Пепенрадський урожай на пні?
– Я піду на це! – палко прошепотів він і навіть посварився пальцем. – Піду!
Це ж те, що зветься щасливим випадком! Нагода подвоїти – ну, може, не зовсім подвоїти – капітал десь у сорок тисяч марок! Так, це перст божий, знак, що пора піднестися духом! Це буде початок, перший крок, а що він пов'язаний з ризиком, то це тільки ще один доказ проти різних моральних забобонів. Вдасться йому цей захід – і він знову стане на ноги, знову до нього повернеться відвага, внутрішня сила, вміння тримати щастя в кулаці…
Ні, добродіям Штрункові й Гагенштремові ця здобич, на жаль, не дістанеться! Є в місті фірма, що завдяки особистим стосункам має над ними перевагу… І справді, в цьому випадку вирішальну роль зіграли особисті стосунки. Це ж бо не звичайна операція, яку можна залагодити формально, з холодним серцем. Оскільки посередницею вибрано Тоні, справа набула майже приватного характеру, вона вимагає неабиякого такту й делікатності. Ох ні, від Германа Гагенштрема такої делікатності годі сподіватися! Він, Томас, як купець сьогодні скористається кон'юнктурою, а потім, коли бог поможе, продаючи зерно, також зуміє нею скористатися! З другого боку, він робить послугу землевласникові, що попав у скруту, а оскільки Тоні приятелює з пані фон Майбом, цю послугу повинен зробити тільки він, більше ніхто. Отже, треба написати Майбому… написати сьогодні ж таки, і не на бланку фірми, а на папері для приватного листування, де надруковано тільки його прізвище: "Сенатор Будденброк"… Написати дуже обережно, запитати, чи бажано, щоб він навідався до них найближчими днями. Бо все ж таки справа дражлива. Трохи слизький грунт, по ньому треба ступати з певною грацією… Тим більше вона для нього!
Хода його стала ще швидша, віддих поглибшав. На мить він сів, тоді схопився й знову забігав по всіх кімнатах. Він ще раз усе зважив, подумав про пана Маркуса, про Германа Гагенштрема, Христіана й Тоні, уявив собі золоті пепенрадські лани, що хвилюються на вітрі, помріяв, як після цієї операції оживе фірма, сердито відкинув усі вагання, махнув рукою і сказав:
– Куплю!
Пані Перманедер відчинила двері до їдальні й гукнула?
– На добраніч!
Він відповів їй, наче крізь сон.
Зайшла Герда, попрощавшись перед під'їздом з Христіаном; її дивні, близько посаджені карі очі загадково мерехтіли, як завжди після музики. Сенатор машинально спинився коло неї, машинально спитав про іспанського віртуоза й про те, як відбувся концерт, сказав, що зараз також піде спати.
Проте не ліг спати, а знову почав кружляти по кімнатах. Він думав про мішки пшениці, жита, вівса та ячменю, що за якийсь час мали наповнити його комори "Лев", "Кит", "Дуб" і "Липу", розмірковував, яку ціну – о, пристойну ціну, не ганебно низьку! – він запропонує, а опівночі тихенько спустився до контори і при свічці пана Маркуса одним духом написав листа панові фон Майбому в Пепенраде, і коли з гарячою, стомленою головою перечитав написане, йому здалося, що кращого й тактовнішого листа він ще зроду не складав.
Це діялося вночі проти двадцять сьомого травня. Другого дня він веселим жартівливим тоном заявив сестрі, що обміркував справу з усіх боків і не може так просто відмовити панові фон Майбому й віддати його в руки першого-ліпшого лихваря. Тридцятого травня він вирушив до Ростока, а звідти найнятою каретою до маєтку.
Наступними днями сенатор був у найкращому гуморі. Хода в нього знову стала легка й пружна, обличчя злагідніло. Він дражнив Клотільду, щиро сміявся з Христіана, жартував з Тоні, в неділю цілу годину грався на "балконі" з Ганно, допомагав йому підіймати на коловоротах мішечки зерна до комори з червоної цегли і наслідував глухі, протяглі вигуки вантажників… А третього липня на засіданні громадської ради під час обговорення найнуднішого в світі питання – про якийсь податок – виголосив таку розумну й дотепну промову, що геть усі з ним погодились, а його опонента Германа Гагенштрема висміяли.
Розділ п'ятий
Чи просто з неуважності, а чи навмисне, але сенатор мало не пропустив одну дату, що тільки завдяки пані Перманедер, яка щиро й віддано пильнувала родинних паперів, стала відома всім: у документах сьоме липня 1768 року було зазначене як день заснування фірми, отже, наближалося її сторіччя.
Томас наче аж скривився, коли Тоні схвильованим голосом заявила йому про це. Піднесення його тривало недовго. Скоро він знову став мовчазний, може, навіть мовчазніший, ніж перше. Посеред робочого дня він раптом залишав контору і, охоплений тривогою, виходив у садок. Час від часу він спинявся, немов об щось перепинившись, зітхав і затуляв рукою очі. Він нічого не казав, нікому не Звірявся… Та й кому було звірятися? Пан Маркус – то було незвичайне видовище – вперше в житті спалахнув, коли компаньйон навпростець розповів йому про купівлю пепенрадського врожаю, і заявив, що відмовляється від участі в цій операції і від будь-якої відповідальності за неї. Щоправда, перед пані Перманедер Томас зрадив себе, одного четверга зустрівши її ввечері на вулиці: коли сестра, прощаючись, щось натякнула про врожай, він рвучко стиснув її за руку й хапливо, майже пошепки сказав:
– Ох, Тоні, аби він краще був уже проданий!
Тоді враз повернувся й пішов геть. Пані Перманедер дивилася йому вслід, стривожена й спантеличена. Той раптовий потиск був ніби вибух розпуки, а в тих словах проглянув довго приховуваний страх… Та коли Тоні за першої ж нагоди спробувала знову завести про це мову, Томас сховався за ще впертішу мовчанку, соромлячись за свою хвилинну слабкість, сердячись, що не має відваги взяти на себе всю відповідальність…
Тепер, коли Тоні нагадала про річницю, він незграбно, невдоволено відповів:
– Ох, Тоні, краще б ми просто забули про неї!
– Забули, Томе? Де таке чувано! Про це й мови не може бути! Невже ти гадаєш, що зміг би приховати цю дату? Що місто не надасть річниці ніякого значення?
– Я не кажу, що міг би приховати дату, а тільки, що волів би замовчати її. Минуле тоді добре святкувати, коли радієш теперішньому і майбутньому… Приємно згадувати своїх предків, коли почуваєш себе їхнім однодумцем і продовжувачем їхньої справи… Якби ця річниця припала на сприятливіші часи… Одне слово, я не маю ніякого бажання влаштовувати свято.
– Не кажи цього, Томе. Ти сам так не думаєш і добре знаєш, що була б ганьба, страшна ганьба, якби ніхто не помітив і не відзначив сторічного ювілею фірми "Йоганн Будденброк"! Ти просто тепер трохи знервований, і я навіть знаю, через що… Хоч, властиво, на це нема ніякої причини… Та коли настане той день, ти будеш радісно зворушений, як і ми всі…
Тоні мала слушність: не можна було замовчати цього дня. Невдовзі у "Вістях" з'явилася замітка, що в зв'язку з недалеким ювілеєм подавала докладну історію давнього й шанованого торгового дому – а втім, поштиве купецтво не забуло б про цей день і без замітки. В родині про наступне свято перший завів мову Юстус Крегер на обіді в четвер, а пані Перманедер, як тільки служниця прибрала після десерту, урочисто поклала на стіл славнозвісну теку з родинними паперами, щоб перед святом щё раз докладно обговорити події з життя засновника фірми Йоганна Будденброка, прапрадіда малого Ганно. Вона читала з святобливою повагою, як він мав вітрянку і як справжню віспу, як упав з горища до сушарні і як шаленів у гарячці. І не заспокоїлась на цьому, а вернулась до шістнадцятого сторіччя, до найдавнішого з відомих Будденброків, того, що був радником у Грабау, і до кравця з Ростока, що "дуже добре мався" – ці слова були підкреслені, – і наплодив силу-силенну дітей, живих і мертвих…
– Яка була чудова людина! – вигукнула Тоні і заходилася зачитувати давні-прадавні, жовті, подерті листи й вірші, написані з нагоди родинних свят.
Вранці сьомого липня перший, звичайно, привітав сенатора пан Венцель.
– Так, пане сенатор, сто років!. – казав він, поки його червоні руки вправно гострили бритву об пасок. – А я вже десь половину цього часу голю членів вашої шановної родини. І, певна річ, людина багато чого дізнається, коли щоранку перша трапляється на очі шефові фірми і провадить з ним розмову… Покійний пан консул також був найговіркіший з самого ранку і не раз навіть питав мене: Шу, як по-вашому, Венцелю, що мені робити з житом? Продавати, чи ви гадаєте, що ціна ще підскочить?.."
– Так, Венцелю, я теж не можу собі уявити життя в нашому місті без вас. Я вже вам не раз казав, що ваш фах справді має чимало переваг. Коли ви вранці обійдете клієнтів, то стаєте мудріші за всіх, бо у вас перед очима побували шефи майже всіх великих фірм, ви знаєте, хто в якому гуморі, і кожен з них може вам позаздрити… це дуже цікаво.
– Таки правда, пане сенатор. А щодо вашого гумору, то дозволю собі зауважити… Пан сенатор нині начебто знову трохи блідий, га?
– Невже? В мене болить голова і, з усього видно, не швидко перестане. Бо здається, що сьогодні мені не буде коли вгору глянути.
– Мені теж так здається, пане сенатор. Велике свято передбачається, дуже велике. Ви тільки гляньте у вікно, пане сенатор. Скільки прапорів! А в гавані проти Рибальської пришвартовані "Вулленвевер" і "Фрідеріка Евердік" під усіма вимпелами…
– Ну, то швидше кінчаймо, Венцелю, не треба гаяти часу.
Сенатор сьогодні був не в конторському піджаку, а до світлих штанів відразу одяг чорний відкритий сурдут, з-під якого виглядав білий пікейний жилет. Гостей треба було сподіватися з самого ранку. Сенатор востаннє глянув у дзеркало на туалетному столику, ще раз дав Венцелеві провести гарячими щипцями по довгих кінчиках вусів і, зітхнувши, рушив до дверей. Починався скажений день… Хоч би він швидше минув! Чи вдасться йому бодай на хвилину лишитися самому, бодай на хвилину відпружити м'язи обличчя? Гості будуть сунути цілий день, і йому доведеться тактовно, з гідністю приймати сотню людей і для кожного підшукати відповідні слова, обережно й точно зважені: шанобливі, поважні, приязні, іронічні, жартівливі, поблажливі, сердечні… А з вечора аж до ночі – обід у чоловічому товаристві в Ратушній пивниці…
Сенатор сказав неправду, голова в нього не боліла. Він був тільки стомлений, знервований, швидко дратувався, І на нього знов налягла якась гнітюча туга… Навіщо він збрехав? Невже його поганому настроєві завжди має йти в парі ще й нечисте сумління? Навіщо? Навіщо?..