Моє жадання поверталося мимоволі на спад, яким линуло вже багато годин: адже лист тільки оце надійшов, мало часу минуло, аби я встиг його перетравити, несамохіть я й досі збирався їхати, — так учень після провалу на іспиті тягнеться рукою по ще один квиток. Нарешті я опанував себе і пішов до Франсуази просити її заплатити машталірові. Я пройшов коридором, не знайшовши її, минув їдальню — і тут мої кроки перестали стукати по паркетові, вони заглухли в тиші; поки до мене дійшло, з чого б то воно, мені здавалося, що тут панує задуха, ніби я в кам'яному мішку. Причиною всього були килими, їх почато прибивати перед батьківським поверненням, і вони видавалися такі гарні веселого ранку, коли серед їхнього неладу сонце очікує вас, наче кумпан, прибулий на те, аби витягнути нас на снідання в село, і дивиться тепер на них, мов крізь ліс; але нині, навпаки, вони були першим опорядженням тієї зимової темниці, звідки — змушений жити і харчуватися в родині — я вже не зможу виходити, коли заманеться.
— Дивіться, паничу, не перечепіться, їх ще не прибито! — гукнула мені Франсуаза. — Тра' було мені запалити лямпу. Уже кінець вресня,кінець гарним дням.
Зима вже на порозі. На вікні, в куточку, наче на шклі Галле — жилка ствердлого снігу, а на Єлисейських Полях замість дівчат лише горобці.
Я побивався, що не побачу пані де Стермар'ю, а ще більше побивався тому, бо з листа її було видно, що на противагу мені, хто від неділі жив мрією про побачення з нею, вона про мене, мабуть, ні разу й не згадала. Згодом я довідався, що вона по-дур-ному одружилася з кохання з молодиком, з яким, імовірно, тоді вже сходилася і через якого, звісно, забула про моє запрошення. Бо якби про нього пам'ятала, то, певна річ, не чекаючи повозу, що його, як було домовлено, я не мав посилати по неї, попередила б мене, що зайнята. Мої марення про феодальну діву на туманному острові втоптали мені стежку до кохання, якого ще не існувало. Тепер розчарування, гнів, нестямне бажання впіймати ту, що втекла від мене, могли завдяки моїй вражливості розпалити це можливе кохання, яке досі, наразі ще тихим ходом, накручувала лише моя уява. Скільки ж у нашій пам'яті — а ще більше в нашому забутті — тих щонайрозмаїтіших дівочих і жіночих личок, яким надало чару — а нам дикої охоти побачити їх знову — лише те, що вони в останню хвилину втекли від нас! Що ж до пані де Стермар'ї, то з нею мене єднало щось іще більше; тепер, аби покохати її, мені досить було побачити її знову й оновити ті живі, але закороткі вражіння, які без побачення пам'ять не здолала б зберегти. Доля розпорядилася інакше, ми з нею так і не побачилися. Я покохав іншу, а міг би покохати її. І може, саме це найдужче окошилося на моїй великій любові, яка мала незабаром народитися в мені: на згадку про той вечір я доводив собі, що моє почуття — якби око-личності склалися інакше — зосередилося б на пані де Стермар'ї; звернене на ту, яка збудила його в мені трохи згодом, воно, отже, не було хоч би як я хотів, хоч би як потребував у це вірити — чимось конечним, чимось судженим мені.
Франсуаза покинула мене* в їдальні самого і сказала, що мені не вільно тут сидіти, поки вона розпалить вогонь. Вона мала готувати обід — виходить, моє ув'язнення починалося цього вечора, ще перед прибуттям батьків. Я оглянув цілу гору згорнутих килимів, навалених біля буфету, і, ткнувшись туди лицем, ковтаючи порох і сльози, наче один з тих жидів, що посипали в жалобі голову попелом, заридав. Я трусився не лише від кімнатного холоду, а ще й через те, що іноді сльози, спливаючи з наших очей крапля по краплі — ніби дрібний, докучливий, холодний обложний дощ — викликають різкий спад температури (з його небезпекою і, признаймося, з якимсь приємним від цього відчуттям нам несила боротися). Нараз я почув голос:
— Чи можна ввійти? Франсуаза сказала, що ти, мабуть, у їдальні. Я заскочив спитати, чи не хтілося б тобі пообідати десь зі мною? Якщо тобі це не зашкодить, бо надворі такий туманище, хоч ножем ріж.
Був то прибулий вранці, хоча я думав, що він ще в Марокко або на морі, Робер де Сен-Лу.
Я вже казав про те (і не хто інший, як Робер де Сен-Лу несамохіть допоміг мені усвідомити це в Бальбеку), що я думаю про приязнь: як на мене, це щось таке нікчемне, що мені просто невтямки, як люди непересічні, типу Ніцше, могли наївно приписувати їй якусь духовну вартість, а, отже, цуралися приязні, яка не відповідала їхньому розумовому рівню. Еге ж, мене таке завжди дивувало: дивував той, хто в своїй щирості заходив так далеко, що з чесности перед самим собою відкидав музику Ваґнера, хто водночас уявляв, ніби істина може передаватися в такий із природи своєї розпливчастий і неадекватний спосіб, як поводження взагалі та приязнь зокрема, і хто вірив, що цілком виправдано облишити роботу, піти до приятеля й поплакати вкупі, а все через чутку, ще й брехливу, про пожежу в Луврі! У Бальбеку я дійшов до того, що втіху розважатися з молодими дівчатами сприймав як менш згубну для духовного життя (якому вона бодай зостається чужа), ніж приязнь, бо всі зусилля приязні йдуть на те, аби змусити нас пожертвувати єдиною реальною і непередаваною (хіба що тільки через мистецтво) частиною нас самих задля нашого поверхового "я", і ось це дрібненьке "я", на відміну від глибокого, замість шукати щастя в собі самому, розпускає соплі, відчуваючи сторонню підтримку, гостину іншої особистосте, й, розчулене знайденою опікою, віддячується тим, що гучно висловлює своє самовдоволення і захоплюється високими прикметами, які в'собі самому вважало б за вади й намагалося їх спекатися. Зрештою огудники приязні можуть без ілюзій (не без гризот, ні!) бути найкращими приятелями в світі — так мистець, виношуючи в собі якийсь шедевр і свідомий того, що його обов'язок жити ради своєї роботи, аби не виглядати чи не стати егоїстом, віддається якійсь марній справі, появляючи при цьому звагу то більшу, що некорисливіші мотиви, задля яких він волів би не віддаватися цій справі. Але хоч би що я судив про приязнь, хай навіть вона давала мені втіху таку вбогу, що радше нагадувала щось середнє між зморою і нудою, немає такого трійла, щоб не було воно в певні хвилини коштовне і по-кріплювальне, бо це дання підганяє нас батогом, потрібним для нас, бо воно зігріває нас, коли нам так~бракує тепла.
Нині я не мав жодної охоти, як ще годину тому, просити Робера знову звести мене з рівбельками; гіркота жалю за пані де Стермар'єю не хотіла стертися так швидко; але Сен-Лу з'явився саме тоді, як я не відчував у своєму серці жодної краплі щастя — то був ніби наїзд доброти, веселощів, життя, які були, певна річ, поза мною, але їх віддавалося до моїх послуг, просто бери їх собі, та й годі. Самому Роберові було невгадно, чому я вдячно скрикнув і чому розчулився до сліз. Зрештою, що може бути парадоксальніше за дружні почуття когось із числа дипломатів, мандрівників, пілотів чи військовиків на кшталт Сен-Лу, хто, їдучи завтра на село, а звідти бозна-куди, з усього видно, знаходить у присвяченому нам вечорі стільки щастя. Нам аж дивно стає, що вражіння від таких вечорів, зрештою нечасті й короткі, можуть бути для них чимось таким солодким і що — оскільки вражіння ті такі їм любі — вони не розтягують їх надовше чи не повторюють для себе частіше. Обід із нами — річ така природна — дає згаданим подорожникам таку саму небуденну втіху, як азіятові наші бульвари. Ми з Робером вибралися обідати; спу-скаючися сходами, я згадав Донсьєр, де щовечора ми зустрічалися з ним у ресторанах, у давно забутих мною залках. Особливо зринув упам'ятку один такий ресторанчик, про який я досі не думав: не при тому готелі, де звикле їв Сен-Лу, а при іншому, куди скромнішому — щось середнє між заїздом і пансіоном — де подавала сама господиня та її служебка. Мене там затримала віхола. Зрештою Робер не їв того вечора в готелі, а йти далі я не мав охоти. Нас годували на стриху, в дерев'яній світелці. Під час обіду згасла лямпа, і служебка принесла дві свічки. Я, вдаючи, ніби погано видно, підставив їй тарілку, щоб вона наклала бараболі, й схопив її за голу руку, буцім показуючи напрям. Бачучи, що вона руки не випручує, я почав пестити її, а потім мовчки пригорнув служебку до себе, задмухнув свічку і сказав їй нишпорити по моїх кишенях та шукати гроші. Після цього я щовечора відчував, що тілесйа насолодо вимагає для свого вдоволення не лише служебки, а й презатишної дерев'яної світелки. Та зі звички, з приязні я вчащав аж до від'їзду з Донсьєра туди, де трапезував Робер зі своїми друзями. А все ж і про той готель, де сто-лувався Робер та його друзі, я теж давно не згадував! Ми майже не користаємося з нашого життя, ми уриваємо недобуті в літніх сутінках чи в ранніх зимових ночах години, коли ми можемо відпочивати душею, коли ми передчуваємо якесь блаженство. А проте цей час не згаяно зовсім марно. Коли у нас заспівають своєю чергою нові радісні хвилини, які збігли б інакше геть, вутлі й невагомі, згаданий час дасть їм підмурок, розкіш багатого оркестрування. Мало-помалу вони розтягуються до меж правдивого раювання, якого ми зазнаємо нечасто, хоча воно ніколи не зникає з життя; у даному разі радість давало занедбання всього на світі задля обіду в достатньому обрамленні, здатному завдяки спогадам вияскравити в картині природи надію на мандрівку — мандрівку з приятелем, бо приятель з любови до нас пнутиметься зі шкури, аби розворушити наше дрімотне життя, аби наснажити нас солодкою втіхою, зовсім не такою, якої ми спроможні засягти власноруч або світськими розривками; ми хилитимемося тільки під нього, присягатимемося йому в вічній приязні; дані в чотирьох стінах цієї години і в них замкнені, наші присяги вже завтра, мабуть, чи не буде зламано, а проте я, без усякого сорому, міг поклястися Сен-Лу, бо він мав мужність, — мужність украй мудру, цілком виправдану передчуттям, що приязнь годі поглибити, — заявити про свій завтрішній від'їзд.
Спускаючися сходами, я переживав заново донсьєрські вечори. Коли ми вийшли надвір, нас облягла темна ніч; здавалося, ніби туман погасив ліхтарі, видимі лише зблизька, та й то ледь-ледь; нараз мені згадався якийсь мій вечірній приїзд до Комбре, коли городок був освітлений тільки подекуди і переходні сунули помацки у вогкій, теплій і святій пітьмі — пітьмі ясел — у якій де-де блимали ліхтарі, світячи не яскравіше від церковних свічок.