Наскільки я пам'ятаю, Оскар з Євою ніколи нічого подібного не влаштовували. Вони взагалі не любили планованих свят. "Людина повинна веселитись, коли їй того хочеться", — казали вони. Не відзначали ми так само ні днів народження, ні різ-два.
— Усе буде приблизно так: спершу треба забезпечити батькам нормальне середовище. Я знаю багатьох людей, які просто страждають від одноманітності середовища, в якому вони живуть. Фігурально кажучи, тут потрібне особливе меню.
Стаффан полюбляє вживати такі мудрі слова, як "середовище", "меню", "одноманітність", аби надати ваги тому, що він хотів сказати. Спробуйте після цього з ним не погодитись.
Я був дуже вдячний Стаффанові за все.
— Треба гарненько обміркувати всі деталі,— вів він далі.— Для цього треба трохи часу, цілковитої тиші й спокою. Такі справи нашвидкуруч не робляться.
Звісно, не робляться. Я на власному досвіді вже добре переконався, що нічого не слід робити нашвидку.
— Перш за все, треба вибрати підходящий день,— провадив Стаффан.— До того ж, будь-яке стороннє втручання може виявитися шкідливим. Тому краще відправити твоїх батьків якнайдалі з дому. Хоча б на кілька годин, аби нам можна було спокійно працювати.
Ми довго й марно думали про те, як випровадити з дому Оскара з Євою. Стаффан узявся придумати щось на самоті, а за підходящий день ми вибрали наступну суботу.
— Ти можеш спокійно перекласти всі свої турботи на мої плечі,— сказав Стаффан.
Він знову влігся з виглядом мислителя, зручніше вмостивши на животі подушку.
8
— Бувай! Ми повернемось через кілька годин! То гукнула Єва, вже сидячи в машині.
— І щоб ніяких дурниць! — додав Оскар.— Побудь хоч раз людиною, бо, слово честі, мені не до жартів!
Не хвилюйтесь! — крикнув я у відповідь.— Я буду тихий; мов ягня!
— Сподіваюсь, бо інакше станеш ти жертовним ягням! Приносити себе в жертву мені чомусь не хотілося.
— Не хвилюйтесь і назад не дуже кваптеся, а вдома буде все як слід!
Та тільки-но від'їхала з гуркотом чорна "Амазонка", мене охопили недобрі передчуття. З тривогою дивився я, як машина підскакує на вибоїнах, зникаючи в густій куряві. Старий мотор розривав ранкову тишу, підіймаючи з постелі тих, хто міг би ще спокійно спати. Цвіркуни переставали сюрчати в ровах, а плямисті метелики розправляли крила н Миттю пурхали подалі від курних шляхів.
Оскар завжди купував старі автомобілі, які дуже скоро давалися взнаки: на проіржавілих місцях з'являлися діри, рахунки за ремонт пливли до нас нескінченним потоком, від тріскоту й гуркоту закладало в вухах. Нинішню машину ми назвали "дідусь", бо і в нашого дідуся була така ж сама вередлива вдача.
Поїш що все йшло як по маслу. Наш план, до речі, виявився не дуже й поганим.
Як ми й сподівалися, Оскар і Єва були дуже здивовані, одержавши телеграму. Операція з телеграмою називалася "хід маестро" — цю назву придумав Стаффан.
— Кожен план г— це шахова партія,— роз'яснив він.— Треба вміти передбачити хід противника і зважити свої власні можливості. Добру гру видно з першого ж ходу, а десь посередині — раптом — бах! Усе остаточно вирішує несподіваний хід маестро.
Отже, наша телеграма — це своєрідніш шаховий хід, він давав нам змогу спокійно і без перешкод підготувати сюрприз.
Найважче було знайте відправника та придумати доладний текст. Підставний, непосвячений у наші Справи відправник міг швидко викрити нас і цим тільки сплутати все.
Після довгих розмірковувань ми зупинили свій вибір на дідусеві. Це ми зробили з двох причин. По-перше, він природжений актор і завжди радів, коли намічалося щось веселе. Він одразу зметикує, що й до чого, і нічогісінько не наплутає. По-друге, я хотів, щоб його провідали. Він мешкав у будинку для престарілих всього за декілька кілометрів од Гроюнги. Останнім часом ми не дуже часто навідувались до нього, бо в Єви з Оскаром було багато зайвих клопотів.
Як же вони здивувалися!
"ОСКАРА ЄВУ ЗАПРОШУЮТЬ ПРОВІДАТИ СТАРЕНЬКОГО СУБОТУ 10 ГОДИН ДІДУСЬ",— написали ми в телеграмі. Я був дуже задоволений, бо це саме в дідусевім стилі: коротко і ясно,
— Він, мабуть, уже зовсім з глузду з'їхав,— сказав Оскар.— Посилати телеграму!
— Нічого дивного, це на нього схоже,— відповіла Єва.— До того ж, ми справді в нього давненько не були, а старий не з тих, хто буде сидіти й чекати. Коли вже. йому щось заманеться...
— Сам тільки бог відає, чого йому треба! Часом він буває безпорадніший від Петера. І балакучіший.
— Але вам усе-таки доведеться їхати,— сумно сказав я.
— Еге ж, нічого іншого нам не залишається,— констатував Оскар.
Вони таки клюнули на гачок.
Невдовзі з'явився Стаффан. Він весь був обвішаний різними коробками, бляшанками, ящичками й кульками, так що самого його й не видно, чувся тільки веселий свист десь із середини тієї рухливої купи.
— Я приніс із собою дещо необхідне,— сказав він.— Не будемо гаяти часу, бо роботи в нас по горло.
Передусім узялися ми прибирати. Останнім часом у нашому помешканні не дуже часто це робилося. "Людина повинна наводити лад тоді, коли є до цього бажання",— любила повторювати Єва. Тут вона казала правду. Але, як на гріх, останнім часом прибирати нікому не хотілося. Купа давно не митого посуду височіла в посудомийниці, скрізь по кутках назбиралося пилюки, немов маленькі сірі мишки сиділи й підслуховували, про що ми говоритимемо. Отже, Лотта почала витирати пилюку, ми із Стаффаном заходилися носити посуд. Тут нас спіткала маленька невдача: показуючи свої жонглерські здібності, Стаффан випустив з рук тарілку. Але розбилася вона не тому, що він не встиг її підхопити, зовсім ні. Він просто задивився на птахів, які були на ній намальовані.
— Мене буквально паралізувало, коли зелені пелікани почали дзижчати, як джмелі, літаючи над шафою. Подумати тільки, яка невдала посадка!
— Дрібниці,— сказав я.— Ми все одно ніколи з неї не їмо. Осколки зберемо пізніше, а зараз давай краще витирати.
Але Стаффан зупинив мене.
— Нехай витирають посуд рушником ті, кому бракує фантазії. Ми з тобою повинні бути мудрішими, коли хочемо встигнути зробити все, що намітили.
Стаффан дуже полюбляв так звані "технічні хитрощі".
Забивши два здоровенних кілки в кухонну полицю, він підвісив до неї нашого старого фена. Далі насадив на апарат лійку — стало схоже щось на зразок сопла реактивного двигуна.
— Таким чином тепле повітря потраплятиме на посуд, лійка рівномірно розсіюватиме його, і вода зникатиме за пів-секунди. Ну, як?
Без цього Стаффан не був би Стаффаном.
Далі ми перейшли до генерального миття підлоги. На цей випадок у Стаффана теж було чимало пропозицій.
Ми склали всі стільці,на столі, а решту меблів зсунули в один куток, щоб звільнити підлогу. Потім посипали її, мов білим снігом, порошком для чищення посуду, а крізь вікно протягли садовий шланг, натягнувши один його кінець на кран водогінної колонки.
— Ну, ще кілька хвилин, і все буде готово,—сказав Стаффан.— Залишається тільки трошки підтерти сухою ганчіркою.
, — А може, краще мити по-старому? — озвалася Лотта. Вона була обережною дівчинкою.
Коли з шипінням і сліпучими бризками вирвалися перші водяні струмені, а на підлозі замість снігової ковдри з'явилися білі гребені морських хвиль; я відчув, що цілком згоден з Лоттою. Загроза стати жертовним ягням нависла наді мною чорною хмарою.
Однак після того, як ми витерли підлогу банним рушником, вона стала цілком пристойною. От тільки стіни трохи позаляпувались. На шпалерах спільної кімнати виникли си-
зувато-коричневі розводи, бо витирали ми їх тим самим рушником, що й підлогу.
— Залишати їх у такому вигляді не можна,—сказав Стаффан.— Треба негайно виправити становище, бо це якраз та сама ложка дьогтю, яка псує бочку меду.
— А що робити? Вони ж не миються!
— Якщо не миються, то є тільки одна рада: треба їх пофарбувати,— мовив Стаффан як завжди дуже певно.
Справді, зовсім не погана думка. Хіба Оскар з Євою не скаржились на те, що їх гнітить малюнок на шпалерах спільної кімнати? "Це якесь безглуздя — нав'язувати людям шпалери, які їм зовсім не подобаються,— казали вони.— Навіть у власному домі не можеш бути хазяїном!"
Справа в тому, що фабричне начальство забезпечило всіх жителів Гроюнги однаковими шпалерами. От я й подумав, що ніякої біди не буде, коли ми замалюємо оті блакитно-зелені трикутники з рудими квадратами.
Стаффан мав при собі, як завжди, все необхідне. На всякий випадок приніс він з собою фарби, пензлі, різні пляшки та бляшанки. Залишалося тільки почати! До того ж, треба було квапитись, бо нас чекало ще багато інших справ.
— Розбризкаємо фарбу пульверизатором,— сказав Стаффан.
Я погодився без зайвих слів, бо не дуже розумівся на таких тонкощах, а якоїсь оригінальної думки щодо цього не мав. Лотта ж, навпаки, була проти, хоча, мабуть, знала іще менше, ніж я.
— Краще давайте їх гарненько витремо! — пискнула вона.
Що за дурниці!
— Шпалери або миються, або не миються! — коротко й твердо відказав Стаффан.
Він узяв пилососа й вилив у нього пляшку червоної фарби.
— Романтичний червоний колір створює чарівну атмосферу й веселить око! — вигукнув він.— Єдина підходяща фарба для роковин весілля!
Коли ми ввімкнули пилососа, він зашипів, як гадюка, й почав випльовувати фарбу на стіну, вкриваючи її дрібними кривавими цяточками. Робота й справді просувалась дуже швидко. Стаффан і цього разу мав рацію. Романтика хвилями лягала на безрадісні казенні шпалери.
Найважче було зберегти точність! Фарба бризкала не тільки на стіни, а й на підлогу, на вікна й так далі...
— Нічого, нічого, потім усе знімемо фарборозчинником,— заспокоїв мене Стаффан.
На жаль, пляшку з розчинником він не прихопив із собою.
Старий Лоттин стільчик-гойдалка, подарований їй ще бабусею, стояв такий заляпаний, що ми вирішили пофарбувати його. Потім винесли його на терасу й покрили лаком. Тепер він став кращий, ніж був!
Що в нас було далі за планом?
Стаффан приніс із собою й частування для Оскара з Євою, коли вони повернуться. З допомогою бармена з кав'ярні, який залицявся до його сестри, він власноручно приготував італійські тарталетки з помідорами й сиром. Був іще й торт із написом: "У день роковин весілля" та з червоним серцем, намальованим карамельною фарбою.
Час промайнув непомітно, і недовго вже лишалрся до приїзду Оскара з Євою.
— Треба поставити тарталетки в духовку,— сказав я.— Підігріти їх.
— Еге ж,— погодився Стаффан.— Ніщо так не псує настрій, як холодні тарталетки.
Ми запалили духовку і зробили найбільший вогонь, щоб вони прогрілися як слід.
— Пам'ятаєш,—сказав Стаффан,—ти.