Я вбачав у жінці персоніфікацію природи, Ізіду, а в мужчині – її жерця, її раба, я розглядав її у стосунку до нього жорстокою, як природа, яка те, що їй служило, від себе відштовхує, як тільки воно її вже не потрібне, тоді як для нього її знущання, ба, й смерть від її руки перетворюється в насолоду хтивости.
Я заздрив королеві Гунтеру, якого шлюбної ночі зв'язала могутня Брунгільда. Я заздрив бідному трубадурові, якого його примхлива повелителька наказала зашити у вовчу шкуру, щоб потім полювати на нього, як на дику тварину. Я заздрив рицареві Цтірадові, якого смілива амазонка Шарка хитрістю взяла у полон біля Празького лісу, затягнула до замку Дівін, і, коли порозважалася з ним якийсь час, наказала колесувати…
– Як огидно! – вигукнула Ванда. – Я би Вам побажала, щоби Ви потрапили до рук жінки цієї дивної раси – у вовчій шкурі, під зубами хортів, чи на колесі – поезія Вам би швиденько вивітрилася.
– Ви так гадаєте? А я – ні.
– Ви направду не зовсім при своєму розумі.
– Можливо. Але слухайте далі. Відтоді я зі справжнім запалом читав історії, у яких зображалася найжахливіша жорстокість, і з особливою насолодою розглядав картини й гравюри, на яких її було зображено, і всіх кривавих тиранів, які коли-небудь ситіли на троні, інквізиторів, що наказували єретиків Катувати, пекти вогнем, різати живцем, усіх отих жінок, які на сторінках світової історії описані як хтиві, вродливі та жорстокі – на кшталт отих Лібуше, Лукреції Борджія, Аґнеси Угорської, королеви Марґо, султанової жінки Роксолани, російських цариць минулого століття – я всіх їх бачив у хутрі або в обшитому горностаєвим хутром одязі.
– Так що тепер хутро збуджує у Вас загадкові фантазії, – вигукнула Ванда, і почала водночас кокетливо прикриватися своїм розкішним плащем, так що темні блискучі соболеві шкурки чарівно вигравали на її грудях і руках. "Ну, який у Вас тепер настрій, Ви вже чуєтеся, як напівколесований?"
Її зелені проникливі очі з якимось своєрідним, глузливим задоволенням зупинились на мені, коли я, знеможений пристрастю, впав перед нею на коліна й обхопив її руками.
– Так, Ви розбурхали мої любовні фантазії, – вигукнув я, – які вже досить віддавна дрімали.
– І це би мало бути… – вона поклала руку мені на голову.
Під впливом цієї маленької теплої руки, під пильним поглядом Ванди, який вона ніжно спрямувала на мене з-під напівзаплющених повік, мене охопило солодке сп'яніння.
– Бути рабом жінки, вродливої жінки, яку я кохаю, якій я поклоняюся!
– І яка до Вас за це жорстоко ставиться, – перебила мене Ванда, сміючись.
– Так, яка мене зв'язує й шмагає, яка дає мені ногою стусанів, а сама належить іншому.
– І коли Ви, доведені до божевілля через ревнощі, виступаєте проти свого суперника, то вона у своїй зарозумілості заходить настільки далеко, що дарує Вас суперникові та його жорстокості. Чи кінцева картина подобається Вам менше?
Я перелякано подивився на Ванду.
– Ви перевершили мої мрії.
– Так-так, ми, жінки – винахідливі, – мовила вона, – вважайте, що коли Ви знайдете свій ідеал, то легко може статися, що з Вами будуть чинити жорстокіше, ніж Вам би хотілося.
– Боюся, що я вже знайшов свій ідеал, – сказав я і притиснув своє палаюче обличчя до її лона.
– Але невже у мені? – вигукнула Ванда, сміючись, скинула хутро і, підстрибуючи, перейшлася по кімнаті. Вона все ще сміялася, коли я зійшов сходами; і, коли я, поринувши в роздуми, стояв надворі, то ще чув її пустотливий, жвавий, іскристий сміх.
* * *
– Отже, я мала би для Вас втілювати Ваш ідеал? – лукаво мовила Ванда, коли ми зустрілися сьогодні в парку.Спочатку я не знайшов жодної відповіді. У мені боролися два протилежні почуття. Тим часом вона опустилася на кам'яну лавку і бавилася квіткою.
– То як, мала би, чи ні?
Я впав на коліна і взяв її за руки.
– Я ще раз благаю Вас, будьте моєю дружиною, моєю вірною щирою дружиною. Якщо ж Ви цього не можете, то будьте моїм ідеалом, але тоді повністю, нестримно, без жодного полегшення.
– Ви ж знаєте, що за рік я віддам Вам свою руку, якщо Ви – той чоловік, якого я шукаю, – відповіла Ванда дуже серйозно, – але я гадаю, що Ви будете мені більше вдячні, якщо я втілюватиму Ваші фантазії. То чому Ви надаєте перевагу?
– Мені здається, що все те, що ввижається мені в уяві, лежить у Вашій природі.
– Ви помиляєтеся.
– Думаю, – продовжував я, – що Вам приносить задоволення мати якогось мужчину цілком у свої руках, мучити його, катувати…
– Ні-ні, – вигукнула вона жваво, – а втім… – вона замислилася. – Я вже себе більше не розумію, – вела вона далі, – але мушу Вам зізнатися. Ви розбестили мою фантазію, розігріли мою кров, і я починаю у цьому знаходити задоволення. Захоплення, з яким Ви говорите про маркізу де Помпадур, про Катерину, про всіх отих себелюбних, легковажних та жорстоких жінок, зачаровує мене, залягає мені в душу і штовхає мене ставати подібною до них. Їм, попри їхню ницість, упродовж усього життя по-рабському поклонялися, і вони ще й у гробі творять чуда.
Зрештою, Ви робите з мене ще одну мініатюрну деспотицю, таку собі маркізу де Помпадур для хатнього вжитку.
– Ну то тоді, – промовив я збуджено, – якщо це є у Вас, то віддайтеся цьому потягові своєї натури, лише нічого половинного. Якщо Ви не можете бути доброю, вірною жінкою, то будьте дияволом.
Я був блідий, збуджений, близькість вродливої жінки пройняла мене, як гарячка, я вже більше не розумів, що кажу, але пригадую, що цілував її ноги і, зрештою, підніс одну її ногу і поставив собі на потилицю. Але вона швидко відсмикнула її й підвелася майже розгнівано. "Якщо Ви мене кохаєте, Северине, – швидко промовила вона, і її голос звучав різко й владно, – то не говоріть більше про такі речі. Ви мене розумієте? – Більше ніколи. Врешті-решт я могла б справді…" – вона розсміялася і сіла знову.
– Я говорю зовсім серйозно, – вигукнув я напівфантазуючи, – я так захоплююся Вами, що готовий усе витерпіти від Вас тільки, щоб бути біля Вас усе своє життя.
– Северине, я застерігаю Вас ще раз.
– Ви даремно мене застерігаєте. Робіть зі мною все, що хочете, лише не відштовхуйте мене зовсім від себе.
– Северине, – заперечила Ванда, – я легковажна молода жінка, і це для Вас небезпечно – отак повністю мені віддатися. Врешті-решт Ви справді станете моєю іграшкою. Хто тоді Вас захистить, щоб я не зловживала своєю владою?
– Ваше благородне єство.
– Влада робить зарозумілою.
– Тоді будь зарозумілою, – вигукнув я, – ставай на мене ногами.
Ванда обхопила руками мою шию, глянула мені у вічі й похитала головою. "Боюся, що я не зможу, але спробую, на втіху тобі, бо ж я кохаю тебе, Северине, так, як ще ніколи не кохала жодного мужчини".
* * *
Сьогодні вона несподівано вбрала капелюшок та шалик, і я повинен був супроводжувати її на базар. Там вона розглядала батоги, довгі батоги з коротким руків'ям, такі, як тримають для собак.– Оці мали би бути добрими, – сказав продавець.
– Ні, вони замалі, – заперечила Ванда, дивлячись на мене, – мені треба великий…
– Напевно, це для бульдога? – запитав крамар.
– Так, – вигукнула вона, – на зразок того, які в Росії мають для непокірних рабів.
Шукаючи, вона, зрештою знайшла батіг, від якого мене пройняло щось зловісне.
– Що ж, adieu[46], Северине, – сказала вона, – я ще маю зробити деякі закупи, при яких Ви не можете мене супроводжувати.
Я відкланявся й пішов, а дорогою додому побачив, як Ванда виходить із крамниці якогось кушніра. Порухом голови вона покликала мене до себе.
– Подумайте ще раз, – почала Ванда вдоволено, – я ніколи не робила перед Вами таємниці з того, що Ваша серйозна, чуттєва натура дивовижно полонила мене. Тепер я справді збуджуюсь, коли бачу серйозного, повністю мені відданого, справді захопленого мужчину біля моїх ніг. Але чи триватиме це збудження? Жінка кохає мужчину, раба вона трактує жорстоко і, зрештою, відштовхує його ногою геть.
– Ну то штовхни мене ногою подалі – коли я тобі набридну, – заперечив я, – я хочу бути твоїм рабом.
– Я бачу, що в мені дрімають небезпечні схильності, – промовила Ванда, поки ми йшли далі, – ти їх розбуджуєш, і це не для твого добра. Жадобу насолоди, жорстокість і зарозумілість ти вмієш зображати так спокусливо… Що ти скажеш, коли я спробую себе у цьому, і коли я передусім спробую це на тобі, як Діоніс, який наказав першим засмажити винахідника залізного бика, щоб переконатися, чи його стогін і смертні крики справді звучать, як ревіння бика. А що, коли я такий-от Діоніс-жінка?
– Будь ним, – вигукнув я, – тоді здійсниться моя фантазія. Я належу тобі в доброму чи злому – вибирай сама. Мене штовхає доля, що живе в моїх грудях – демонічно, всесильно.
* * *
Коханий!Я не хочу тебе бачити ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра – лише ввечері, і тоді – як свого раба.
Твоя господиня
Ванда
* * *
"Як свого раба" було підкреслено. Я ще раз перечитав записку, яку отримав зранку, потім наказав осідлати осла, цю справжню тварину вчених, і верхи поїхав у гори, щоби втамувати свою пристрасть, свою тугу серед величної карпатської природи.
* * *
І ось я знову вдома – змучений, голодний, спраглий, і передусім – закоханий. Я швидко вбираюся і за кілька хвилин стукаю у її двері.– Прошу заходити!
Я заходжу. Вона стоїть посередині кімнати, в білому атласному одязі, який облягає її, як потік світла, і у яскраво-червоній кацабайці з атласу, з багатим, розкішним коміром з горностая. На її припудреному, як сніг, волоссі була діамантова діадема, руки схрещені на грудях, брови насуплені.
– Вандо! – я пориваюся до неї і хочу обняти її та поцілувати. Ванда відступає на крок і міряє мене згори додолу.
– Рабе!
– Господине! – я опускаюся на коліна і цілую край її одягу.
– Це вже краще.
– О! Яка ти прекрасна!
– Я тобі подобаюсь? – вона стала перед дзеркалом і розглядала себе із гордовитим задоволенням.
– Я збожеволію!
Вона презирливо надула нижню губу і насмішкувато глянула на мене з-під опущених повік.
– Дай мені батіг.
Я оглянув кімнату.
– Ні! – вигукнула вона, – залишайся на колінах.