Мельхіор майже вірив у присмерк людства. Але водночас у ньому жив сильний, незгладимий сумнів, чи цей переворот справді настане; інші боялися. Мабуть, по-своєму Тетьє мав рацію, коли казав, що диявол надто широко лежить на землі, щоб дозволити себе так швидко вигнати. Також Мельхіор думав про Тетьє. Його останній надійний супутник — дурень, бродяга, нікчемний негідник, якого ніхто не сприймав всерйоз. А чи його самого, Мельхіора Хінтама, сприймали серйозно? Хіба це теж не смішно?
В останній корчмі, під час останньої трапези, яку він їв з мандрівними купцями, він поламав собі зуба на твердій скоринці хліба. Язиком обмацував нижню і верхню щелепи; було багато слабких місць, він пару разів вже випльовував відколоті зуби за останні кілька тижнів.
І раптом він усвідомив своє постаріле тіло, сиві пасма, що звисали на плечі, яких він раніше не помічав. Йому було цікаво, як він виглядає. Але ніде в цій задимленій корчмі не висів хоча б уламок дзеркала, в якому він міг би побачити себе. Останню частину шляху він здійснив сам і пішки, по болотах і пагорбах, через пастуші оселі, де пив молоко і розплачувався монетами, що в нього залишилися. Біля першого ставка, береги якого не заросли очеретом і багнистими заростями, він поповз рачки до дзеркала води і нахилився над ним. Він упізнав кістляве обличчя; вода, що містила залізо, відбивала його трохи коричневим, але він знав краще — губи були ще тонші, ніс — ще гачкуватіший, шия — тонша, так що адамове яблуко сильно виступало; все в ньому було сухе й вицвіле, все видавало смуток і впертість. Він зняв шапку, провів рукою по волоссю, потримав жорсткі пасма перед очима; вони були сірі, як старий кіт, сірі, як сутінкове небо. Деякий час він мовчки лежав біля води. Він знав, як він зараз виглядає... Він почувався затхлим і занедбаним, як будинок, що розвалюється.
Ієронім Босх, Автопортрет, 1508, олівець. сангіна
Йому спало на думку, що в такому самому вигляді не набагато молодший, він бавився думками про своє останнє велике кохання, про те, що він хоче шукати свободи з жінкою, чиє ім'я він ніколи не вимовить тепер. Він голосно розсміявся — цього разу над собою.
Коли ввечері він увійшов у свій дім через садові ворота та задній сад, де на землі ще ріс плющ, він почув з кухні голоси чоловіка і жінки. Чоловічий голос належав Тетьє. Мельхіор з цікавістю повернув ручку й увійшов до кухні. Тут було тепло і димно, явно щось варилося, пахло кашею. Тетьє сидів за столом і різав ножем тонкі скибки копченого м'яса. Позаду, біля печі, Мельхіор побачив жінку, яка стояла на колінах і пхала в вогнище поліна й гілки. Вони обоє були захоплені розмовою і не почули, як увійшов хазяїн. Тетьє опустив руку з ножем і втупився в Мельхіора. Жінка швидко підскочила і стала, опустивши руки. Вона була невисока на зріст, вдягнена убого, не дуже чиста, з волоссям, що визирало з-під чепця на один бік, але її обличчя з носом мопса і розчервонілими щоками мало, незважаючи на чи, можливо, через її збентеження. щось добродушне і задоволене. За її рум'янцем і розхвильованими очима Мельхіор здогадався, що вона знає, хто стоїть перед нею. Нарешті Тетьє вигукнув:
— На кістки всіх спалених мучеників!
— Іменем Бога вітаю вас обох, — сухо сказав Мельхіор. – А може я прибув занадто рано?
Жінка в засмальцьованому фартусі з наївною посмішкою ламала руки, а Тетьє, нахабно всміхаючись, вигукнув:
— Яка радість, майстре Хінтаме! Вітайте! Він потиснув руку художника, а потім указав на жінку: — Це моя Ірмлінда, пане. Мельхіор кивнув, а Тетьє взяв збентежену Ірмлінду під руку й підтягнув її ближче. — Я познайомився з нею і одружився з нею, поки вас не було.
Мельхіор наморщим чоло.
— Ви одружені?
Тетьє знизав плечима, як світська людина.
— Ніхто ніколи не шкодував про шлюб в молодості. Моя Ірмлінда – гарна дівчина, тому я зв'язався з нею таїнством за вченням Святої Церкви і перед вівтарем.
Мельхіор знову кивнув:
— Після чого молода пара звила гніздечко в моєму домі.
Тетьє застиг.
— Я дозволив собі це, — сказав він. — Але якщо ви не зможете погодитися з Ірмліндою, будь ласка, можете викинути нас обох за двері.
Мельхіор глянув на Ірмлінду та її червоні щоки:
— Я не маю нічого проти Ірмлінди, приятелю, але я не був готовий до одруженого управителя.
Тетьє кинув на нього лукавий погляд.
— Я розумію вас, пане; нехай той, хто є неприємно здивованим, нехай отримає радість хоч з іншого боку. Але я клянусь вам, господарю, що ми з Ірмліндою полегшимо ваше життя. Незабаром ви помітите, що Ірмлінда чудово готує, а які пончики вона робить...
Мельхіор вийшов з кухні й пішов до майстерні. Тетьє пішов за ним. Він був веселий і в гарному настрої, побачивши, що Мельхіор не сердиться.
— А ваші Прислів'я, — палко сказав він, — вже наполовину продані. До того ж у ваші двері стукало двоє іноземців і мало не завили від розчарування, коли вас не знайшли. Але один придбав дві, а інший, більш старший і вишуканіший, навіть три картини.
Мельхіор побіг до нової кімнати. Приміщення мало чіткі сліди подружнього життя Тетьє: з'явилася нова табуретка з сукнями та панчохами, пара жіночих туфель в одному кутку, нічний горщик у іншому, ліжко незастелене. Ірмлінда, без сумніву, була чесною жінкою, яка вміла робити пончики, але вона не була ангелом чистоти. Мельхіор одразу побачив на стінах порожні місця, залишилося лише чотири картини. Він звернувся до Тетьє і грубо схопив його за каптан:
— Нещасний наречений, — вигукнув він, — що ти зробив із картинами?
Тетьє спокійно вивільнився з хватки Мельхіора:
— Думаєте, я їх надурив, щоб за виручене відсвяткувати весілля? — Він сунув руку за пазуху, і Мельхіор побачив у нього на шиї на шнурку мішечок. Тетьє зняв його і подав художнику. — Ніхто не може купити шедевр Мельхіора Хінтама за безцінь, — сказав він з гідністю. — У цьому мішечку тридцять дукатів, твердих срібних дукатів, я кожен зубами пробував.
Мельхіор, здивований, зважив гаманець у руці:
— Тридцять дукатів! Але це втричі більше, ніж варті ці картинки.
Тетьє лукаво засміявся.
— Втричі більше, ніж вимагали б ви, — відповів він, — але це зовсім інша річ.
Мельхіор повернувся до майстерні, кинувся на ліжко й сміявся довго-довго, аж перехопило дух.
Тож Тетьє та Ірмлінда продовжували жити у верхній кімнаті, як і раніше, Мельхіор — у майстерні. Маленька червонолиця жінка ще не могла подолати свого збентеження й мовчазності до Мельхіора, але іноді з кухні чи кімнати нареченого й нареченої доносилися веселі, голосні розмови. Він очікував, що через цих двох у місті буде багато сміху й балачок, адже всі знали, з якою хитрістю Тетьє вмостився в його домі. Але незабаром він помітив, що його фактотум і його дружина не дуже про це піклуються; були й серйозніші справи.
Одним із перших Мельхіора на вулиці зустрів Лодовійк Дакенессе і ласкаво-доброзичливим тоном поцікавився його здоров'ям; виявилося, що він підійшов до Мельхіора лише для того, щоб повідомити йому деякі новини: до кінця літа молодий герцог Філіп, син Максиміліана, гідний чоловік іспанської принцеси, а отже, майбутній король Кастилії, вшанує місто візитом. Мельхіор помітив рум'янець марнославства на постарілому обличчі адвоката; Дакенессе насилу випрямив зігнутий торс:
— Знаєте, майстре Хінтаме, що після пожежі я бачився з Його Високістю при брюссельському дворі, щоб просити допомоги у відбудові нашого міста... А тепер він прибуває сам подивитися, як наше місто постало з руїн. — Мельхіор відчув, що старий адвокат глибоко вірить у те, що саме він своєю зворушливою місією сприяв, якщо не став причиною, візиту принца. — Справді лицарський юнак, — промовив Дакенессе голосом, сповненим благоговійної покори, — як могло бути інакше? Габсбурзька та бургундська кров! Не даремно його називають Красивим.
Він скерував свій погляд в небо.
— Але він також успадкував, якщо я не помиляюся, безрозсудність бургундців, — втрутився Мельхіор.
Адвокат вимушено посміхнувся.
— Ах, ви не повинні вірити всім чуткам про герцога, заздрості натовпу немає меж.
Він вклонився й незграбно пішов геть.
Про майбутній візит герцога вже говорив весь світ. Тетьє Роен, хоч одягнений, ситий і з дахом над головою, думав про своїх минулих менш щасливих товаришів:
— Якби він, тільки увійшовши до міста, — повторював він, — щедро насипав грошей!
У кращих шинках робили парі, чи герцог, як і його дід, візьме з собою в цю подорож для розваги своїх молодих дівчат і скільки їх буде. Перед ратушею, де сяяли нові карнизи зі свинцевих квітів і листя та гарніші, важчі флюгери з позолоченого заліза, була встановлена дерев'яна скринька, куди громадяни могли кидати гроші – прийом герцога коштував дорого. Рада Двадцяти Чотирьох скликала художників і ювелірів, а також скульптора Леонардо і доручила їм намалювати ескізи пари тріумфальних воріт. Леонард, напівзніяковівши, сказав про це Мельхіору:
— Це тобі вони повинні були б доручити цю роботу — хоча б дозволити тобі взяти в ній участь.
Мельхіор обійняв старого друга:
— Ти думаєш, я цього хотів?
Леонард пробурмотів, що все-таки ганьба пропускати Мельхіора. Але той анітрохи не образився:
— Але ви ж про це думали, чи не так? Крім того, я не дуже чемно виразився про Його Високість при Дакенессе.
— Фі! — вигукнув Леонард. – Коли би ви чули, що самі ці великі пани говорять про герцога — в таємниці, звичайно...
Мельхіор побачив ці триумфальні ворота на власні очі, коли Тетьє повідомив йому, що ті майже готові.
— Справжня велич, — казав він, — видовище, яке зворушує серце, хоча треба пошкодувати про великі кошти, які на нього пішли.
Мельхіор пішов до Брами Дерев, через які герцог Філіп мав увійти в місто. Навпроти воріт, між двома колонами, пофарбованими під колір сірого мармуру, височіла могутня арка з лаврових гілок і дубового листя, теж вирізьблена з дерева, на товстих сплетіннях листя висів орден Золотого Руна, завбільшки зі справжню вівцю, створений одним із різьбярів по дереву й покритий позолотою.
Ще більше вражали ворота, через які герцог мав в'їхати на Великий Ринок. На обох колонах, що тримали арку і були оповиті живим плющем, блищав на половині висоти фазан потрійної величини, виготовлений із високою майстерністю й великим коштом з пір'я та намистин, а очі його були з перлів; хвіст різнобарвного птаха зі справжнього фазанового пір'я тріпотів на вітрі.