Добрий, шляхетний пан! Пошли ж йому, господи, царство небесне! Ех, жаль, жаль! Але найбільше жаль бідолашної панянки.
— От уже справді бідолашна! Інші й матері так не люблять, як вона любила батька. А до того ж їй небезпечно сидіти в Згожелицях. Після похорону — ще Зихової могили не. засинало снігом, як Чтан з Вільком вже підступили до згожелицького двору. На щастя, мої люди заздалегідь про. це дізналися, я з слугами поспішив на допомогу, і бог поміг нам добре їх набити. А після бійки Ягенка впала мені до ніг і каже: "Як не можу бути Збиткова, то буду нічия, тільки рятуйте мене від цих виродків, бо,— каже,— краще смерть, ніж вони..." Тепер, скажу тобі, ти не впізнав би Згожелиць, я зробив з них справжню фортецю. Потім вони ще два, рази нападали, та не могли нічого вдіяти. Тепер на. якийсь час притихли, бо, як я казав тобі, побилися так, що жодний ні рукою, ні ногою не може ворухнути.
Гловач нічого на це не відповів, тільки, слухаючи про Чтана й Вілька, так скреготав зубами, ніби хтось відчиняв і зачиняв скрипучі двері, а потім, видно, у нього засвербіли могутні руки, і він почав витирати їх об стегна. Нарешті у нього з уст зірвалось одне тільки слово:
— Шибайголови... В цю мить у сінях озвалися якісь голоси, двері
раптом відчинилися, й до кімнати прожогом вбігла Ягенка, а за нею найстарший із її братів, чотирнадцятилітній Ясько, схожий на неї, наче близнюк.
Довідавшись від згожелицьких селян, котрі бачили, як чех Глава на чолі значного загону їхав до Богданця, вона здивувалася так само, як і Мацько, а коли їй сказали, що між ними немає Збишка, була майже певна, що сталося якесь нещастя, і щодуху подалась до Богданця дізнаватися правди.
— Що сталося?.. Ради бога! — вигукнула вона ще на порозі.
— А що могло статися? — відповів Мацько.— Збишко живий і здоровий.
Чех підбіг до пані й, приклякнувши на одне коліно, став цілувати край її сукні, але вона зовсім не помітила цього, бо, почувши відповідь старого рицаря, одвернула голову від світла в тінь і трохи згодом, немов згадавши, що треба привітатися, промовила:
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні,— відповів Мацько.
Аж тепер помітивши чеха біля своїх колін, вона нахилилася до нього.
— Щиро рада тебе бачити, Главо, але нащо ж ти залишив пана?
— Він одіслав мене, милостива панянко.
Що ж він наказав?
Наказав їхати до Богданця. — До Богданця?.. А ще що?
Прислав за порадою... і з поклоном, з привітом.
До Богданця, і тільки? Ну, гаразд. А сам він де?
Поїхав у Мальборг до хрестоносців.
На обличчі Ягенки знов позначився неспокій.
Невже йому життя не миле? Чого ж він поїхав?
Шукати, милостива панянко, того, чого не знайде.
— Напевне, не знайде! — докинув Мацько.— Як цвях ні на що не придатний без молотка, так людська воля без божої.
— Про що ви говорите? — спитала Ягенка. Але Мацько на запитання відповів запитанням:
— Говорив тобі Збишко що-небудь про Юрандівну, бо я чув, що говорив?
Ягенка не одразу відповіла, а, зітхнувши, через деякий час сказала:
— Ну, говорив. А чому б йому не говорити?
— От і добре: тепер і мені легше буде говорити,— відповів старий.
І почав розказувати їй, що сам чув од чеха, дивуючись, як йому трудно казати правду. Але тому, що він справді був хитрий і не хотів "сполохати" Ягенку, то наголошував особливо на тому, в що сам вірив: що Збишко по-справжньому ніколи не був чоловіком Данусі і що вона вже загинула для нього назавжди.
Чех вряди-годи підтверджував, то киваючи головою, то повторюючи: "їй-богу, так воно й є!" або: "Саме так, не інакше!", а дівчина слухала, опустивши повіки, і ні про що вже не розпитувала, і її мовчання занепокоїло Мацька.
— Ну, що ж ти скажеш? — спитав ,він, закінчивши розказувати.
Ягенка нічого не відповіла, тільки дві сльози заблищали на її опущених повіках і покотились по щоках.
Потім вона підійшла до Мацька, поцілувала його в руку і сказала:
— Слава Ісусу Христу.
— На віки вічні,— відповів старий.— Чого ти так поспішаєш додому? Побудь ще з нами.
Але вона не хотіла залишатись, виправдуючись тим, що не видала харчів на вечерю. Мацько хоч і знав, що в Згожелицях є стара шляхтянка Сецехова, котра могла б заступити Ягенку, але не дуже затримував її, розуміючи, що смуток не любить показувати людям сліз і що людина, як та риба, відчувши в собі вістря остеня, ховається якнайглибше на дно.
Він тільки погладив дівчину по голові і провів її разом з чехом на двір. Чех вивів свого коня з стайні, сів на нього й поїхав за панянкою.
А Мацько, повернувшись до хати, зітхнув і почав бурчати:
— Дурний цей Збишко, та й ще дурний!.. Після такої дівчини аж пахне в хаті!
І старий розжалобився. Подумав, що коли б Збишко одразу брав її, як повернувся, то досі вже могла б бути радість і втіха! А зараз що? Тільки згадай про нього, так у неї сльози й закапають, а хлопчисько вештається по світах і десь там буде тикатись головою в мальборзькі стіни, поки не розіб'є лоба, а в хаті порожньо, тільки шоломи вишкіряються зі стін. Який пожиток з цього господарства, нащо всі турботи, нащо Спихов і Богданець, коли не буде кому їх залишити?
І в душі Мацька почав вирувати гнів.
— Зажди, волоцюго,— промовив він уголос,— не поїду я до тебе, і роби там, що хочеш!
Але, як на злість, саме в цю мить пойняла його велика туга за Збишком. "Еге ж, не поїду,— подумав він,— а хіба ж я всиджу вдома? Не всиджу! От кара господня! Бо не може бути, щоб я цього поганця ще хоч раз не побачив! Він знову там одного псявіру ухекав... і здобич добру взяв... Інший посивіє, поки рицарський пас здобуде, а його вже сам князь пасував... І правильно, бо серед шляхти є багато відчайдушних хлопців, але другого такого, мабуть, нема".
І зовсім розчулившись, Мацько став поглядати на чорні від диму панцери, мечі та сокири, немов роздумуючи, що брати з собою, а що залишити, потім вийшов з кімнати, по-перше, тому, що не міг у ній всидіти, а по-друге, щоб наказати мастити вози та дати коням подвійний обрік.
Надворі вже смеркало, і він, пригадавши Ягенку, яка недавно сідала тут на коня, раптом зажурився знову.
— Їхати то їхати, — сказав він сам до себе, — але хто ж тут боронитиме дівчину від Чтана й Вілька! Бодай їх грім побив!
Тимчасом Ягенка їхала з малим Яськом лісовою дорогою до Згожелиць, а чех мовчки їхав за ними з серцем, повним жалю й любові... В Богданці він, бачив сльози дівчини, а тепер дивився на її темну, ледве видну в сутінках постать і догадувався про її смуток та, біль, йому здавалось також, що в сутінках з гущавини кожну хвилину за нею може простягтися Чтанова або Вількова хижа рука — і на цю думку його поривала дика жадоба бійки. Ця жадоба часом ставала такою нездоланною, що йому хотілося схопити сокиру або меч і. трощити придорожні сосни. Відчував, що коли б добре розім'явся, йому полегшало б. Він хотів би хоч погнати коня вскачки, але попереду їхали ступою і майже не розмовляли, бо малий Ясько хоч і був балакучий, та після кількох невдалих спроб заговорити з сестрою остаточно замовк.
Аж недалеко від Згожелиць жаль у серці чеха переважив гнів на Чтана й Вілька. "Не пошкодував би я для неї і власної крові,— подумав він,— аби її втішити, та що ж я, нещасний, вдію? Що я їй скажу? Скажу хіба, що він передав тобі поклін, і дай боже, щоб це тебе втішило".
Подумавши так, він під'їхав до Ягенки:
Милостива панянко...
Ти їдеш з нами? — спитала дівчина, немов прокинувшись.— Ну, що ти скажеш?
Я й забув сказати вам, що мені звелів пан. Коли я виїжджав із Спихова, він покликав мене і сказав: "Вклонися в ноги згожелицькій панянці і передай, що я ні в горі, ні в добрі ніколи її не забуду, а за все те, що вона для дядька і для мене зробила, нехай бог їй заплатить і збереже її в доброму здоров'ї".
— Хай бог заплатить і йому за добре слово,— відповіла Ягенка.
Потім додала якимось таким чудним голосом, що серце у чеха остаточно розімліло:
— І тобі, Главо.
Розмова на деякий час урвалась, але чех задоволений був і собою, і тим, що сказав панянці: "Принаймні вона не подумає, що їй відплатили невдячністю". Подумавши, що б іще приємного сказати, вінчерез деякий час почав:
Панянко...
А що?
— Та... бачите... я хотів вам сказати, як уже казав і старому панові, що та вже загинула навіки і що він її ніколи не знайде, хоч би йому сам магістр допомагав.
Але ж вона його дружина,— відказала Ягенка. Чех похитав головою:
Яка вона дружина...
Ягенка нічого на це не відповіла. Аж удома, після вечері, коли Ясько й менші брати полягали спати, вона звеліла принести дзбан меду й запитала чеха:
— Може, ти хочеш спати, бо мені хотілося б трохи поговорити.
Чех хоч і стомився в дорозі, проте готовий був говорити до ранку, і вони почали розмовляти, власне, він знов докладно розказував про всі Збишкові, Юрандові, Данусині та свої пригоди.
IX
Мацько готувався в дорогу, а Ягенка два дні не показувалась у Богданці, весь цей час радячись із чехом. Старий рицар здибав її аж третього дня, в неділю, по дорозі до костьолу. Вона їхала в Кшесню з братом Яськом і чималим загоном озброєних слуг, бо не була певна, чи Вільк і Чтан ще лежать і чи не вчинять на неї якогось нападу.
— Я хотіла після меси заїхати в Богданець,— сказала вона, привітавшись з Мацьком,— бо маю до вас невідкладну справу, але ми можемо поговорити й зараз.
Вона виїхала наперед, очевидно, не бажаючи, щоб слуги чули розмову, і, коли Мацько опинився поруч з нею, сказала:
— То ви напевне їдете?
— Як дасть бог, то завтра, не пізніше.
— І до Мальборга?
Може, до Мальборга, а може, й ні. Куди доведеться.
То послухайте зараз і мене. Довго думала, що мені робити, а тепер хочу спитати й вашої поради. Раніш, пам'ятаєте, коли татусь був живий, а абат-здоровий, була інша річ. Крім того, Чтан і Вільк сподівалися, що я котрогось із них виберу, і стримували один одного. А тепер я лишаюся без ніякої оборони і або сидітиму в Згожелицях за частоколом, немов у в'язниці, або вони неминуче мене скривдять. Скажіть самі, хіба ж не так?
Еге ж,— сказав Мацько,— я також про це думав.
І що ж ви надумали?
Не надумав нічого, можу тобі тільки сказати, що ми живемо все-таки в польській країні і що наші закони за насильство над дівчиною тяжко карають.
Це добре, але звідси недалеко до границі. Я знаю, що і Шльонськ польський край, проте князі тамтешні ворогують між собою і нападають один на одного.