Я такого не люблю. А проте завжди намагаюся втихомирити мужа, а то, якби він зарвався, Саньєт перестав би до нас учащати, а мені б цього не хотілося, він зовсім безгрішний, у нас він принаймні обідає. Зрештою, коли його це ображає, нехай більше сюди не потикається, я не стану попускати патьоки: якщо ти когось потребуєш, то спробуй не шитися в такі дурні". "Герцогство Омальське довго належало нашому родові, перш ніж перейшло до королів французьких, — доводив пан де ІІІарлюс маркізові де Камбремер у присутності заклопотаного Мореля, на якого й був розрахований увесь цей виклад. — З нами панькалися, як панькаються з усіма чужинецькими княжатами; я міг би вам навести сотні прикладів. Коли принцеса де Круа на похороні старшого брата короля хотіла вклякнути позад моєї прапрабабусі, та їй вичитала, що вона не має на це права, з допомогою чергового офіцера виставила її і звернулася зі скаргою до короля, а король велів принцесі де Круа поїхати до дукині Ґермантської й перепросити. Коли дук Бургундський прибув до нас в оточенні судових приставів, з піднятим берлом, ми домоглися від короля, щоб це берло опустили. Я розумію, що вихваляти свою рідню не гоже. Але ж усім відомо, що в грізну годину наші предки завше вели перед. Ми обрали собі бойове гасло, не таке, як у дуків Брабантських, а саме: "Вперед!" Отож, право скрізь вести перед, виборене за сторіччя нами в битвах, ми цілком законно здобули потім і при дворі. І признавалося воно за нами завжди — повірте на слово. На доказ приведу ще один випадок з принцесою Баденською. Коли вона забулася аж так, що мало не стала поперед тієї самої дукині Ґермантської, яку я оце згадав, і, користаючи з хвилинної нерішучости, якій, може, улягла моя кревна (хоча з якої речі їй улягати нерішучости?), зібралася першою увійти до короля, король голосно покликнув: "Заходьте, заходьте, кузино! Дукиня Баденська добре знає, як їй слід поводитися з вами". А посідала вона такий самий ранг, як і дукиня Ґермантська, та й сама мала доволі блакитну кров: по матері доводилася сестреницею королеві польській, королеві угорській, курфюрстові Пфальцькому, принцові Савойському-Кариньянському та принцові Ганноверському, а згодом королю англійському". — "Maecenas atavis édité regibus!"[28] — сказав Брішо, звертаючись до пана де Шарлюса, — той відповів легким нахилом голови на цю люб'язність. "Про що це ви мову мовите?" — спитала пані Вердюрен у Брішо, бажаючи затерти свій недавній вибрик. "Я, хай простить мене Господь, навів цитату про одного денді, належного до вершків аристократії (пані Вердюрен насупилася) за часів Августа (пані Вердюрен заспокоїло те, що йдеться про вершки давезні, і личко її роз'яснилося), про приятеля Вергілія й Горація, які кадили йому фіміам і запевняли, що він не просто собі вельможа, що він царського коліна, — ко-
ротше, я говорив про Мецената, книгоїда, який був другом Го-рація, Вергілія, Августа. Я переконаний, що барон де Шарлюс має про цього Мецената цілковите уявлення". Пан де Шарлюс зорив на пані Вердюрен заворожливим поглядом, бо чув, як вона умовлялася з Морелем про зустріч позавтрьому, і боявся, що його не запросять. "Гадаю, — сказав він, — Меценат — це ніби Вердюрен старожитности". Пані Вердюрен не здолала зігнати з обличчя задоволену усмішку. Вона підступила до Мореля. "А він милий, цей друг ваших батьків, — вирекла вона. — Видно, що освічений, добре вихований. Саме враз для нашого "ядерця". А де він мешкає у Парижі?" Морель промовчав і висловив бажання зіграти в карти. Пані Вердюрен зажадала, щоб він спершу пограв на скрипку. На подив усіх, пан де Шарлюс, який ніколи не хвалився своїми великими талантами, з незвичайною чистотою фразування проакомпанував останню частину (бентежну, бучну, шуманівську, а все ж іще дофранківську) сонати для фортепіано і скрипки Форе. Я відчув, що барон міг би прищепити Морелеві, чуйному звуковику й небуденному віртуозові, те, чого йому бракувало: культуру та стиль. А водночас я дивом дивувався, як може уживатися в людині фізична нецнота і духовий дар. Пан де Шарлюс мало чим відрізнявся від свого брата, дука Германського. Зараз він навіть (а це з ним рідко бувало) заговорив так само неправильно, як дук. Коли на його докір (мабуть, з метою спонукати мене якнайкраще відгукнутися при пані Вердюрен про Мореля), що я ніколи до нього не заходжу, я відповів, що боюся настирятися, він заперечив: "Але скоро я вас кличу, виходить, ' ремствувати я мав би себе самого". Так міг би загнути дук Ґермантський. Зрештою, пан де Шарлюс був усього лишень Ґер-мантом. Але природа зірвала з завіс його нервову систему, і от, на відміну від свого брата-дука, він замість жінки волів Верґілієво-го підпаска або Платонового учня і завдяки прикметам, не властивим дукові Ґермантському і часто пов'язаним з цим збоченням, вийшов на чудового піаніста, на мапяра-аматора, не позбавленого смаку, на цікавого розмовника. Хто міг би помітити, що те шибке, буряне, знадливе, що було в виконанні пана де Шарлю-са шуманівського уривка з сонати Форе, чаїлося, боюся сказати, мало корінь у чисто тілесних властивостях, у викрутах нервової системи пана де Шарлюса? Згодом ми розтлумачимо, що ми вкладаємо в поняття "викрути нервової системи", як і те, яким робом греки за Сократа чи римлянини за Августа могли бути тим, чим вони були, залишаючись чоловіками цілком нормальними, а не жінкуватими, яких ми бачимо нині. З цієї самої при-
чини, під впливом щиро артистичних уподобань, які не дочекалися втілення в життя, пан де Шарлюс куди більше, ніж дук, кохав матір, кохав дружину і навіть по багатьох літах, коли йому про неї згадували, на очах у нього бриніли сльози, хоча й дешеві, подібні до випотів гладуна, чиє чоло повсякчас зрошується потом. Різниця лише та, що гладунові кажуть: "Вам, мабуть, гаряче", тоді як ми вдаємо, що чужих сліз не бачимо. "Ми" — це світське товариство; бо простий люд сльози вражають більше, аніж кров. Пан де Шарлюс і досі оплакував померлу дружину, але зі звички сидіти на двох стільцях вважав, що має право жити таким життям, яке розминалося з його жалобою. Барон докотився до такої безчільности, що по жінчиній смерті давав зрозуміти, ніби на похороні він устиг спитати церковного служки, як того звати і де він мешкає. І це схоже на правду.
По закінченні сонати я набрався сміливости і попросив зіграти Франка, але маркізі де Камбремер це завдало такого болю, що я не став наполягати. "Вам це може не сподобатися", — сказала вона мені. Натомість вона попрохала зіграти "Свята" Дебюссі й щойно тільки пролунала перша нота, згукнула: "Гарно!" Морель з'ясував, що знає лиш перші такти, і щоб погалабурдити, а не ману пускати, вчистив марш Мейєрбера. На лихо, майже без переходу і без оголошення, і всі вірили, що він ще грає Дебюссі, і знай гукали: "Гарно!" Коли Морель ознаймив, що це не творець "Пелеаса", а "Роберта-Диявола", аудиторія зніяковіла. Лишень маркіза де Камбремер не відчула ніякої ніяковости, бо саме розгорнула зошит Скарлатті та й накинулася на нього з хапливою жадібністю. "О, візьміть і зіграйте оце, це божественно!" — скрикувала вона. А тим часом вона схопила — так гарячково, так нетерпляче — не що, як твір довго погорджуваного, а нині хваленого на всі заставки композитора, — одну з тих клятих п'єсок, що не дають вам спати, бо безжальна учениця без кінця-краю розучує її у вас над головою. Але Морелеві вже набридла музика, йому хотілося різатися в карти — от пан де Шарлюс, охочий покартярити й собі, і запропонував віста. "Він заявив Принципалові, що він принц, — звернувся до пані Вердюрен Скі, — але це брехня, він із простих буржуа, з родини якихось поганеньких архітекторів". "Хочу знати, що ви казали про Мецената. Мене це, аби ви знали, дуже цікавить!" — звернувшись до Брішо, повторила пані Вердюрен лише з ввічливосте, але Брішо зрадів. Щоб подотепувати перед Принципалкою, а заодно, може, й переді мною, він мовив так: "Щиро кажучи, пані, Меценат цікавить мене надто тому, що він перший преславний апостол того хінського бога, який налічує нині у Франції більше визнавців, ніж Брама, ніж сам Христос, він апостол всесилого бога Маю-Вас-Десь". Пані Вердюрен не задовольнилася, як завжди в таких випадках, тим, що брала голову в руки. Вона зненацька, ніби комаха, так звана обиденка, вгороджувалася у княгиню Щербатову; якщо княгиня була недалеко, Принципалка хапала її, впиналася в неї пазурами й ховала голову в неї під пахвою, як дитина під час гри в хованки. Коли вона чаїлася за цим заступницьким параваном, усім здавалося, ніби вона сміється до сліз, а вона могла ні про що не думати — так ревні молільники вдаються до мудрої обачности: затуляють обличчя долонями. Пані Вердюрен наслідувала їх, слухаючи Бетховенські квартети, мовляв, хай усі бачать, що для неї це як у церкві правиться, і водночас, щоб ніхто не помітив, що вона спить. "Я говорю цілком поважно, пані, — провадив Брішо. — По-моєму, в наш час розплодилося забагато люду, який тільки сидить і споглядає свій пуп, мов який центр Усесвіту. Теоретично мені нема чого закинути якійсь там нірвані, яка намагається розчинити нас у великому Всьому (причому це Все, як Мюнхен чи Оксфорд, куди ближче до Парижа, ніж Аньєр чи Буа-Кольомб), але і щирому французові, і щирому європейцеві не по-чеськи те, що, коли японці, може, вже стоять під мурами нашої Візантії, соціалістичні антимілітаристи знай собі сперечаються про переваги верлібру". Пані Вердюрен визнала, що вже час пустити наболіле рамено княгинине, але, звільнившись від свого запинала, таки прикинулася, ніби втирає сльози й ловить ротом повітря. Одначе Брешо хотів, щоб і я пригостився за весільним столом: виснувавши на обороні дисертацій (де вмів, як ніхто, головувати), що молоді подобається, коли на неї гримають, приписуючи їй особливу вагу й даючи їй нагоду прикласти до гнівливця епітет назадника, він сказав, блимнувши на мене очима, як промовець непомітно для інших зизує на обличчя слухача, чиє ім'я він оце щойно навів: "Я б не хотів блюзнити богам, яким поклоняється молодь. Я б не хотів, щоб мене таврували єретиком і боговідступником у капличці маллармістів, де наш новий приятель, як усі його ровесники, правив, мабуть, езотеричні обідні, принаймні міністрантом, я б не хотів, щоб мене мали за ледащо чи розенкройцера.