Відступивши крок назад, він широким жестом викинув уперед руки, міцно стиснув руки Валета, затряс їх, виблискуючи схвильованою усмішкою, нахиляючись і заглядаючи Валетові у вічі
— Du entlässt mich?.. О, jetzt hab ich verstanden! Du bist ein russischer Arbeiter? Social-Demokrat, wie ich? So? O! O! Das ist wie im Traum... Mein Bruder, wie kann ich vergessen? Ich finde keine Worte... Nur du bist ein wunderbarer wagender junge... Ich...3)
У скипілому потоці слів чужої мови Валет уловив одне знайоме запитливе "соціяль-демократ"—і жовта долоня його злетіла, впала на груди.
— Ну так, я — соцїяль-демократ. Розжував, диваче? А ти тікай... Прощавай, браток. Лапу дай. Ми ж рідня, а з рідними так не прощаються.
Зворушені, чуттям зрозумівши один одного, вони руки свої злютували в ручканні, дивилися у вічі, — недавні вороги, тепер спільники—високий ставний баварець і маленький російський салдат. У лісі зацмокали кроки розстрільні, що підходила. Баварець шепнув:
— In den zukünftigen Klassenkämpfen werden wir sein in denselben Ausgängen, nichtwahr, Genosse?1)—і мов великий сірий звір скочив на бруствер.
Розстрільня підійшла. Спереду посувалася команда чеських розвідників з своїм офіцером. Вони мало не застрелили сал-дата, що разом з Валетом' нишпорив, шукаючи їжі, і тепер вилазив з землянки.
— Свій! Не бачиш!., у рот тобі, в душу!.. — перелякано скрикнув той, побачивши скероване на нього чорне вічко ґвинтівочного дула.
— Свої тута, — знову проказав він, пригортаючи до грудей, мов дитину, чорний буханець хліба.
Унтер, пізнавши Валета, перескочив через шанці і добре штовхнув його в спину прикладом.
— Покалічу! Кров з носу! Ти де був?
Валет ішов, розм'яклий, знесилений, навіть удар не вплинув еа нього як слід. Хитнувшись,він вразив унтера невластивою йому добродушною відповіддю:
— Вперед ішов. А ти не бийся.
— А ти не теліпайся, як собачий хвіст! То він відстане, то вперед піде, службу не знаєш? Перший рік чи що? — Помовчавши спитав: — Тютюнець є?
— Зім'ятий тільки.
— Всип. ' '
Унтер закурив і відійшов на край чоти.
Уже вдосвіта чехи-розвідники напоролися на німецький спостережний пост. Німці. розкололи тишу випалом. З рівними перервами дали ще два випали. Над шанцями знялася вгору червона ракета, залунали голоси, не встигнули загаснути в повітрі багряні іскри ракети, як з боку німців почався артилерійський обстріл.
"Бум!.. Бум!.." — і, наздоганяючи перші гучні удари, ще два "Бум! Бум!"
"Кле-кле-кле-вззі-і-і-і" — заквохтали все дужче набої, мов свердлом висвердлюючи повітря, із скреготом проносячись над головами салдатів першої півсотні; мить тиші — і да-
*) У майбутніх клясових боях ми будемо в одних щанцях, правда, товаришу?
леко, — коло переправи через Стоход, полекшливий гук розривів—"Бах!.. Бах!.."
Розстрільня, що йшла за сорок сажнів позад чехів-розвід-ників, після першого ж випалу залягла. Ракета метнула червоно-криваву заграву; при світлі її Валет бачив, як салдати наче мурашки повзли між кущів і дерев, уже не гидуючи брудною землею, а пригортаючись до неї, шукаючи захисту. Люди копошилися коло кожної баюрки, никли під кожною малесенькою згорткою земної кори, засовували голови в кожну ямку. І все ж, коли травневою зливою буйно бризнув і затопотів по лісі стрекотливий кулеметний вогонь,— не витримали: повзли назад, яко мога втягаючи голови в плечі, мов та гусінь влипали в землю, пересувалися, не згинаючи ні рук, ні ніг, плазували по-гадючому, волочучи за собою по болоті слід... Дехто зривався на ноги і біг. Лісом, осікаючи хвою, розчахуючи сосни, з гадючим шипінням зариваючись у землю, скакали і, цмокаючи, рвалися розривні кулі.
Сімнадцяти чоловіка не стало в першй півсотні, коли повернулися до другої лінії шанців. Недалеко перешиковувалися козаки окремої сотні. Вони йшли правіше від першої півсотні, ішли обережно і, можливо, захопили б німців розпо-лохом, раніш знявши вартових, та, коли на чехів-розвідни-ків випалили — німці стривожилися на всій ділянці: Безцільно стріляючи, вбили двох козаків, одного поранили. Козаки принесли з собою пораненого і забитих, шикуючись переговорювалися:
Поховати треба своїх.
— Без нас поховають.
— Тут про живих треба думати, а мертвякам мало треба.
З штабу полку за півгодини дістали наказа: "Після артилерійської підготовки наказую батальйонові разом з окремою козацькою сотнею атакувати ворога і вибити його з першої лінії шанців".
Не яка сильна підготовка тривала до 12-ї дня. Козаки й салдати, виставивши пости, відпочивали в землянках. Ополудні пішли в атаку. Ліворуч, на головній ділянці, гуркотіла канонада, — там наступали знову.
На самому кінці правого флангу були забайкальські козаки, лівіш — Чорноярський полк з окремою козацькою сотнею, за ними — Фанагорійський гренадерський полк, далі— Чембарський, Бугульминський, 208-й піхотний, 211 піхотний, Павлоградський, Венгрівський, полки 53-ї дивізії розвивали наступ у центрі, весь лівий фланг охоплювала 2 Туркестанська стрілецька дивізія. Гуркотіло по всій ділянці,— росіяни наступали всюди.
Сотня йшла не густою розстрільнею. Ліве крило її змикалося з правим чориоярців. Ледве но показався хребет брустверу, німці відкрили гураґанний вогонь. Сотня перебігла без крику; залягали, випорожнювали магазинні коробки Гвинтівок і знову бігли. Остаточно лягли за п'ятдесят кроків від шанців. Стріляли, не підводячи голови. Німці викинули по всій лінії шанців рогатки з сітчастим дротом. Дві гранати, що Панаско Озеров кинув, вибухли, відскочивши від сітки. Він трохи підвівся, хотів кинути третю, але куля війшла йому нижче лівого плеча, вийшла коло відхідника. Іван Олексійович, що лежав недалеко, бачив, як Панас дрібно засіпав ногами і затих. Убили Прохора Шаміля — брата безрукого Олекси; третім ліг колишній отаман Ма-ницьков і зараз же підхопила куля клишоногого чубатого сусіда Шамілів — Євлантія Калініна.
З другої чоти за півгодини вибуло 8 чоловіка. Вбили оса-Еула — командира сотні, двох чотових офіцерів, і сотня без команди відповзла назад. Опинившись поза вогнем, козаки стеклися докупи, — не долічили половини людей. Відійшли і чорноярці. В першому батальйоні втрати були ще значніші, але, не зважаючи на це, з штабу полку наказ: "Атаку негайно відновити, хоч там що, вибити ворога з першої лінії шанців. Від успіху відновлення вихідного становища залежить остаточний успіх операції по всій лінії".
Сотня розсипалась ріденькою розстрільнею. Пішли знову. Під руїнницьким вогнем німців залягли за сто кроків від шанців. Знову почали танути кадри частин і збожеволілі люди прикипали до землі, лежали не підводячи голови, не рухаючись, обпоєні жахом смерти.
Надвечір друга півсотня чорноярців завагалася і побігла. Крик "Облягли"! донесло до козаків. Підводилися, котилися назад, ламаючи чагарник, падаючи, гублячи зброю. Вибігши на безпечне місце, Іван Олексійович упав під зламаною гар-матнем сосною, віддихався і тут побачив, що до нього підходить Гаврило Лиховидов. Ішов він, п'яно викидаючи ноги, пустивши очі, мов скажена тварина, щось хапав у повітрі рукою, другою наче змахував з обличчя невидиме павутиння. При ньому не було ні Гвинтівки, ні шаблі, над очима низько звисало пряме, мокре від поту темно-русяве волосся. Околувавши галявину, він підійшов до Івана Олексійовича. Став, устромивши косий, невловимо-пливучий погляд у землю. Ноги його в колінах дрібно тремтіли, підгиналися і Іванові Олексійовичу здавалося, що Лиховидов присідає наче для того, щоб злетіти.
— Ось... бачиш як... — почав він, намагаючись щось сказати, але по обличчі Лиховидова пішли корчі.
— Стривай! — скричав він і присів навпочіпки, розчепірюючи пальці, перелякано оглядаючись. — Слухай! Я зараз
пісню заспіваю. Прилетіла господня пташка до сови, гомо-нить:
Скажи, моя совонько, скажи, Купер'янівно:
Хто ж над тебе більший, хто ж за тебе старший?
Ось орел — пан-цісар,
Ось шуляк — майор.
Ось і лунь-осавул,
І витютені — уральці,
А голуби — отаманці,
Клинтухи — линійці,
Шпаки — калмики
Г алки — циганки,
Сороки — шляхтянки,
Сіра качечка — піхота,
А козарки—'молдаванки...
— Чекай! — зблід Іван Олексійович. — Лиховидов, та ідо ти? Ти захорів? А?
— Не заважай! — побагровів той і, знову витягуючи блакитні губи в безглузду посмішку, тим же моторошним речитативом вів:
А козарки — молдаванки,
Дудаки — дурні,
Кваки — задираки,
Ось граки — антилерія,
Ворони — волохи,
Рибники — скрипники...
Іван Олексійович скочив:
— Ходім, ходім до своїх, а то німці заберуть нас! Чуєш?
Вириваючи руку, кваплячись, пускаючи з губ теплу слину, Лиховидов вигукував далі:
Соловейки — музики,
Ластівки — ясочки,
Чорнопуз— голопуз,
Синичка — збірщик,
Г оробець — десятник...
І, несподівано урвавши голос, заспівав потягло, хрипко. Не пісня, а вовче виття, все наростаючи, валом виповзала з його ощиреного рота. На гострих іклуватих зубах переливалася перлямутром слина. Іван Олексійович з жахом дивився в божевільно-розкосі очі недавнього товариша, на голову його, з. щільно прилеглим волоссям і восковим зліпком вух. Уже з якоюсь озвіреністю Лиховидов вив:
Вигримля слава сурмою:
За Дунаєм — ми рікою.
Турк-салтана звоювали Христян повизволяли.
По горбочках ми літали,
Мов оті рої-дички.
Із бердяночок стріляли Всі донськії козачки.*
— Мартине! Мартине, а йди до мене! — закричав Іван Олексійович, побачивши, що кульгає по галяві Мартин Шаміль.
Той, спираючись на гвинтівку, підійшов.
— Допоможи мені його відвести. Бачиш? — показав Іван Олексійович очима на. божевільного. — Дійшов до краю. Кров до голови кинулася.
Шаміль завинув поранену ногу рукавом, відірваним бід спідньої сорочки, не дивлячись на Лиховидова, взяв його під руку з одного боку, Іван Олексійович—з другого, пішли.
По горбочках ми літали Наче тая сарана...
вже тихше скрикнув Лиховидов. Шаміль, болісно кривлячись, упрохував його:
— Кинь ти галасувати. Облиши, ради Христа., Ти— тепер одлітався в край. Покинь!
Як курей, ваші гиндички Виведемо до пера...
Божевільний виривався з рук козаків, співати не переставав і тільки інколи стискав долонями скроні, скрипів зубами і, тремтячи одвислою щелепою, кособочив голову, обпалену гарячим подихом безумства.
• IV.
• VIII.
• XI.
• XVI.
• XX.
• ЧАСТИНА П'ЯТА
• VI.
• XI.
• XIV.
• XVIII.
• XXIII.
• ХХУІ.
• XXX.
1
*) Хто це?
2
) Це ти Otto? Чому ти прийшов так пізно?
3
_Ти відпускаєш мене?:...