Якщо ви колись приїдете до Рейнської області, мій дім відкритий для вас. Я покажу вам створений Бехаймом глобус і рідкісні морські карти, які я наказав привезти з Італії.
Говорячи, Мельхіор побачив на обличчі відвідувача якесь збентеження; німець уперше глянув на картини, що висіли на стіні. Він ляснув себе по лобі м'ясистою рукою.
— Який же я осел! Я весь час говорю про себе, а про ваше життя і роботу забув запитати.
— Гадаю, це зрозуміло з огляду на те велике й нечуване, що ви мені принесли, — відповів Мельхіор.
Прахер знову був сповнений щирої, галасливої сердечності:
— Але тепер я мушу загладити свою грубість. Покажіть мені, пане, що ви намалювали, не годиться займати свій розум виключно справами, про які ніхто не чув.
Мельхіор заявив, що йому мало є що показати: те, що він малював останніми роками, було замовленим — тож його уже тут немає... Тетьє, зайнятий пересуванням торфу під димарем, штовхнув Мельхіора. Той спокійно посміхнувся, мусив уступити.
— У мене є лише кілька невеличких картин — голландські приказки, кожна з них — це жарт.
— Але ваші прислів'я та жарти, пане, — вигукнув Прахер, — першокласні, я не можу пройти повз них. Подивимося, що тут висить!
Він побіг вздовж стін майстерні; ранні картини мало для нього значили, хоча він відгукувався про них улесливо; зупинився перед антверпенської Спокусою з більшою увагою. Через деякий час він звернувся до Мельхіора, двозначно підморгнувши:
— Мені відомі й інша Спокуса, яку ви намалювали, більш грандіозніша і глибша... Я бачив її в одному брюссельському домі кілька років тому.
Мельхіор не відповів, хоча в цю мить сотні запитань тиснулися на його губи. Підморгування Прахера могло означати лише одне. Мельхіор намагався уявити цю брюссельську квартиру, в ній Кауденберга з Блансінтьє. Він зазнав невдачі; він все ще бачив розкішно мебльований особняк біля озера, де він востаннє зустрів магістра. Він побачив задній сад і квітучий, швидкоплинний привид, який міг бути молодою жінкою чи трояндовим кущем... Інші житла, інші жінки... Він стояв, стиснувши кулаки й сухі губи, його обличчя палало від хвилювання, викликаного новинами Прахера, а тепер ще через гнів і сором. Тетьє знову штовхнув його; Мельхіор стримався, взяв підсвічник із рук слуги, щоб підсвітити гостеві по дорозі до нової кімнати.
Прахер подивився навкруги; тут було лише ліжко, табурет і скриня для одягу. Здавалося, що гість мерз — тут і справді було холодно. Очевидно, він дивувався бідності та простоті, в якій жив Мельхіор; мабуть, він уявляв собі будинок відомого художника вдесятеро більшим і комфортнішим. Але перед картинами, що ілюструють прислів'я, він забув про холод і вагання, і його знову охопив ентузіазм. Вага неймовірних новин, з якими він подорожував, здавалося, випарувалася. Мельхіор побачив широку посмішку на його обличчі; незважаючи на його тушу і велику бороду, це обличчя мало в ту мить вираз юнацької легкості. Він показав масивним пальцем на маленькі картинки, поки Мельхіор тримав підсвічник, а Тетьє визирав із темного кутка.
Ієронім Босх, Фокусник, 1502, Saint-Germain-en-Laye Civic Museum
(Можливо, що в картинах Ієроніма Босха "сховані" голландські прислів'я та приказки, він не робив таких великих "вистав" прислів'їв, як Пітер Брейгель, але нехай ця відома картина буде ілюстрацією голландської приказки "Iemand in de boot nemen" — обманювати, водити за ніс)
— Це мені народець... ці попи, ці голі баби з головами сорок... або ж ті мазунчики, що забирають один одному з-під носа жирні шматки! Чудово! Ось ви знову справжній художник Риб, а не просто творець усіх тих чудес, які зробили вас таким відомим за кордоном... Скажу вам, я радше оберу ці картини, адже дурість, подобається нам це чи ні, є частиною нашого існування.
Уважно все оглянувши, він ще раз потис правицю Мельхіору, повагався, чи потиснути руку й Тетьє, нарешті зробив це в коридорі, і він, і злодюжка виглядали кисло, а потім зник, відмовившись від супроводу до постоялого двору.
Мельхіор і Тетьє сиділи один проти одного. Тетьє вилив решту вина до келиху Мельхіора і випив.
— Цікавий дивак, — сказав він. — Він не настільки переймався про свого Колумба, а перед вашими Прислів'ями майже не збожеволів. І гаманець у нього теж товстий, одразу видно. Чому він нічого не купив?
— Для чого? — запитав Мельхіор. — Він вірить в Страшний суд.
Тетьє знизав плечима.
— А хто не вірить?
— Але ж він переконаний, що Страшний суд вже надходить. Ти сам це чув.
Тетьє неохоче кивнув.
— Звичайно, що чув, дивні розмови: земля кругла, морю немає кінця, немає вже невідомих народів...
— Ти в це віриш? — запитав художник. — Віриш в неминучий переворот усього сущого?
Тетьє засміявся, наполовину зніяковіло, наполовину озлоблено:
— Переворот? Чим швидше, тим краще. Від цієї юдолі сліз тхне беззаконням... Але я сумніваюся, майстре Хінтам, що Страшний суд настане так скоро. Диявол присів над світом надто широченним задом, навіть для Великого Судді це буде твердим горішком.
Якусь мить Мельхіор пильно й мовчки дивився на злого Тетьє:
— Ти розумієш, Тетьє, що це відвідування має залишитися в таємниці? – сказав він.
Той зробив останній ковток вина.
— Ви коли-небудь помічали, що я розсіваю плітки? — спитав він ображено. — Навіть коли я вип'ю, то не випускаю пари з рота.
Наступними днями Мельхіор узявся за ескіз більшої картини — Вавилонської вежі. Думка про Кауденберга у поєднанні з новинами від Йоахіма Прахера, який тихо від'їхав, і вони, ймовірно, знаходився з іншими посвяченими під час своєї провісницької подорожі. Мельхіор мав туманне уявлення про будівництво цієї вежі, але краще було сидіти з палітрою в руках і вдавати, що працює — тоді він міг думати, що завгодно, і Тетьє не смів надто часто його турбувати. Бо думати йому прийшлося, і ці думки ледь не проломили йому череп. Взаємне перетікання краєвидів неба один в другий, море, що оперізує землю... як же чином воно не стікає з неї, як дощ з яблука? Новини Прахера поставили нові загадки. Іноді Мельхіор сумнівався в правдивості цих повідомлень, але частіше правда поставала перед його очима в усій своїй непереборній силі і глузувала з душевного спокою. Найважливіше, найвище... Він думав про рай і пекло, які він намалював раніше, небо вгорі, пекло внизу, кожна річ на своєму місці. Але якби Земля була круглою, будь-яке припущення було справедливим лише щодо іншого, розмитого вгору та внизу, раю та пекла, загублених у безмежному просторі. Звідки мав прийти Христос, щоб судити живих і мертвих? Де він стане єдиним цілим з Адамом, вигнаним із раю, і де рай буде відновлено?
Єдиними людьми, з якими Мельхіор зараз спілкувався, були ювелір Гіслін Анкертс, скульптор Леонард і будівничий Філіп Хеннекін, хоча з останнім він бачив рідше. Після пожежі Леонард переїхав до майстерні біля собору. Старі друзі бачили, як створювалися картини з прислів'ями, і Мельхіор давно не чув, щоб скульптор так сміявся. Сам Леонард мов би заразився пустощами художника. Мельхіор помітив, що тепер, коли Леонард та його учні вирізьбили на камені останні прикраси, вони дозволили собі трохи зухвалості. Час від часу він спостерігав за їхніми дотепними задумами: двоє котів танцюють лапа до лапи, Адам і Єва за кущем, при чому чоловік показує жінці щось, що змушує її сміятися; диявол випльовує жабу. Мельхіор разом з підмайстрами бавився цим, поки одного разу не виявив серед кумедних фігур собаку, вирізьблену з туфу, яка немов би вила з піднятою головою. Леонард помітив погляд Мельхіора.
— Ви впізнаєте цю тварину? — запитав він.
Мельхіор напружив очі.
— Схоже на собаку Домініка де Фрея, нехай Бог благословить його душу.
Леонард кивнув.
— Неперевершений Колзун! Вірний аж до смерті.
— Колзун теж загинув? — запитав трохи розгублено Мельхіор.
Леонард погладив підняту кам'яну голову собаки.
— Згорів у вогні, шукаючи свого господаря... Мені здається, пане Мельхіоре, що під час пожежі й після цього нещастя ви були далеко власним серцем... — Мельхіор відвернув обличчя. Леонард відкашлявся і сказав: — Я сам вирізьбив цього пса з каменю. Ми поставимо його на гребені хорів, так високо, як зможемо; там нагорі він знову зможе говорити зі своїм господарем.
— Тоді ви зробили приємний для Бога вчинок, — пробурмотів Мельхіор, ще раз розглядаючи інші прикраси.
Вони були невеликі, і коли їх розмістять високо в стіні над вуличними арками та башточками, ніхто не побачить у них нічого непристойного, але їхні будівничі ще багато років сміятимуться з того факту, що на зло дияволу та пароху Кальсу , вони контрабандою перенесли ці кам'яні витівки в священні будівлі.
Мельхіор іноді блукав по церкві з Філіпом Хеннекіном. Хто не знав, міг подумати, що церква вже повністю добудована. Ззовні, крім різьблень по дереву, нічого не пропало. Хеннекін схуд, в його кутастій бороді з'явилися перші пасма сивини. Мельхіор бачив, як будівничий дивиться на церкву з опасливим почуттям, як наречений дивиться на гарно прикрашену наречену. Але попри всю гордість будівничого, Мельхіор побачив, що у того є таємний страх, і зовсім не здивувався, коли Хеннекін відкрив йому це:
— Ювілейний рік минув, пане Мельхіоре, а моя церква, всупереч моїм очікуванням с початку, не стоїть готовою. Але тепер, незважаючи на вогонь і всілякі перешкоди, вона буде готовою раніше, ніж я прагнув. Зізнаюся вам, визнаю відкрито, що з трепетом і зі стислим серцем я чекаю нового її освячення, я прив'язався до цієї конструкції, я міг би працювати над нею роками.
Він не згадував про маленькі непристойності Леонарда, і Мельхіор теж промовчав їх; він був упевнений, що будівничий давно знав, які прикраси майстри збираються підняти на церкву святого Андрія. Для нього була лише пишність великих ліній, арок і колон.
Навесні капітул нарешті визначив день освячення готової церкви. Месу там не служили декілька тижнів; невеликі старі дзвони були замінені новими, старий вмурований вівтар було зірвано, а на його місці встановлено новий, зроблений з алебастрових плит, які роками ховалися, а капітул несподівано знайшов — як несподіванка, подібно як і восьмикутна мідна хрестильниця, на кожній з восьми сторін якої була вигравірувана якась сцена з життя Господа.