Ті вже нема!.."
Я збрехав ледве чи не вперше в житті.
Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зрозуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-небудь про моє знайомство з "поганим товариством", але зрадити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх, порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на них очей від сорому.
Розділ VII
ВОСЕНИ
Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло. Разом з тим наша Маруся почала хворіти.
Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки підіймалися важко.
Тепер я міг приходити на гору, незважаючи на те, що члени "поганого товариства" були дома. Я зовсім звик до них і став на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним носом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнастики. Тільки "професор", як завжди, був заглиблений в свої складні міркування.
Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав з "сім'єю" описане вище підземелля.
Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкривалося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках, і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одноманітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти, тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий, то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати і філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися на мене з вуст няньок та служниць.
Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила на повітря, і сірий камінь – темне мовчазне страховище підземелля – продовжував безперервно свою страшну роботу, висмоктуючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого лежала в"постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили розважити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її слабенького сміху.
Тепер, коли я остаточно зжився з "поганим товариством", сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж дорогою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидав мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я був потрібний – я відчував, що моя поява завжди викликає рум'янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.
На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли сонячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкритими очима, на щоках жеврів рум'янець; здавалося, вітер, що обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це тривало недовго…
Тим часом над моєю головою також стали збиратися хмари. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка, я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Януша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:
– Ідіть собі! Ви просто старий плетун!
Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, проте уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби удари нагайки.
– Не вірю жодному слову… Що вам треба від цих людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а письмовий ви повинні довести… Мовчати! Це вже моя справа… Не бажаю й слухати.
Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той більше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею, а я побіг до хвіртки.
Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Тибурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скривився:
– У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара гієна!
– Батько його прогнав! – сказав я, щоб утішити Тибурція.
– Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього є серце; він багато знає… Можливо, він вже знає все, що може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за потрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньому барлозі… Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батько служить панові, ім'я якого – закон. У нього є очі і серце лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; коли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: "Ану-бо, суддя, чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?" I з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тоді у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в інший бік, ніж пан Тибурцій вивернеться з його рук… Розумієш ти, малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в мене колись уже давно сутичка… себто, розумієш, несподівана сварка… Ох, малий, це була дуже велика сварка!
При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусю і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її, пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під враженням дивних слів дивної людини.
Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудово схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать батька в моїй уяві ще виросла, набула ореолу грізної, але симпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разом з тим посилювалося і інше, гірке почуття…
"Ось він який, – думав я. – Та, проте, він мене не любить".
Розділ VIII
ЛЯЛЬКА
Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася байдуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима, і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на короткий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.
У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим обличчям і розкішним лляним волоссям – подарунок покійної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, відкликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені тимчасово цю ляльку… Я так переконливо просив її про це, так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригортала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи про ляльку.
Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула, немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона так міцно обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер почала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками.
Зате я через що ляльку зазнав дуже багато тривожних хвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити по кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вгимувати її, але своїми наївними запевненнями, що їй лялька не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться, тільки викликили сумніви у служниці і породжувала підозру, що тут не проста пропажа.
Батько нічого що не знав, ало до нього приходив Януш і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його; проте н топ же день батько зупинив мене на дорозі до садопої хиіртки і наказав залишитися доми. Другого дня повторилося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці і махнув через паркіш, поїси батько ще спав.
На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, біляве волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала. Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками й дурними блискучими очима.
Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили, що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цього й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляльку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила очі, подивилася тьмяним поглядом,! ніби не бачачи мене перед собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом заплакала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, притиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів відняти у мого маленького друга першу і останню радість у її недовгому житті.
Валек несміливо подивився на мене.
– Як же тепер буде? – спитав він сумно.
Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою головою, також дивився на мене запитливо. Тому я постарався, по можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав:
– Нічого! Нянька, напевне, вже забула.
Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додому, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гнітючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.
Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені наказ – ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу. Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до нього по дозвіл.
Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з тугою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка збиралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав: батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різкого слова я ніколи від нього не чув. Тепер мене гнітило важке передчуття.
Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет.