Отож — ви мене слухаєте? — у перший з наших трьох днів, понеділок, розжарений Всесвіт палахкотів, випромінюючи енергію; до вечора вона розсіялась настільки, що світло згасло. У Всесвіті запанувала цілковита темрява. Ще й до цих пір темна маса у ньому — космічний пил, планети, метеори, каміння, осколки, всіляке сміття — значно переважає масу, що випромінює світло. Тієї ж ночі все зростаючий і зростаючий потік матерії розпався на окремі величезні скупчення газів — протогалактики, а ті, в свою чергу, розсипались на сконденсовані гравітаційною силою газові кулі, які згущувалися настільки, що під тиском власної маси починали спалахувати. Отак — у ніч з понеділка на вівторок, десь перед світанком — з'явилися зорі. Ви слухаєте мене? Кожна зірка була оточена хмарою розсіяної матерії, що, обертаючись довкола неї, почала ущільнюватися в кулі. Однією з них стала наша Земля. На ній було холодно, діти,— так холодно, що замерзла не лише водяна пара, але й азот, окиси вуглецю, аміак, метан; всі ці замерзлі гази кристалізувалися в сніжинки довкола порошинок твердої матерії; сніжинки притягувалися одна до одної — спочатку повільно, а потім усе швидше і швидше — і падали на землю зі швидкістю, достатньою, щоб нагрітися при цьому. Космічний сніг танув і повертався назад у космос, залишаючи нам рідкі неорганічні елементи, яких взагалі у Всесвіті дуже мало — менше одного процента. Ось. Один день вже минув, залишилося ще два. До полудня наступного дня утворилась земна кора. Можливо, це був базальт, суціль укритий первісним океаном; потім у ньому відкрилися тріщини, вивергаючи рідкий граніт, з якого постали перші континенти. У той же час розплавлене залізо — а воно важче за лаву,— опустилося вглиб і тепер становить рідке ядро. Чи хто-не-будь бачив, який усередині м'ячик для гольфу?
Він відчував, що клас поволі втікає від нього, як байдуже залізо з остигаючої земної кори. М'ячик для гольфу трохи їх розворушив, але не дуже. Чиясь рука з браслетом на зап'ясті, передаючи записку, на мить застигла в проході; Дайфендорф перестав лоскотати малу Дейвіс; Кеджерайз припинив малювання; навіть Зіммерман підвів голову. Може, це йому тільки приверзлося, але Колдуел виразно бачив, що цей старий бик щойно гладив молочно-білу руку Іріди Осгуд. Однак ніщо в класі не дратувало його так, як хитрий, чуттєвий вищір на брудному лиці малої Дейвіс: він подивився на неї так пильно, що губи в яскраво-червоній помаді, наче боронячись, випалили:
— Він синій.
— Так,— протягло мовив Колдуел,— всередині м'яча, під гумками, є маленький мішечок з синьою рідиною.
Він згубив думку. Глянув на годинник. Ще дванадцять хвилин. Шлунок бунтував. Він намагався не спиратись на поранену ногу; кров почала підсихати, і в рані поколювало.
— Цілу добу,— сказав він,— з вівторка до середи ополудні, Земля була безплідна. На ній ще не було життя. Тільки похмурі скелі, гниловоддя, діючі вулкани, і все це хлюпотіло і булькало, та ще, можливо, примерзало під холодним Сонцем, що ледь-ледь блимало в небі, як ото стара, закіптюже-на лампочка. А вчора ополудні, з'явилися, нарешті, перші ознаки життя. Нічого особливого — просто малесенький згусток слизу. Таке мікроскопічне життя існувало весь учорашній день і майже цілу ніч.
Він повернувся до дошки і написав:
Corycium enigmaticum Leptothrix Vol vox
Показуючи на перших два слова, стукнув об дошку грудкою крейди, що обернулася раптом на велику, теплу і мокру личинку якоїсь комахи. Колдуел гидливо випустив її з рук, клас захихотів.
— Corycium enigmaticum,— голосно проказав він.— Вуглецеві рештки цього примітивного морського організму були знайдені в горах Фінляндії, котрим, як вважають, півтора мільярда років. Судячи з назви — enigmaticum,— ця найпростіша форма життя є для нас загадковою, хоч вважається, що це — звапнілі синьо-зелені водорості, подібні до тих, що й нині забарвлюють простори океану.
В повітря шугнув паперовий літачоїс, завис, похитавши крильми, і впав; він ударився об підлогу в середньому проході і, розкинувши білі пелюстки, став квіткою, що рюмсала, як дитина, до самого кінця уроку. З пораненої пелюстки скапувала білувата рідина, і Колдуел подумки вибачився перед прибиральниками.
— І^срШЬгІХу— сказав він,— мікроскопічна крихта життя, грецька назва якої означає "волосинка". Ця бактерія мала здатність видобувати з залізних солей крупинки чистого заліза і, хоч воно й видається неймовірним, існувала в таких кількостях, що завдяки їй утворилися всі ті поклади залізної руди, які людство розробляє й сьогодні. Гору Месабі в Міннесоті насипали американські громадяни, тисячі яких могли б поміститися на кінчику шпильки. А потім уже ми, щоб виграти другу світову війну, наколупали звідти купу танків, воєнних кораблів, "джипів" і паровозів та й покинули бідну стару Месабі, мов той кістяк на дорозі, обгризений шакалами. Як на мене, це жахливо. Колись, коли я був малим, в Пассеїку про Месабі говорилося так, наче це була не звичайна гора, а рудокоса красуня, що прилягла відпочити біля Великих озер.
Дайфендорф, якому лоскотання олівцем виявилося замало, обхопив шию Беккі руками й обома великими пальцями пестив під підборіддям. Від задоволення дрібне личко Беккі робилося щораз меншим і меншим.
— Третій,— підвищив голос Колдуел, бо наростаюча хвиля шуму вже сягала йому до вуст,— УОІУОХ, серед найперших мешканців королівства життя цікавить нас найбільше, тому що це він винайшов смерть. У самій плазмі ніщо не вказує на те, що життя взагалі повинно мати кінець. Амеби не вмирають; їхні чоловічі клітини, досягнувши своєї цілі, започатковують нове життя, яке існує поряд з батьковим. А вольвокс, рухливий пуголовок водоростей, що склався як із соматичних, так і з статевих клітин — не рослина, але й не тварина,— під мікроскопом він дуже схожий на баньку з різдвяної ялинки,— втілюючи оцю нову ідею співробітництва, доспівробітничався до того, що втиснув життя в королівство неминучої — на відміну від випадкової — смерті. Бо — терпіння, діти, лишилося ще сім хвилин ваших мук,— якщо будь-яка клітина сама по собі потенційно безсмертна, то в організованій общині клітин, де вона береться виконувати певні обов'язки, вона потрапляє в небезпечні для себе умови. Тягар обов'язків кінець кінцем виснажує і вбиває її. Та помирає вона, як мучениця, заради спільного блага. Оті кілька перших клітинок, яким набридло сидіти до віку в синьо-зеленім шумовинні і які заявили: "Давайте зберемося докупи і створимо вольвокс", були першими в світі альтруїстами. Першими доброчинцями. Якби у мене був капелюх, я б скинув перед ними капелюха.
Колдуел розіграв сценку скидання капелюха, і клас заверещав. Марк Янгерман зірвався на ноги, його дозрілий прищ вивергнувся на бічну стіну поверх ще однієї класної дошки; фарба у цьому місці почала плавитись і пішла пухирцями, що поволі розростались. Над подряпаним лаком парт у шаленому калейдоскопі замиготіли лікті, кулаки, розчепірені пальці; лише дві постаті серед цього дикого шарварку залишались нерухомими — Зіммермана й Іріди Осгуд. Зіммерман невідомо коли ковзнув через прохід і тепер сидів поруч дівчини. Однією рукою він обіймав її за плечі і весь аж променів від гордощів. Іріда, незворушно-спокійна в його обіймах, потупила очі, лише бляклі щоки її ледь-ледь зарум'янились.
Колдуел поглянув на годинник. П'ять хвилин до кінця, а найголовніше з того, що він мав розповісти, все ще попереду.
— Сьогодні вранці, десь о пів на четверту,— сказав він,— коли ви ще спали у ліжечках, з'явилися всі, вже добре розвинені, біологічні види, крім хордових. Як свідчать викопні рештки, це сталося ось як.— Він ляснув пальцями.— І поки розвиднілось, найважливішою твариною в світі, яка заселила геть усе дно океану, було обридливе створіння, зване трилобітом.
Один із хлопців, який сидів біля вікна і нишком проніс був у клас паперовий пакет, тепер, діставши штурхана від сусіда, вивалив на підлогу його вміст — клубок живих трилобітів. Більшість з них мали один-два дюйми завдовжки, але й було кілька довших, ніж фут, велетенських стоног, тільки що червонуватих. У тих, найбільших, на вкритих рудою лускою головах виднілись приплющені нарости, схожі на гумові маскарадні капелюшки. Розбігаючись поміж крученими залізними ніжками парт, вони тицялись своїми шерехкими, лускатими головами в ноги дівчатам, і ті з вереском задирали їх, аж блискали білі стегна і сірі штанці. Декотрі з трилобітів від страху згорнулись у пластинчасті клубочки. Хлопці, розваги ради, закидали допотопних членистоногих важкими підручниками; одна дівчина — величезна, червонопера, за-хляпана болотом папуга — раптом пірнула униз головою, схопила маленького трилобітика, що розпачливо дриґав усіма своїми розчепіреними ніжками, з хрускотом розчавила його мальованим дзьобом і почала методично жувати.
Колдуел прикинув, що гра зайшла надто далеко і йому не лишається нічого іншого, як плисти разом з цією стихією до дзвінка.
— Біля сьомої ранку,— говорив далі він, і, судячи з кількох замурзаних облич, його ніби слухали,— з'явилися перші хребетні риби. Земна кора місцями повипиналась. Океани в ордовицький період зміліли.
Товстий Фраймоєр, перехилившись через прохід, зіштовхнув малого Біллі Шуппа з місця, і той, хирлявий діабетик, з гуркотом повалився на підлогу. Коли він хотів підвестися, чиясь рука лягла йому на голову і знову штовхнула додолу.
— О пів на восьму суходіл вкрили перші рослини. У заболочених озерцях перші дводишні вчилися дихати повітрям і плазувати по мулі. О восьмій не забарилися і земноводні. На Землі було тепло. Антарктику встеляли болота. Цілі ліси буйної гігантської папороті розросталися й гинули, нагромаджуючи поклади кам'яного вугілля у нашому з вами кам'яновугільному штаті, котрий і дав назву цьому періодові. Так що означення "пенсільванський" може стосуватися не тільки наших туполобих німців, але й періоду палеозойської ери.
У цю хвилину з рота Бетті Джін Шіллінг, яка безперестану жувала гумку, вправляючись у випусканні бульбашок, видобулася неперевершена, унікальна булька завбільшки з тенісний м'яч. Очі дівчини від надмірного зосередження 'зійшлися на переніссі і мало не тріскали з натуги. Але казкова булька луснула, залишивши на підборідді смужку рожевої піни.
— З'явилися комахи, плодячи все нові й нові види; траплялися бабки, що мали крила довжиною у тридцять дюймів.