Відомо, що в дні хануки сам бог звелів гуляти в якусь гру. Хто грав у дзигу *, а хто — в карти. Щоправда, то були не справжні, друковані, карти, а саморобні, єврейські, карти, якими грають у тридцять одно *. А втім, це те саме — та сама спокуса, той самий азарт. Коли наставало свято хануки, вчитель не тільки дозволяв грати в карти учням, але й сам брав участь у цій грі й дуже радів, коли йому щастило виграти в своїх учнів усі хану-кальні гроші. А програти вчителеві ханукальні гроші вважалося за честь і було приємно, ба навіть радісно. В усякому разі, краще програти вчителеві ханукальні гроші, ніж дістати від нього різок,— із цим, гадаю, погодиться кожна розумна людина...
Зате коли дні хануки минали, то прощайся із святом, прощайся з картами! Учитель суворо-пресуворо попереджав: "Бережіться! Хто посміє доторкнутися до карт, чи говорити про карти, чи навіть думати про них, той заслуговує суворої кари, того я відшмагаю!.."
Учитель, мабуть, сам був колись неабиякий шибеник і любив згуляти в карти не тільки в свято хануки. А то звідки йому могло таке спасти на думку? В усякому разі, його учні ще цілу зиму після хануки гуляли в карти з далеко більшим запалом і азартом, ніж у дні свята. Вони програвали сніданки й обіди, програвали хто яку мав готівку, а коли бракувало грошей і грати все ж кортіло, то вдавалися до всіляких хитрощів, щоб їх роздобути. Один добирався до карнавки Меєра-чудотворця * і за допомогою навощеної соломини витягав звідти одну по одній политі слізьми копійки, що їх мати кидала туди кожної п'ятниці перед тим, як помолитися над суботніми свічками; другий умудрявся привласнити кілька шелягів "комісійних", коли його посилали на базар з якимось дорученням; а дехто просто добирався до батькового гаманця або до маминої кишені й вночі, коли всі спали, витрушував звідти, скільки вдасться. Робилося це у величезному страху та з величезним риском, і все йшло на картярську гру, на тридцять одно!
Питання полягало тільки в одному: коли й де грати, як улаштуватися, щоб учитель не дізнався? Про це дбали учні старшої групи, такі, як Кейлин син Еля, вже дорослий парубок, рудий, із срібним годинником, і вдовин син Берл, товстогубий хлопець, з на диво міцними зубами, якими б можна було залізо гризти. У нього вже засіялась борідка, і в цьому він сам був винний, бо курив. Так запевняв сам Берл. "Не вірите? — казав він.— Ось почніть курити, й у вас теж засіються борідки..." І він для розваги навчив багатьох своїх товаришів курити цигарки, і не тільки курити, а ще й напоумив їх, як діставати куриво. Тобто, одверто кажучи, навчив їх красти. Само собою зрозуміло, що за науку Берл одержував платню — тютюном-таки й цигарковим папером.
Берл мав свою систему: хто приносив йому тютюн і цигарковий папір, той вважався добрим хлопчиком і товаришем, а хто боявся чи не міг красти, того Берл називав квачем і лемішкою й виганяв з товариства, а деяким невдахам ще понадавав відчутних стусанів. Заходити з Берлом у сварку або поскаржитись на нього не можна було, бо цим самим ти виказував і себе,— а таких героїв чомусь не знаходилось. Тому все, що Берл наказував хлопчикам, вони слухняно виконували, загрузаючи разом з ним дедалі глибше в драговину. І хто знає, до чого б усе це призвело, якби вдовиного сина не спіткав страшний кінець з його власної-таки вини, кінець, якого ніхто не міг навіть уявити собі. Що ж до дітей, то вони ще були надто юні й невинні, щоб зрозуміти, в чому тут, власне, річ. Вони тільки знали, що якось у п'ятницю хлопця спіймали по той бік лазні, де він, виламавши шматочок шибки з віконця, підглядав, як миються жінки.
Матінко моя, що тоді коїлося в містечку! Його мати, вдова, знепритомніла, самого Берла забрали з хедеру й перестали пускати в синагогу, а діти порядних батьків не сміли навіть наблизитись до цього "зломисного віровідступника", як його згодом прозвали. А вдовин син Берл, мабуть, щоб справдити це прізвисько, після смерті матері вихрестився й зник безслідно.
14
ФЕЙГЕЛЕ-ДИЯВОЛ
Шибеники стають покутниками.— Не дівчина, а диявол. — Відьма, яна лосноче
Проте не треба думати, ніби дух зла завжди брав гору, а дух добра завжди зазнавав поразки. Не слід забувати, що на світі є місяць елул, дні спокути, Новий рік, судний день та ще молитви, пости й всіляке самокатування, що його придумали благочестиві євреї. Незважаючи на дрібні крадіжки, на гру в карти та на інші хлоп'ячі гріхи, середульший з братів, Шолом, був, безперечно, богобоязний, добрий хлопчик і не раз давав собі слово, що, коли виросте, він з божої помоги виправиться, стане правдивим, побожним, як напучувала його баба Минда, як повчав учитель та й усі інші шановні, добропорядні люди.
Часто траплялося, що він під час молитви плакав, бив себе в груди, цурався старших братів і товаришів-бешкет-ників, які підбивають його на погані вчинки. Але справжнім покутником він став у дні спокути, у дні осінніх свят.
Бути праведним і побожним взагалі дуже приємно й втішно. Але кому довелося каятись, той визнає, що немає в світі нічого приємнішого за це. Покутник — це людина, яка мириться з богом, перемагає лукавого й проймається духом божим. Ви тільки подумайте, що може бути кращого на світі, ніж примирення? Що може бути солодшого за перемогу? Що може бути милішого за ласку духа божого? Покутник почуває себе міцним, чистим, свіжим, новонародженим і може одверто дивитись усім у вічі. Добре, ой, як добре бути покутником!
Тільки-но наставав місяць елул і лунав перший звук рога *, героєві цього життєпису здавалося, що він уже бачить духа зла, який лежить, повалений у порох, зв'язаний, і благає, щоб його не топтали так ногами. А Новий рік! А судний день! А випробування тяжкого посту! Відчувати голод, смертельну спрагу й все ж терпіти разом з дорослими — усе це мало в собі стільки принадності, стільки краси, що належно оцінити таке може тільки віруючий або той, хто колись був віруючим. Що може зрівнятися з тією насолодою, якої зазнаєш, коли ти, зголоднілий, охлялий, зате чистий від усіх гріхів, з проясненою душею, виходиш з синагоги, передчуваючи райський смак житнього медяника, змоченого в міцній горілці! Ти поспішаєш, тобі хочеться скоріше додому, і раптом — стоп! У чому річ? То євреї зупинились, щоб благословити молодик *. "Ми таки, любий боже, голодні, й втомлені, й змучені вкрай, та нічого, твій молодик ми благословлятимемо".
Ах, як приємно бути доброчесною людиною, як приємно спокутувати свої гріхи!
Але дух зла — хай йому грець! — цей згубник роду людського знову втручається й геть усе споганює. Цього разу він з'явився в образі сільської дівчини з кучерявими косами й зеленими очима. Звідки взялася ця дівчина, ви зараз дізнаєтесь.
За давнім звичаєм, у дні осінніх свят до містечка Во-ронкова з'їжджалися з навколишніх сіл сільські євреї, або, як їх називали, "святкові гості". Кожен хазяїн мав своїх постійних святкових гостей. До Нохема Вевикова звичайно приїздив на ці свята його далекий родич Ліф-шиць з Глибокого. То була побожна людина з широким лобом мудреця, хоча насправді мудрець з нього був не надто великий. Його жінка теж була побожна, вона дуже любила молитися й нюхати табаку. Дітей вони не мали, жила в них тільки служниця — далека родичка, сирота, на ім'я Фейгл. Але діти називали її трохи інакше — Фейгеле-диявол, бо то була не дівка, а чортяка якась, вогонь, з хлоп'ячими повадами; вона любила пустувати з хлопчиками, коли ніхто не бачить, розповідати їм всілякі історії й співати пісень, здебільшого неєврейських.
Якось одного теплого місячного вечора у свято кучок вона підкралася до сонних хлопчиків (у зв'язку з приїздом святкових гостей дітлахів уклали спати надворі), усі-лася напівгола біля них і, розплітаючи коси, заходилась розповідати їм дивні казки, які зовсім не скидалися на ті казки, що їх розповідав Шолому його колишній друг Шмулик. То були розповіді про чортів, духів, бісів-насмішників, які чинять людям всілякі каверзи: перевертають одяг навиворіт, пересовують меблі, перегортають книжки, ламають посуд, викидають горщики з печі тощо. І про чаклунів вона розповідала, і про чарівниць. Чарівниця, запевняла Фейгеле, здатна, коли захоче, замучити самими лише лоскотами цілу сотню людей.
— Лоскотами? А що це таке — лоскоти?
— Не знаєте, що таке лоскоти? Ось я вам покажу, як чарівниця лоскоче.
І Фейгеле-диявол з розпатланими косами кинулась показувати, як чарівниця лоскоче. Спочатку хлопчики сміялись, потім почали відбиватись, борюкатися з нею. Вони вчепилися їй у розпатлані коси й дубасили її з усієї сили. Фейгеле удавала, ніби захищається, але видно було, що це їй приємно,— вона охоче приймала їхні стусани й напрошувалась на нові... Обличчя її пашіло, очі (ясно-зелені очі, як у кішки) яскріли. Проти місячного світла вона нагадувала справжню чарівницю! Але найгірше було те, що ця чарівниця не тільки перемогла всіх хлопчиків, вона ще кожного з них обіймала, пригортала до серця й цілувала, цілувала просто в губи!..
Щастя, що це сталося перед гойшано-рабо *, коли на небі ще не підписано вирок про дальшу долю людини й можна ще ублагати Всевишнього, щоб він цих мимовільних поцілунків не визнав за великий гріх, бо сам господь бог свідок,— це сталося не навмисно, а мимоволі...
Звідки взялася ця дівка-диявол? Що то була за істота? Чорт? Дух? Перевертень? Чи, може, то сам сатана з'явився в образі жінки, щоб спокусити невинних дітей на такий гріх — цілуватися з дівчиною?..
15
БІС-НАСМІШНИК
"Домовик" капостить. — Біса спіймано. — Розпусну дівку видають заміж, і вона стає праведницею
Хто була Фейгеле-диявол, незабаром виявилось, причому таким дивним чином, що про це варт розповісти.
Тієї самої зими, під свято хануки, приїхав з Глибокого Ліфшиць з новиною, що в хаті у нього завівся біс, домовик, який не дає їм спокою!.. Спершу цей "біс", розповідав Ліфшиць, просто бавився, жартував з них: щоночі перегортав сторінки талмуда, рвав молитовники, біблію, перевертав тарілки в буфеті, бив горщики, кидав у помийницю сумку з філактеріями * і розмальований мізрах *, а портрет Мойше Монтефйоре * перевертав лицем до стіни — і хоч би чути було який шурхіт! А згодом цей "біс" почав вивертати та обчищати кишені, красти дрібні гроші з шухляди стола, поцупив і кудись подів жінчині перли.