Мельхіор ніколи не дорікав йому, а Тетьє завжди був трохи схвильований після такої ночі... до наступного келиха з випивкою.
Незважаючи на власний невпорядкований спосіб життя, Тетьє мав чим дорікнути Мельхіору. У ці дні він виконував більшу частину домашньої роботи, підмітав, готував їжу і навіть прав, принаймні тоді, коли йому не хотілося пити й нишком вибиратися з дому. Однак він бурчав, що це ні до чого не призведе, якщо Мельхіор буде тинятися містом за читати релігійні книжки.
— Вже прийшла пора використовувати свій талант, даний вам Богом, — наставляв він художника, — доки не настане ніч, коли ніхто не зможе працювати.
Мельхіор сміявся з урочистого тону п'яниці.
— Скільки днів ти у своєму житті працював? — запитав він.
Тетьє сплюнув, як завжди:
— Я? На жаль, більше, ніж ви вважаєте. Але в мене немає талантів, ніхто не може очікувати, що я буду працювати. Якби я мав ваші здібності, я б зараз заростав жиром і розбагатів, жив би у високій кам'яниці на Великому Ринку.
Мельхіор усміхнувся.
— Безсумнівно, це висока мета. Але щоб досягти цього, вас всі повинні звати Ламбертом Смеерендонком або Ломме ден Тулдером.
Тетьє продовжував своє.
— У вас немає амбіцій, — сказав він своїм особливим, наповненим урочистості тоном.
— І слава Богу, — відповів Мельхіор.
Такі розмови з Тетьє, докори вірного фактотума[47] все ж викликали у Мельхіора збентеження. Тож він зробив ескіз, чи невеличку картину, щоб догодити волоцюзі — наочне втілення одного з багатьох прислів'їв, якими Тетьє, щоб розвеселити художника, сипав, мов з рукава. Ідея прийшла йому в голову, коли Тетьє висміював деяких людей, які ковтають верблюдів відціжують мух. Тетьє спочатку не зрозумів жарту; але коли він побачив, як Мельхіор готує дощечку, він зрадів і, наповнений надією, і сказав:
— Ага, знову беретеся до роботи!
Щойно ескіз став чітким, Тетьє побачив групу святош та блаженних фанатиків, деякі з них звисали з широко розкритими ротами на горбах і ногах верблюда, а інші в окулярах на носі, тримаючи в руках хірургічну голку, прибивали до столу велику комаху з лапками павука. Добродушний пройдисвіт не відходив від художника. Він скалив зуби, крякав, стукав по коліну або сидів тихо й дивився, поки знову не підстрибував і не почав танцювати, човгаючи по майстерні.
І неабияк зрадів, коли в обличчях ковтачів і цідильників упізнав декого з зарозумілих братів з Товариства Святого Духа; він штурхнув Мельхіора в бік:
— Ми продамо це стовпам Церкви та помазаним святошам, майстре, щоб вони могли дивитися на власні лицемірні рожі, доки їх не прибере Велика Худа Тітка.
— Хочеш кому-небудь з них повісити в якості горба? — запитав Мельхіор.
Ієронім Босх – Палатка (Блуд) з циклу "Сім смертних гріхів"
Тож картинка висіла в майстерні, скромна у своїй глянсовій грайливості. Мельхіор ще не встиг її ретельно полакувати, як вже почав другиу: Колесо Фортуни. Він зобразив вируюче коло: священики, жінки та студенти чіпляються за його спиці, колесо обертається безупинно. Кілька фігур переможно сидять зверху; вони наливають вино собі в кубки або перебирають струни лютні; інші вже послизнулися, внизу зяє багнистий рів, нагадуючи, що "кожному прийде час!". Товста повія, яка наклала око на священика, смикається, аж розлітаються її спідниці, лихвар висить вниз головою, гроші випадають з кишені.
Голий зад повії і розпач лихваря викликали громовий сміх Тетьє; він клацнув пальцями, лукаво примруживши очі, сказав:
— Тепер я нарешті розумію, майстре, чому вас інколи підозрюють у чаклунстві.
Ці дві картини стали початком цілої серії. Усю зиму Мельхіор малював прислів'я: "Мамона веде людину в пекло і рідко зупиняється біля воріт", "І сорока часом може яйце вкрасти", "Не лий води в криницю" та ще з десяток інших. Стін майстерні вже не вистачало. Тож Тетьє в стіни нової кімнати, де стояло його ліжко, забив гаки, і там вони повісили намальовані приказки; час від часу обоє ставали перед ними й сміялися до розпуки.
Спочатку Мельхіор малював і вночі, коли не міг спати; але безсоння вже не так мучило його. Тетьє дозволив йому забути пекучу рану; він же спонукав його до інших пригод, більш дивних, ніж малювання картин. Якщо не було ні морозу, ні дощу, а над озимими луками та порожніми полями стояв лише туман, вони часто рано вранці залишали місто. Тетьє ставив капкани на вузьких багнистих стежках між очеретом і кущами верболозу або пастки на болоті; не було й тижня без смаженого чирка чи оленини. Проте Тетьє не хотів залишати тісне оточення міста в цих мандрівках. "Не виходь за коло дзвонів, бо можеш натрапити на своєму шляху на лихо" — приповідав він. Він бурчав, коли Мельхіор заходив далі, до самотніх пастуших хуторів, щоб посидіти біля вогню, що страшенно димів і насилу поговорити з істотами, які жили під одним дахом із худобою і знали лише німих овець. Але звідти мандрівники приносили додому овечий сир і копчену овечу вирізку – єдине, що примирило Тетьє з цими експедиціями.
Навесні знову почалася відбудова міста. На вулицях ще лежав пізній сніг, а вже прибували вози, повні дощок і крокв, коней і робочу силу орендували в усіх навколишніх селах. На березі річки спорудили довгі захисні навіси, і як тільки подув перший весняний вітер, десятки людей почали добувати глину, з якої інші знову ж ліпили цеглу. Збили великі корита і в них замішали розчин. Плоскодонні човни пливли далеко вниз по річці і привозили з Лімбурга тесані брили мергелю. Цехові теслі не спали вночі більше чотирьох-п'яти годин. Хто з бідних кварталів залишився в місті і міг працювати руками, того наймали возити тачки, тягати і місити розчин. Панувала ощадлива рухливість, яка радувала око, коли почали з'являтися перші нові вулиці та будинки. Це не була магія, але вже було видно, як на порожнечі, що залишилася після пожежі, малювали плани будівничі. Члени Ради Справедливих і ті, хто давав гроші, охоче відвідували будівництво, підбадьорюючи то словом, то бочкою дешевого пива. У день Божого Тіла було навіть подвійне пиво; його поставив міський радник Муйлплаег, і навіть найжалюгідніший помічник отримав глечик трунку.
Мельхіор часто спостерігав за будівництвом; він рідко бачив бідняків, які б працювали так старанно. Тільки тепер він зрозумів, як несправедливо судив цих людей у минулому, на ярмарках і церковних святах, де вони молилися, пиячили, на потіху багатіям билися навкулачки або частували один одного ножами. І все ж він відвідував їхні жалюгідні глинобитні халупи, їхні ями в підвалах і приносив їм християнську допомогу та співчуття — хліб, горщик молока, кілька слів розради, піднімав їхніх мертвих із соломи, допомогав поховати їх і пожертвував не один гріш на заупокійні меси.
Тетьє Роен був першим, хто показав йому справжні чесноти і пороки свого роду. Тепер він бачив те саме в інших, які обробляли балки, тягали каміння, переносили розчин і ґонт, щоб допомогти побудувати міцні нові будинки, у яких їм не доведеться жити самим. Так, вони лаялися, проклинали, але ж трудилися. Власною працею вони знову вже мали хати під Валом Ганчірників; де раніше були смітники, повернувся сморід, канави знову замулилися, а шкідники і мошкара, мабуть, усе пережили. Бідняки заповзали ввечері в ці нори з протягом, варили й пекли те, що приносив їм день, або втамовували голод великими скибками житнього хліба, які пекар продавав задешево. Вони тісно притискалися одне до одного, десятками ховали своїх дітей, які, здавалося, були більш сприйнятливі до хвороб і смерті, ніж діти з інших районів, і постійно народжували нових, здавалося, навіть швидше, ніж інші містяни.
Мельхіор спостерігав за роботою чоловіків і юнаків. Майстри гільдій скаржилися, що ті приходять нерегулярно, що іноді сплять надворі зі своїми блохастими собаками цілими днями, коли не ловлять рибу за міською брамою. Почувши ці єремії[48], Мельхіор знизав плечима. Він знав Тетьє, а ті, хто знали Тетьє, знали достатньо про інших. Підмайстри зневажали ледарів з усією зневагою дисциплінованого цехового духу і з озлобленістю закликали їх працювати, якщо ті з'являлися на будівництві. Мельхіор вештався біля будівництв і дивився; на кожну образу волоцюги відповідали не одним десятком образливих слів. Вони залишалися вірними своєму шляху, працюючи, як осли, коли вони були при місці, але лінувалися, коли їм хотілося. І Мельхіор знав, що вони не сіль землі, хоча легко могли бути — він не знав, що про них думати. Єдине, що він знав, це те, що тепер він дивився на них іншими очима, не зовсім спокійно, наполовину соромлячись тих послуг, які надав їм, — наче намагався їх підкупити — наполовину в гніві й здивуванні, бо їх було так багато, незважаючи на високу смертність, і вони не боялися ні збройної, ні неозброєної влади.
Прийшла осінь, принесла золотисто-червоні та прохолодні дні. Муляри намагалися підвести під дах все, що могли, але вдалося виконати лише невелику частину грандіозного плану відбудови. Влітку Мельхіор зробив багато етюдів на будівництві. Тепер він часто сидів за столом для малювання і думав намалювати Вавилонську вежу, хоча йому важко було уявити цього кам'яного велетня. Уперше він помітив, що його думки блукають до Кауденберга-Мелхіседека, який у минулі роки запліднив його уяву та керував його рукою. Магістр Вільних Духів напевно знав би, як зобразити Вавилонську вежу. Хоча моменти, коли Мельхіор бажав звернутися до цього Кауденберга, вождя й порадника, траплялися рідко.
Небо було вкрите хмарами, вітер стукав у димарі, як раптом постукав слуга з міської корчми і сповістив здивованому Мельхіору, що до нього завітає іноземний гість — німець. Тетьє потер руки:
— Звичайно, купець, майстре Хінтам! Ви одним махом продасте свої Прислів'я.
— Це, якщо я захочу їх позбутися швидко, — відповів Мельхіор.
— А чому б і ні? – заволав Тетьє. – Дозволите іншим сміятися над ними, — і підкинув у вогнище торфу.
Невдовзі прийшов і відвідувач — високий бородатий чоловік років п'ятдесяти. На голові в нього був круглий зелений фетровий капелюх, а на плечах важкий сірий плащ.