайте будемо чесними: це гарне місто, де багато старанних і не надто розпещених людей...