Вся робітничо — селянська Росія з огидою й ненавцстіО дивиться на ті Мигулінсьці, Дещенські, Уланські, Шумилінські банди, які. піднісши обманний черво* ий прапор, доцомагають чорносотенним пом щикам : Денікіну і Колчакові.
Солдати, командири, комісари карних військ!
Підготовчу роботу закінчено. Всі необхідні сили й засоби зосереджено. Ваші лави вишукувані.
Тепер за сигналов — вцеред!
Кубла фез есццх зрадцикіц повицні бутц зруйновані ї(аїнц го-винні бути знищені. Ніякої пощади до станиць, які чинитимуть опір. Милість тільки тиі$, хто добровільно здасть зброю і перейде на наш бік. Проти помічників Колчака й Денікіна — свинець, сталь і огонь!
Радянська Росія надіється на, вас, товариші солдати. За кідька днів ми ПОВИННІ очистити Дін від чорноі плями зради.
Настав останній час!
Всі, як один — вперед !
ЬХУ
Дев'ятнадцятого травня 'Михась Кошовий був посланий Тумановським— начальником иітабх експедиційної бригади 9 армії — із спішним пакетом до штабу 32— полку, що, за відомостями, які мав Гумановський, був на хуторі Горба-тівському.
Цього ж дня надвечір Кошовий прискакав до Горбатівсь-кого, але штабу 32 полку там не було. Хутір був забитий численними підводами обозу другого розряду 23 Миронів-ської дивізії. Зони йшли з Дін ія під прикриттям двох рот пЬоти, прямуючи, на Усть — Медведицю.
Михась проблукав по хуторі кілька годин, намагаючись З розпитів визначити місце пробування штабу. Кінець-кін іем один з кінних червоноармійців сказав йому, що вчора штаб 32 т го був на хуторі вланть вському, коло станиці Боківської.
Підгодувавши коня, Михась вночі приїхав до 6;вланть§всь-кого, проте штабу не було й там. Вже по півночі, повертаючись на Горбатівський, Кошовий зустрів у степу чер-воноармійський роз'їзд*
— Хто їде V — здаля окликнули Михася.
— Свій.
— А ну, що ти за свій... — неголосно, застуженим баском сказав, під'їжджаючи, командир у білій кубанці та синій черкесці. — Якої частини?
— Експедиційної бригади Дев'ятої армії.
— Бамажка § з частини?
Михась пред'явив документ. Розглядаючи його при світлі місяця, командир роз'їзду недовірливо випитував:
— А хто у вас командир бригади?
— Товариш Лозовський.
— А де вона зараз, бригада?
— За Доном. А ви якої частини, товаришу? Не Тридцять-другого полку?
— Ні. Ми Тридцять третьої Кубанської дивізії. Так ти" відкіля це їдеш?
— З ( вланть вського.
— А куди?
— На Горбатів.
— Ото! Та на Горбатівському ж зараз козаки.
— Не може бути!—здивувався Михась.
— Я тобі кажу, що там — козаки — повстанці. Ми тіль-кищо відтіля.
— Як же мені на Бобрівський проїхати? — розгублено" промовив Михась.
— А то вже як зна§ш.
Командир роз'їзду торкнув свого вислозадого вороного* коня, від'їхав, але потім напівобернувсь на сідлі, порадив :
— Паняй з нами, а то коли б тобі "сакім — башка" не Зробили.
Михась охоче пристав до роз'їзду. Разом з червоно-армійцями він ці§ї ж ночі приїхав на хутір Кружилін, де був 294 Таганрозький полк, передав пакет командирові полку і, пояснивши йому, чому не міг доставити пакет куди призначено, випрохав дозволу лишитись у полку при кінній розвідці.
33 Кубанська дивізія, недавно сформована з частин Та-мавської армії і добровольців г кубанців, була перекинута спід Астрахані в район Вороніж—Ліски. Одна з бригад її, до складу якої входили Таганрозький, Дербентський і Васильківський полки, була кинута на повстання. Вона ото і вдарила на І дивізію Мелехова, відкинувши її за Дін.
Бригада з бо§м форсованим маршем пройшла по права* бережжі Дону з юрту Казанської станиці до найперших на заході хуторів Усть — Хоперської станиці, захопила правим флангом чирські хутори і тільки потім повернула назад,, задержавшись тижнів на два у Придінні.
Михась брав участь у бою за оволодіння станицею Каргін"* ською та рядом чирських хуторів. 27-го вранці у степу,, за хутором Нижньо — Грушивським, командир 3 роти 294 Таганрозького полку, вишикувавши біля дороги червоноар-мійців, читав тількищо одержаний наказ. І Михасеві Кошовому вріпко затямились слова: "... Кубла безчесних Зрадників повинні бути зруйновані. Каїни повинні бути, знищені...)) ї ще: "... Проти помічників Колчака й Дені-кіна — свинець, сталь і огонь !"
Після вбивства Штокмана, після того,, як до Михася дійшла чутка про загибель Івана Олексійовича та уланських комуністів, пекучою ненавистю до козаків взялося Михасеве серіє. Він уже не роздумував, не прислухався до невиразного голосу жалості, коли до рук йому потрапляв полонений козак — повстанець. До жодного з них з того часу він не ставився вибачливо. Голубими й холодними, як крига очима, дививсь, на станичника, питав: "Поборовся З радянською владою?"—і не дожидаючи відповіді, не дивлячись на змертвіле обличчя полоненого, рубав. Рубав безжально! І не тільки рубав, але й "червоного півня" пускав під стріхи куренів на покинутих повстанцями хуторах. А коли, ламаючи тини горящих дворів, на провулки, рев}гчи, вибігали ошалілі зі страху воли й корови, Михась всупір розстрілював їх з гвинтівки.
Непримиренну, нещадну війну вів він з козацькою.ситістю, з козацьким віроломством, з усім тим нерушимим і косним укладом життя, який століттями покоївся під стріхами статечних куренів. Смертк> Щтокмана й Івана Олексійовича вживилася ненависть, а слова наказу тільки із найбільшою яскравістю виявили німі Михасеві поч}ття... Цього ж дня він з трьома товаришами спалив дворів півтораста станиці Каргінської. Десь на складі купецького магазина дістав бідон гасу, і пішов по майдані, затиеши в чорній долоні коробку сірників, а слідом за ним гірким ,димом і полум'ям займались обшильовані пдаетинами, че-шурні, фарбовані купецькі й попівські будинки, курені заможних козаків, оселі тих самих, "чиї плутні штовхнули на м'ятеж темну козацьку масу".
Кінна розвідка перша вступала в покинуті противником хутори: а поки підходила піхота, Кошовий уже пускав за вітром найбагатші курені. Хоіів він за всяку ціну попасти до Татарського, щоб помститись хуторянам за смерть Івана ‘Олексійовича та уланських ком}гністів, спалити ійвхутора. він уже в думці склав список тих, кого треба спалити, а на випадок, якби його частина пішла з Чиру лівіше
Ветенеької, Михась вирішив уночі самовільно відлучитись і побрати таки на рідному хуторі. Була і інша причина, що спонукала їхати його до Татарського. За останні дна роки, за час, коли припадком < ачився він з Докійкою Ме-леховою, зв'язало їх ще не виявлене словами почуття. Це докійчині смуглі пальці вишивали яскравим гар}сом подаг рований Михасеві кисет, це вона, потай від рідних, принесла Йому взимку рукавички димчастого козячого пуху, це колишню докійчину вишивану хустинку бережно ховав у нагрудній кишені солдатської гімнастерки Кошовий. 1 малюсінька хустка, що три місяці зберігала у своїх складках невиразний, як аромат сіна, запах дівочого тіла,, була йому гака невимовно дорога! Коли він, насамоті з собою, діставав ххстку, — завжди непроханим приходив хвилюючий спогад: обметана інеюм тополя біля колодязя, метелиця, що зриваються з похмурого неба, і тверді тремтячі губи Докійки та кристалічний блиск сніжинок, що танули на її вигнутих віях...
Він дбайливо збирався до подорожі додому, 3 стіни купецького будинку в Каргінській здер квітчастого килимка, успособив Його за попону, і попона вийшла надиво чепурна, здаля тішаючи очі найяскравішим різноцвіттям барв та візерунків. З козацької скрині роздобув майже нові шара-вари з лампасами, півдюжини жіночих шальок ужив на три переміни онуч, жіночі ж нитяні рукавички поклав у сакви, щоб одягти їх не зараз, в сірі будні війни, а на бугрі перед в'їздом.
Споконвіку велося так, що служивий, в'їжджаючи на хутір, повинен бути вичепуреним. І Михась, що ще не звільнився від козацьких традицій, навіть бувши в Червоній армії, — лагодився свято додержати старовинного звичаю.
Кінь під ним був справний, темногиіднй і білоніздрий. Попереднього хазяїна його, козака Усть-Хоперської станиці, зарубав Кошовий в атаці. Кінь був трофеям, ним можна було похвалитись: і статтю взяв, і жвавістю, і
43"
проходкоіо, і муштровою йтшравкою. А от сідло було йід Кошовим—-так собі сідельце. Подушка витерта й залатана, задня попруга із.сирового ременю, стремена в 1$а~ Старілій іржі, що вперто не піддавалась чищенню. Така ж скромна, без єдиної прикраси'; була й вуздечка.4 Щось треба було 3|)обити для того, щоб причепурити бодай вуздечку. Михась довго мучився над розв'яз шиям цього питання, іч нарешті йому спала щаслива думка. Біля куйбць-коґо будинку, прямо на майдані стояло біле нікелеве ліжко, витягнуте з горящого дому купцевнми челядинцями. На ріжках ліжка сліпучо блищали,: відбиваючи сонце, білі кульки. Треба тільки зняти їх або відломити, а потім причепити до трензелів, і вуздечка набула б цілком іншого вигляду. Михась так і зробив: він одгвинтив з ріжків діжка порожні всередині кульки, причепив їх на шовкових мотузочках до вуздечки, дві — на кільця вудил, дві ч—' по боках нахрапника, ~ і кульки з "блищали на голові його коня білим полуденним сонцем. Відбиваючи сонячне прб-міння, вони сяли нестерпно, сяли так, що кінь ходив протії Сонця зажмуркй, часто спотикаючись і непевно Ставлячії ноги. Але, не зважаючи на те, що зорові коня дйшкуляв блиск кульок, не зважаючи на те, що кінські очі; вражені світл м, стікали сльозами, — Михась пе зняв З вуз іечки жодної кульки. А тут незабаром настав час виступати з напівспалеиої, просмерділої горілою цеглою та попелом станиці Наринської.
Полк мав іти до Дону в напрямку Вешенської. Тіш то Михасеві не дуже важко було відпроситись у командира розвідки на день провідати рідних.
Начальник йе тільки дозволив короткочасну відпустку, але зробив більше: '
— Жонатий? — спитав він у Михася.
— Ні.
— Шмару маєш, певне?
!' — Як>?.. Це що ц таке? — здивувався Михась.
— Ну, полюбовницю!
— А-а-а... Цього немад. Любку маю з чесних дівчат.
— А годинника з ланцюжком мадш?
— Нема, товаришу.
— Ех, ти! — і командир розвідки — ставрополець, в минулому унтер — зверхстроковик, що сам не раз ходив додому із старої армії у відпустку і знав з досвіду, як гірко являтися з частини голодранцем, — зняв із своїх широких грудей годинника і неймовірно масивний ланцюжок, сказав:— Боещь з тебе добрий.