Коли зовсім потепліє, знову приходять у гори чабани. І тоді ми в горах не самі. Тільки за річкою, далі від нас нікого немає. Там тільки ліс і все,_що в лісі. На те ми й живемо на кордоні, щоб ніхто туди ногою не ступив, щоб ніхто й гілки не зачепив. До нас приїжджали Навіть учені люди. Дві жінки, і обидві в штанях, старенький дідусь і ще один молодий хлопець. Хлопець той у них вчиться. Цілий місяць жили. Трави збирали, листя й гілки. Вони сказали, що таких лісів, як у нас на Сан-Та-ші, зосталося на землі дуже мало. Можна сказати, майже немає. І тому треба берегти кожне дерево в лісі.
А я гадав, що дід наш просто так жаліє кожне дерево... Він дуже не любить, коли дядько Орозкул дарує сосни на колоди...
з
Білий пароплав віддалявся. Уже не можна було розріз-* нити в бінокль його труб. Незабаром він зникне з очей. Хлопчикові тепер час було придумати кінець своєму плаванню на батьківському пароплаві. Усе вийшло добре, а от кінець не вдавався. Він міг легко уявити собі, як він перекидається в рибу, як пливе по річці до озера, як зустрічається йому білий пароплав, як він зустрічається з батьком. І все, що розповідає він батькові. Але далі в нього не клеїлось. Бо ось, наприклад, уже видно берег. Пароплав прямує до пристані. Матроси готуються сходити на берег. Вони порозходяться по домівках. Батькові теж треба йти додому. Дружина й двоє діток чекають його на пристані. Що далі робити?. Іти з батьком? Чи візьме він його з собою? А якщо візьме, дружина його спитає: "Хто це такий, звідки він, иащо він?" Ні, краще не йти...
А білий пароплав відпливав усе далі і вже ледве мрів? немов цяточка. Сонце вже лягало на воду. В бінокль було видно, як сліпучо сяяло вогненно-лілове плесо озера.
Пароплав поплив, зник. От і скінчилася казка про білий пароплав. Треба додому.
Хлопчик підняв портфель із землі, затиснув бінокль під пахвою. З гори спускався швидко, змійкою біг по схилу. І чим ближче підходив до дому, тим тривожніше ставало на душі. Треба було відповідати за сукню, яку пожувало теля. Вже ні про що, крім кари, не думалось. Щоб не зовсім занепасти духом, хлопчик сказ$в портфелеві: "Ти не бійся. Ну, полають нас. Я ж ненавмисне. Я просто не знав, що теля втекло. Ну, дадуть мені по потилиці. Стерплю. А якщо тебе жбурнуть додолу, ти не лякайся. Ти ж не розіб'єшся, ти портфель. От як бінокль попаде до бабиних рук, тоді біда. Ми спершу сховаємо бінокль у повітці, а тоді підемо додому..."
Так він і зробив. Боязко було переступити поріг.
Але в хаті стояла насторожлива тиша. У дворі було так тихо й безлюдно, наче люди покинули це місце. Виявляється, тітку Бекей знову бив чоловік. І знову дідові Момуну довелося вгамовувати ошалілого зятя, знову довелося старому вмовляти, упрошувати, повисати на кулачиськах Ороз-кула і бачити всю цю ганьбу — побиту, розтріпану дочку, що голосила, заливаючись сльозами. І чути, як при ньому, при батькові рідному, останніми словами паплюжать його дочку. Як обзивають її сучкою безплідною, тричі проклятою яловою ослицею і всякими іншими словами. І чути, як диким, одурілим голосом кляла дочка долю свою: "Хіба я винна, що бог позбавив мене зачаття? Скільки жінок на світі родять, як вівці, а мене прокляло небо! За що? За що мені таке життя? Краще вбий мене, недолюдку! На, бий, бий!.."
Старий Момун скорботно сидів у кутку, все ще важко дишучи, склепивши повіки, і руки його, що лежали на колінах, дрижали. Він був дуже блідий.
Момун глянув на онука, нічого не сказав, знову стомлено приплющив очі. Баби не було вдома. Вона пішла мирити тітку Бекей з чоловіком, давати в них лад, збирати розбитий посуд. Така вона от, баба: коли Орозкул б'є дружину, баба не втручається і діда стримує. А після бійки йде вмовляти, заспокоювати. І за те спасибі.
Найдужче шкода було хлопчикові старого. Щоразу в такі дні дід мало не вмирав. Мов приглушений, сидів вій у кутку, нікому не показуючись на очі. Нікому, ні одній душі не висловлював він того, про що думав. А думав Момун у такі хвилини, що старий він уже, що був у нього один син, та й той загинув на війні. Вже ніхто й не знає про нього, ніхто й не пам'ятає. Коли б син був, то, може б, і життя не так склалося. Тужив Момун і за дружиною своєю померлою, з котрою прожив увесь вік. Та найбільша біда була та, що дочкам не випало щастя. Молодша, покинувши йому онука, пішла в місто і бідує тепер там з великою сім'єю в одній кімнаті. Друга мучиться тут з Орозкулом. І хоч він, старий, тут коло неї, і хоч він усе перетерпить заради дочки, щастя материнського в неї все нема й нема... І вже багато років, як вона живе з Орозкулом. І вже остогидло їй життя з ним, а куди подінешся?.. І що буде потім — на лихо, помре сам, адже старий уже,— як тоді вона, бідолашна, житиме?
Хлопчик нашвидку похлистав кислого молока з миски, з'їв' шматок коржа й притих коло вікна. Засвітити лампу не зважився, не хотів турбувати діда, хай собі сидить і думає.
Хлопчик теж думав про своє. Не розумів він, навіщо тітка Бекей ублажає чоловіка горілкою. Він її кулаком, а вона потім ще й півлітра витягає...
Ех, тітко Бекей, тітко Бекей! Скільки разів дубасив її чоловік, ледве не вбивав, а вона все прощає йому. І дід Момун теж прощає йому завжди. А нащо прощати? Не треба прощати таким людям. Він негідник, погана людина. Не потрібен— він тут. І без нього обійдемось.
Запальна дитяча уява живо малювала хлопчикові кар-тияу справедливої кари. Всі вони накидалися на Орозкула й тягли його, товстого, великого, брудного, до річки. І потім, розгойдавши, кидали у саму чорторию. А він просив прощення в тітки Бекей і діда Момуна. Він же не міг перекинутися в рибу...
Хлопчикові ставало легше. Йому було навіть смішно, коли він у своїх мріях бачив, як борсається Орозкул у річці і як поруч пливе його вельветовий капелюх.
Проте дорослі, на превеликий жаль, не чинили так, як вважав за справедливе хлопчик. Вони робили все навпаки. Приїде Орозкул додому вже напідпитку. Його зустрічають так, наче нічого й не було. Дід коня прийме, дружина біжить самовар ставити. Всі ніби тільки його й чекали. А він починає збиткуватися. Спершу сумує, плаче. Як же так, мовляв, кожен чоловік, навіть наймізерніший чоловічок, такий, що й руку йому не обов'язково подавати, має дітей, скільки його душа забажає. П'ятеро і навіть десятеро. А чим він, Орозкул, гірший за інших? Чим він не вдався? Чи посада в нього нижча? Так, слава богу, старший об'їждчик заповідного лісу І Чи він волоцюга якийсь? Так у цигана ж повнісінько їх, циганчат. Чи він безвісний якийсь, чи пошани нема до нього? Все є. Всього досяг. І кінь під сідлом, і камча в руках, і зустрічають з пошаною. То чому ж однолітки його дітям своїм уже весілля справляють, а він? Хто він без сина, без насіння?
Тітка Бекей теж плаче, метушиться, хоче якось догодити чоловікові. Виймає прихованого півлітра. І сама випиває з горя. Далі — більше, і потім враз Орозкул звіріє і всю злість свою згонить на ній же, дружині своїй. А вона все прощає йому. І дід теж прощає. Ніхто не зв'язує Орозкула. Протверезіє він, а вранці дружина, хоч і в синцях, самовар уже поставила. Дід коня вже вівсом нагодував, осідлав. Нап'ється Орозкул чаю, сяде на коня — і знову він начальник, господар усіх лісів на Сан-Таші. А ніхто не догадається, що такого, як Орозкул, давно вже пора кинути в річку...
Було вже темно. Ніч стояла надворі. Так закінчувався той день, коли купили хлопчикові перший шкільний портфель.
Дягаючи спати, він не міг придумати, де покласти портфель. Нарешті поклав його поряд із собою у головах. Хлопчик не знав ще, довідається потім, що такі ж самісінькі портфелі будуть майже в половини класу. Але й це все одно не збентежить його, його портфель залишиться таким же незвичайним, зовсім особливим портфелем. Він не знав також, що його чекають нові події в його маленькому житті, що настане день, коли він залишиться сам на —всьому білому світі і з ним буде тільки портфель. І причиною всьому стане його улюблена казка про Рогату матір-оленицю...
І цього вечора йому дуже хотілося щё раз послухати оту казку. Старий Момун сам любив ту історію і розповідав її так, наче сам усе бачив, зітхаючи, плачучи, вмовкаючи й думаючи про своє.
Проте хлопчик не посмів турбувати діда. Він розумів, що дідові не до казок. "Ми попросимо його іншим разом,— сказав хлопчик портфелеві.— А зараз я сам розкажу тобі про Рогату матір-оленицю, слово в слово, як дід. І розповідатиму так тихо, що ніхто не почує, а ти слухай. Я люблю розповідати і бачити все, як у кіно. Дід каже, що все це правда. Так було..."
4
Трапилося це давно. В давні-прадавні часи, коли лісів на землі було більше, ніж трави, а води в наших краях було більше, ніж суші, жило одно киргизьке плем'я на березі великої і холодної ріки. Енесай звалася та ріка. Тече вона далеко звідси, в Сибіру. На коні туди три роки і три місяці скакать.-Тепер та ріка зветься Єнісей, а в ту пору вона звалася Енесай. Тому й пісня була така:
Чи е ріка ширша тебе, Енесай, Чи е земля рідн.іш тебе, Енесай? Чи є горе глибше тебе, Енесай, Чи е воля вільніш тебе, Енесай?
Нема ріки ширше тебе, Енесай, Нема землі рідніш тебе, Енесай. Нема горя глибше тебе, Енесай, Нема волі вільніш тебе, Енесай.
Отака вона була, ріка Енесай.
Різні народи стояли тоді на Енесаї. Трудно їм доводилось, бо жили вони в постійній ворожнечі. Багато ворогів оточувало киргизьке плем'я. То одні нападали, то другі, то киргизи самі ходили в набіги на інших, забирали скотину, палили житла, вбивали людей.*Убивали всіх, кого вдавалося вбити,— такі були часи. Людина не мала жалю до людини. Людина нищила людину. Дійшло до того, що нікому було хліб сіяти, худобу розводити, на полювання ходити. Легше стало жити грабунком: прийшов, убив, забрав. А за вбивство треба відповідати ще більшою кров'ю і за помсту — ще більшою помстою. І чим далі, тим більше лилося крові. Помутився розум у людей. Не було кому примирити ворогів. Найрозумнішим і найліпшим вважався той, хто вмів заскочити ворога зненацька, перебити чуже плем'я до останньої душі, захопити отари й скарби.
З'явився в тайзі чудний птах. Співав, плакав уночі до світанку людським жалісливим голосом, примовляв, перелітаючи з гілки на гілку: "Буде велика біда! Буде велика біда!" Так воно й сталося, прийшов той страшний день.
Того дня киргизьке плем'я на Енесаї ховало свого старого вождя.