Представлений Тетьє, він увійшов громовим кроком, охоплений подихом підкресленого ентузіазму, підійшов до Мельхіора з розпростертими обіймами і глухим голосом, який міг видавати сльози чи сміх, сказав:
— Достойний майстре! Нарешті! — Мельхіор із деяким збентеженням уникав обіймів важного пана, який лише хапав його руки й раз по раз стискав їх у своїх великих, м'ясистих руках. Він розмовляв рейнським діалектом і трохи брабантською, так що Мельхіор легко розумів гостя. — Знаємо один одного і не знаємо! Мене звати Йоахім Прахер зі священного міста Кельна.
Мельхіор дав знак Тетьє принести стілець; — гість кинув злодюжці, не звертаючи на нього уваги, свої плащ і капелюх. Прибулець був міцної, цілісної статури, його зап'ястки й коліна були обтягнуті чорною тонкою тканиною. Ніс у нього був приплюснутий і круглий, як носи жовтих, плоских, добре змащених чобіт, а кучеряве каштанове волосся обрамляло його череп. Найгарнішими в його зовнішньому вигляді були каблучки і темно-синій каптан з яскравими блискучими дрібничками і розрізами на рукавах, крізь які визирав білий батист.
— Звісно, ми знайомі, — дуже чемно сказав Мельхіор. — Я колись намалював для вас картину Велика риба їсть маленьких пліток.
Він постарався зробити свою промову схожою на мову свого відвідувача.
— Ай-ай, ваші риби! Гордість і слава мого дому. Жоден поважний гість не може увійти до моїх дверей, не побачивши вашої риби до того, як піти! – Він нахилився до Мельхіора, фамільярно поплескав його по руці: — А ми сміємось! Ми сміємося, хоча я і більшість з моїх друзів — ми всі великі риби... розумієте?
Мельхіор кивнув. Він побачив, що Тетьє залишився в кімнаті біля комина, щоб прослідити за торфом, і що за спиною новоприбулого він зараз стукає себе пальцем в чоло.
— Я вас розумію, — сказав художник, стримуючи посмішку, — і я радий, що, незважаючи на приказку про рибу, ви не пропустили мої двері, знаходячись в Брабанті.
Йоахім Прахер поважно подивився на художника живими жовто-зеленими очима:
— Я прибув до Брабанту, пане художнику, перш за все до вас.
Мельхіор уважно спостерігав за кремезним, наразі нерухомим обличчям відвідувача.
— Тільки до мене?
Погляд Прахера перейшов на постать, що стояла біля каміна, і яку він, мабуть, прийняв за слугу.
Мельхіор подав знак Тетбє:
— Принеси вина, Тетьє.
— Воно вже стоїть на вогні, майстре, — відповів Тетьє.
Кельнець відкашлявся:
— Те, що привело мене сюди, майстре Хінтаме, вимагає розмови віч-на-віч.
Мельхіор уже хотів був відповісти, що не має таємниць від свого друга Тетьє, як той сам, скривившись, поставив жбан з вином на стіл і пішов до дверей. Перш ніж вийти з майстерні, за спиною Прахера він зробив жест великим і вказівним пальцями, якби лічив гроші.
Мельхіор налив вина. Прахер смакував його повільно, задумливо. Перехід від ентузіазму до задумливості був чимось дивним для цього, безсумнівно, красномовного, світського мандрівника. Трохи повагавшись, він знову поклав свою товсту руку на руку Мельхіора, цього разу схрестивши два середні пальці. І художник упізнав символ, який колись показав йому Кауденберг, — знак Братства Вільних Духів. Перш ніж він встиг щось сказати, Прахер відвів руку й підняв свій товстий вказівний палець догори.
— Мета моєї подорожі, майстре Хінтаме — принести вам нечувані новини, які приголомшують світ.
Мельхіор глянув на бородате, кругле обличчя, і хотів би вигукнути: "Я не хочу мати нічого спільного з вашим посланням і вашими повідомленнями, я знаю, від кого вони приходять".
Але він відчув особливу цікавість щодо того, що могло стати причиною візиту Прахера.
— Слухаю, — це все, що він сказав.
Кельнець разом із кріслом підсів ближче до Мельхіора.
— Ваше місто в стороні, тож, можливо, ви ще й не чули про того генуезця... про мореплавця Христофора Колумба?
Мельхіор знизав плечима.
— В стороні, це правда, хоча чуток тут більше, ніж ви думаєте. Але мушу визнати, манейр, що Генуя далеко.
— Береги, до яких приплив той Колумб, — прошепотів Прахер, — зрештою, за наказом Ізабелли Кастильської, і як її адмірал, вони лежать далі ніж береги Італії. Він зробив відкриття, майстре Хінтаме, звістка про яке потрясає уяву й окрилює душу в її таємній кімнаті... Земля, майстре, кругла!
Мельхіор глянув на відвідувача і повільно, здивовано, посміхнувся:
— Кругла? І як міг цей Колумб — так його звати — відкрити кулясту форму Землі[49]?
Прахер відхилився назад і розвів руки:
— Тому що, майстре Хінтаме, той генуезець, людина, яка поєднує в собі найбуйнішу уяву з точністю розрахунку, наполягав на тому, щоб знайти шлях до Індії на захід. — Він підскочив, ніби хвилювання відкриттям Колумба було надто сильним навіть зараз, зробив два вавжких кроки в один бік, два назад, знову став перед Мельхіором. Тепер його голос став ще голоснішим: — Компас, кажу вам, — інструмент, даний Богом, так, інструмент, який Сам Бог мав використати, щоб виміряти будівлю Свого Творіння — компас дозволяв моряку відзначати напрямок під будь-яким довільним кутом! І компас вів Колумба, хоча говорять про невелике відхилення ... Але що означає ця розмова про відхилення? Що означають усі ці дрібниці? Усе обертається навколо вирішального факту, що західний шлях знайдено!
Мельхіор побачив, як Тетьє знову прослизнув до кабінету, очевидно, слуга був стривожений бурхливою появою відвідувача, його сильними кроками та гуркотливим голосом. Прахер теж це бачив, але у своєму ентузіазмі проігнорував це. Мов лектор, він по черзі звертався до двох слухачів:
— Колумб знайшов те, що хотів і що передбачив. Двічі і тричі він здійснював свої великі морські подорожі — але дивовижне залишалося реальністю; море на заході не закінчується, як вірили і боялися моряки. Генуезець і його команда прибули на острови перед Китаєм. І це ще не все, що він відкрив – він також довів, що можна обігнути Землю. Так він довів, що земля кругла, як м'яч, і тим самим підтвердив те, що припускали інші до нього, мій власний земляк Мартін Бехайм[50] з Нюрнберга вже багато років тому представив землю у формі глобуса.
Тетьє біля дверей розреготалася. Прахер обернувся до нього — великий, могутній, із рукою, що була піднята в знак нагадування:
— Смійтеся, скільки хочете, а земля кругла! Кордони між сходом і заходом, між північчю і півднем скасовуються, вони зливаються! — Він обернувся до Мельхіора, який дивився на нього з безмовним подивом: — Ви чітко розумієте, пане Хінтаме, що це означає? Ви розумієте, чому ви повинні це знати, чому я прийшов до вас із цією новиною? Він знову задихався; насилу оволодівши собою, він притис обидві руки до свого синього каптану: — Шлях на захід підтверджує те, що роками передвіщали наші пророки... — Тепер він пильно подивився на Мельхіора, підморгнувши зі знанням справи на слово "пророки". — Скоро невідомих народів більше не буде! Усі вони записані у Великій Книзі Бога. Настають сутінки людства, а отже, наближається світанок нового дня.
Мельхіор усе ще сидів мовчки. Те, що говорив Йоахім Прахер і що так сильно його внутрішньо схвилювало, можна було вважати помилковим сном, хворобливою оманою. Мельхіор не зробив цього. Він не знав чому, але, здавалося, якесь передчуття жило в ньому, безпомилкове відчуття душі, яке підказувало йому, що відбуваються дивовижні речі, речі, про які розповідав здоровенний купець з берегів Рейну, якось відповідно до необхідності, і які є чимось неминучим.
Нарешті він запитав, хоч питання було зайвим:
— Ви говорите про світанок нового дня?
Біля дверей Тетьє продовжував видавати зневажливі хрипкі звуки, на які Прахер не звернув уваги.
— Ранкова зоря, — сказав гість. — Ви знаєте, що це означає. — Він знизив голос до шепоту: — Повернення всього в Боже лоно. Прихід того, хто поверне Адаму його права.
Мельхіор відчув, як зблід; він не очікував, що ці слова справлять на нього таке враження... Чи це була сила пам'яті?
— А твоє повідомлення приходить від... — здавленим голосом прошепотів Мельхіор.
Німець знову підняв палець:
— Від нього, який відомий вам, який скоро буде відомий і іншим. — Він зірвався з місця, гнаний сильним неспокоєм, якого, очевидно, не міг стримати. — Час настав, — сказав він, знову підвищуючи голос. – Судіть самі, майстре… Розпочинається велика охота на золоті скарби Китаю. Сповнені заздрощів, як дракон і пантера, вони не дозволять один одному придбати і заволодіти цими багатствами. Язичництво буде лютувати і бунтувати, як ніколи. Таким чином воно само підготує Армагеддон, у якому загони світла переможуть відступників. Попереду час духу, що пожирає полову, факел Третього царства було запалено...
Мельхіор знову кивнув, все ще здивований красномовністю Прахера та його вірою в неминучий Судний день. Інша думка, така ж хвилююча, росла в ньому, нестримно утворюючи замкнуте коло, і в ту ж мить йому здавалося, що коло його життя замкнулося з незворотною силою доказу... Округле... Земля – це куля. Низ і верх скасовані або кинуті в нескінченний простір — немислимий, незбагненний. Мельхіор притиснув пальці до обличчя; руки в нього були холодні, голова горіла: йому хотілося побути на самоті, щоб обдумати все те нове, що приводило до запаморочення.
Прахер торкнувся його руки; мимоволі Мельхіор здригнувся й усміхнувся, ніби виправдовуючись, потім узяв жбан:
— Поганий з мене господар, як бачу..
Кельнець утримав його:
— Зараз я повертаюся до постоялого двору, майстре. Завтра я вирушу в дорогу, — голос його звучав тепер спокійно, ніби він розумів, що його хвилювання — причина розгубленості й розсіяності художника.
— Той, хто послав вас, живий і здоровий? — нерішуче запитав Мельхіор.
Прахер уважно подивився на нього , але без задньої думки:
— Хіба я не казав вам цього? Він здоровий і наказує всім друзям вистояти і бути сильними. — Більше Мельхіор не ставив жодних запитань, хоча безліч запитань обпікало його губи. Прахер продовжував пильно дивитися на нього. — Так, зараз він прислав мене, але незабаром він сам прийде.
Мельхіор бачив, що німець нічого не знав про Блансінтьє... або вдавав, що не знає, але в це важко повірити такій людині, як він.
Вони обоє піднялися, Прахер знову взяв художника за руку:
— Чи зустрінемося ми ще раз? Скільки часу нам залишилося? Ми повинні діяти, поки не настане вечір, це мій девіз...