А скажу я так: я за нею давно страждаю, але зараз нам дуже ніколи за дівчатами страждати, ми воюймо з контрою і поб,ивадмо їх нещадно. А як тільки геть прикінчимо її, встановиться мирна радянська влада на всьому світі, тоді я, тітонько, буду до вас сватів засилати, до вашої Докії.
— Не час про це балакати!
— Ні, час! — Михась нахмурився, уперта складка лягла в нього проміж брів.— Свататись не час, а балакати про це можна. І мені інший час для цього не вибирати. Нині я тут, а завтра мене, може, за Дінець пошлють. Тому я вам роблю попередження: Докію дуриком ні за кого не віддавайте, а то вам погано буде. Вже якщо з мо§ї частини прийде лист, що я вбитий,— тоді сватайте, а зараз не можна, бо проміж нас з нею — любов. Гостинця я їй не привіз, ніде його взяти гостинця того, а якщо вам щось з буржуйського, купецького майна треба,— скажіть : зараз піду й приволочу.
— Крий боже! Зроду чужим не користались.
— Ну, це як хочете. Поклін від мене низенький перекажіть Докії Пантелеївні, якщо поперед мене її побачите, а тепер прощавайте, і будь ласка, тітонько, не забудьте моїх слів.
Іллівна, не відповідаючи, пішла до хати, а Михась сів на коня, поїхав до хутірського плацу.
На ніч до хутора зійшли з гори червоноармійці. Жваві голоси їх лунали по провулках. Трод, що йшли з ручним кулеметом у заставу до Дону, спитались Михася, перевірили документи. Проти хатинки Семена Чавуна зустрів ще чотирьох. Двоє з них везли на фурманці овес, а двоє — разом із сухотною жінкою Чавуна — несли ніжну машину Й мішок з мукою.
Чавуниха вгадала Михася, привіталась.
— Що це ти тягнеш, тітко V — поцікавивсь Михась.
— А це ми жінку бідняцького класу на хазяйство ставимо : несемо їй буржуйську машину й муку, — жвавою скоромовкою відповів один з червоноармійців.
Михась запалив уряд сім будинків, що належали купцям Мохову й Атьопіну — Цяці, попові Вісаріону, благочинному о. Панкратіеві та ще трьом заможним козакам, що відступили за Дінець, і тільки тоді рушив з хутора.
Виїхав на бугор, повернув коня. Внизу, в Татарському, на тлі аспідно — чорного неба іскристим лисячим хвостом розпушилось руде полум'я. Огонь то здимався так, що відблиски його мережили текучу бистринку Дону, то, спадав, хилився на захід, з жадністю пожираючи будівлі.
Зі сходу набігав легкий степовий вітрець. Він роздмухував полум'я і далеко ніс з пожарища чорні, вуглисто — блискучі скалки.
КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ КНИГИ