Кулемети в лісі замовкли, лише крайній справа бив короткими злими чергами по фомінівцях, що метушились коло обозних возів. Але й останній кулемет раптом замовк, і Григорій зрозумів, що-червоноармійці — вже на місці стоянки і що ззаду почалась рубка. Він догадувався про це, чуючи глухі розпачливі крики, рідку уривчасту стрільбу тих, що боронились. Йому ніколи було оглядатись. Зближуючись, у нестримному галопі з лавою, що йшла назустріч, він вибирав ціль. Назустріч скакав-червоноармієць в куцому дубленому кожушку. Під ним був сірий не дуже бистрий кінь. Наче при спалаху блискавки, за. якусь невловиму мить Григорій побачив і коня з білою зіркою нагрудника в білій піні, і вершника з червоним, розгаряченим молодим обличчям, і широкий хмурий просвіт степу, що слався до Дону,— за ним ... В наступну мить треба було-' ухилятись від удару й рубати самому. За п'ять сажнів від вершника Григорій раптом хитнувся вліво, почув ріжучий посвист шаблі над головою і, рвучко випроставшись у сідлі" тільки кінчиком своєї шаблі дістав червоноармійця, який уже минув його, по голові. Рука Григорія майже не відчула сили удару, але, глянувши назад, він побачив пониклого червоноармійця, що поволі сповзав з сідла, і густу смугу крові на спині його жовтого кожушка. Сивий кінь збився з галопу й біг уже широкою риссю, дико задерши голову, вигнувшись боком так, наче він злякався своєї тіні...
Григорій припав до шиї коня, звичним рухом опустив шаблю. Тонко й різко свистали над головою кулі. Тісно прищулені вуха коня здригались, на кінчиках їх бісером виступив піт. Григорій чув тільки виючий свист куль, що летіли йому навздогін, та коротке й уривчасте дихання коня. Він ще раз оглянувся й побачив Фоміна і Чумакова, за ними сажнів на п'ятдесят відстав, скачучи, Капарін, а ще далі — тільки один боєць другого взводу, кривий Стерлядніков відбивався на скаку від двох червоноармійців, що насідали на нього. Всі інші, вісім чи десять чоловік, що зірвались слідом за Фоміним, були порубані. Розпустивши на вітрі хвости, коні без верхівців розбігались на всі боки, їх переймали, ловили червоноармійці. Лише один гнідий високий кінь, що належав фомінівцеві Прибиткову, скакав поруч з конем Капа-ріна, хропучи, волочачи за собою мертвого хазяїна, що не висмикнув, як падав, ноги з стремена.
За піщаним горбом Григорій придержав коня, скочив з сідла, вклав шаблю в піхви. Щоб примусити коня лягти, потрібно було кілька секунд. Цього немудрого діла Григорій вивчив його за один тиждень. Зза прикриття він вистріляв обойму, але тому, що, цілячись, він поспішав і хвилювався, то лише останнім пострілом звалив під червоноармійцем коня. Це дало можливість п'ятому фомінівцю втекти від переслідування.
— Сідай ! Пропадеш ! — крикнув Фомін, порівнявшись з Григорієм. _
Розгром був цілковитий. Тільки п'ять чоловіка лишилося з усієї банди. їх переслідували до хутора Антонівського, і погоня припинилась аж тоді, коли п'ятеро втікачів сховались у лісі, що розкинувся навколо хутора.
За весь час, поки вони мчали, ніхто з п'ятьох не вимовив ні слова.
Коло річки кінь Капаріна впав, і підвести його вже не змогли. Під іншими перегнані коні хитались, ледве переступаючи ногами, ронячи на землю густі білі клапті піни.
— Тобі не загоном командувати, а овець пасти!—сказав Григорій, злазячи з коня і не дивлячись на Фоміна.
Той мовчки зліз з коня, почав розсідлувати його, а потім одійшов убік і, не знявши сідла, сів на порослу папороттю купину.
— Що ж, коней доведеться покинути,— сказав він, злякано озираючись на всі боки.
— А далі ? — спитав Чумаков.
— Треба пішки перебиратись на той бік.
— Куди?
— Перебудемо В ЛІСІ до ночі, тоді переїдемо через Дон 1 сховаємось попервах у Рубіжному, там у мене рідні багато.
— Чергова дурість ! —г— люто вигукнув Капарін.— Ти вважаєш, що там тебе не будуть шукати ? Саме в твоєму хуторі тебе тепер і ждатимуть ! І чим ти думаєш ?
— Ну, а куди ж нам подітися ?—розгублено спитав Фомін.
Григорій вийняв з сідельних сум патрони і шматок хліба,
сказав :
— Ви довго думаєте воловодитись ?— Пішли ! Прив'язуйте коней, розсідлуйте їх і — ходу, а то нас і тут зможуть забрати.
Чумаков кинув на землю нагайку, затоптав її ногами в грязь, сказав затремтілим голосом :
— От ми й піші стали... А хлопці наші всі полягли... Мати божа, як нас чесонули ! Не думав я сьогодні живим лишитися ... Смерть видюща була ...
Вони мовчки розсідлали коней, прив'язали всіх чотирьох до одної вільхи і низкою, в один слід, по — вовчому, пішли до Дону, несучи в руках сідла, стараючись іти гущавиною.
1
Сакви — передні суми сідла..
XIV
Весною, коли розливається Дон і вода заливає всю лугову низовину, навпроти хутора Рубіжного залишається не-затопленою невеличка ділянка високого лівобережжя.
З обдонської гори весною далеко видно на розливі острів, густо порослий молодими вербами, дубовим чагарником і сизими розлогими кущами чорнолозу. І
Влітку дерева там аж до верхівок обплітає дикий хміль, внизу по землі стелеться непролазна колюча ожина, по кущах повзе, кучерявиться блідоголуба берізка, і висока глуха трава виростає на щедрому жирному грунті вище людського зросту.
Влітку навіть опівдні в лісі тихо, напівтемно, прохолодно. Тільки іволги порушують тишу та зозулі навперебій відлічують комусь непрожиті літа. А зимою ліс зовсім стоїть порожній, голий, скутий мертвою тишею. Похмуро чорніють зубці його на фоні білястого зимового неба. Лише вовчі зграї рік — у — рік знаходять у гущавині надійне пристановище, днями відлежуючись у заметеному снігом бур'яні.
На цьому острові отаковились Фомін, Григорій Мелехов 1 решта тих, що залишились після розгрому фомінівської банди. Жили абияк : живились неситими харчами, що їх ночами приставляв їм човном двоюрідний брат Фоміна, їли надголодь, зате спали досхочу, підклавши під голови сідельні подушки. Ночами по черзі стояли на варті. Вогню не розпалювали, побоюючись, що хтонебудь викриє місце, де вони перебували.
Обмиваючи острів, нестримно йшла на південь весняна вода. Вона грізно шуміла, прориваючись крізь гряду старих тополь, що Заступили їй шлях, тихо, співучо, спокійно белькотіла, розгойдуючи верхівки затоплених кущів.
До безугавного й близького шуму води Григорій скоро звик. Він подовгу лежав коло круто зрізаного берега, дивився на широкий водний простір, на крейдяні відноги об-донських гір, що потопали в бузковому сонячному тумані. Там, за цим туманом, був рідний хутір, Оксана, діти... Туди линули його невеселі думки. На мить у ньому гаряче спалахувала й пекла серце гостра журба, коли він згадував про рідню, закипала глуха ненависть до Михайла, але він тамував ці почуття й намагався не дивитись на обдонські гори, щоб не згадувати зайвий раз. Не треба було давати волю злій пам'яті. Йому й без цього було досить тяжко. І без цього так наболіло в грудях, що іноді йому здавалось — наче серце в нього оббіловане і не б'ється воно, а кровоточить. Видно, поранення, і злигодні війни, і тиф зробили своє діло : Григорій став чути надокучливі перестуки серця щохвилини. Іноді ріжучий біль у грудях, під лівим соском, ставав такий нестерпно гострий, що в нього миттю пересихали губи і він насилу стримувався, щоб не застогнати. Але він знайшов певний спосіб позбуватись болю : він лягав лівим боком грудей на сиру землю або намочував холодною водою ворочку, і біль повільно, ніби неохоче, залишав його тіло.
Погожі й безвітряні стояли дні. Лише зрідка' в ясному небі пропливали білі, розпушені на високому вітрі хмарки й по розливу лебединою зграєю сковзали їх відображення і зникали, торкнувшись далекого берега.
Добре було дивитись на шалену клекотливу бистрину, що розметалась коло берега, слухати різноголосий шум води і ні про що не думати, намагатись не думати про все, що спричиняє страждання. Григорій годинами дивився на примхливі й безконечно різноманітні закрути течії. Вони змінювали форму щохвилини: там, де недавно йшла рівна струмина, несучи на поверхні ламані стебла очерету, пом'яте листя і коренища трав,— через хвилину утворювався чудернацьки вигнутий вир і жадібно засмоктував усе, що пропливало коло нього, а трохи згодом на місці виру вже закипала й клубо-
чилась каламутна вода, викидаючи на поверхню то почорнілий корінь осоки, то розстелений дубовий лист, то невідомо звідки принесений віхоть соломи.
Вечорами палали на заході вишнево — червоні зорі. Зза високої тополі сходив місяць. Світло його білим холодним по-, лум'ям розпливалось по Дону, мерехтячи відблисками й чорними переливами там, де вітер морщив воду дрібного хвилею. Ночами, зливаючися з шумом води, так само безугавно лунали над островом голоси численних гусячих зграй, що летіли на північ. Ніким не турбовані птиці часто сідали за островом зі східного боку його. У тиховодді, в затопленому лісі заклично дерчали чиркові селезні, крякали качки, тихо гелготіли, перегукувались білогорлики й гуси. А одного разу, безшумно підійшовши до берега, Григорій побачив недалеко від острова велику зграю лебедів. Ще не .сходило сонце. За далеким кряжем лісу яскраво палахкотіла зоря. Відбиваючи світло її, вода здавалась рожевою, і такими ж рожевими здавались на непорушній воді великі пишні птахи, що повернули горді голови на схід. Зачувши шурхіт на березі, вони зірвалися з гучним трубним криком, і, як підлетіли вище лісу,— в очі Григорію вдарив дивовижно сяючий, сніговий блиск їх пір'я. >
Фомін і його соратники кожен по — своєму збували час : хазяйновитий Стерлядніков, примостивши зручніше криву ногу, з ранку до ночі латав одежу і взуття, ретельно чистив зброю, Капарін, якому на шкоду пішли ночівлі на сирій землі, цілі дні лежав на сонці, укрившись з головою кожушком, глухо покашлюючи, Фомін і Чумаков безперестанку грали в саморобні, вирізані з паперу карти, Григорій блукав, по острову, подовгу просиджував над водою. Вони мало розмовляли між собою,— все було давно переговорено,— і збирались докупи тільки під час їди, та вечорами, ждучи, коли приїде брат Фоміна. Нудьга знемагала їх, і лише один раз за весь час перебування на острові Григорій побачив, як Чумаков і Стерлядніков, чогось раптом розвеселившись, зчепилися боротися. Вони довго тупцювали на одному місці, крекчучи і перемовляючись короткими жартівливими фразами.