У таксі Деде без особливого ентузіазму розповіла, як маркіза допомогла Джонні вийти сухим із води, хоча, власне кажучи, все обмежилося пропаленим матрацом та переляком алжірців із готелю Лагранж. Штраф уже сплачено. Тіка знайшла інший готель, і Джонні одужує — лежить у розкішному великому ліжку, п'є відрами молоко, читає "Парі матч" або "Нью-Йоркер" напереміну із своїм славнозвісним і вже досить пошарпаним томиком віршів Ділана Томаса, покресленим помітками.
Після цих новин ми випили по чарці коньяку в барі на розі вулиці і зайшли в студію послухати "Amorous" та "Стрептоміцин". Арт попросив погасити світло і вклався на підлогу — щоб краще сприймати. І тоді до кімнати увійшов Джонні і пожбурив нам в обличчя свою музику, він увійшов сюди, хоч і лежав у цей час у готелі на ліжку, увійшов — і чверть години шмагав нас своєю музикою. Я зрозумів, чому він так знавіснів від думки, що платівка з "Amorous" вийде в світ, — помилки очевидні, можна почути дихання на кінцях деяких музикальних фраз, а потім отой несамовитий зрив, ота глуха й коротка нота — ніби вибухнуло серце або встромили в хлібину ніж (і він таки щось говорив мені про цей ніж у хлібі). Але ж Джонні не вловив саме того, що нам видається прекрасним, — туги, яка рветься з цієї імпровізації і ніде не знаходить виводу, так і уявляєш собі людину, яка чогось дошукується і в розпачі вимахує руками. Джонні не може зрозуміти (бо те, що для нього є поразкою, для нас — новий шлях, принаймні дороговказ на новий шлях), що "Amorous" лишиться одним з найбільших одкровень джазу. Митець, який живе в Джонні, щоразу шалітиме, слухаючи це передражнювання свого наміру, цю пародію на те, що він так нестямно прагнув висловити, заточуючись, захлинаючись слиною та музикою, самотніший, ніж будь-коли, у своїй гонитві за чимось невловним, що не дається йому і тікає від нього далі й далі, і він ніяк не може до нього наблизитись. Дивна річ, але мені треба було почути "Amorous", щоб збагнути — хоча й інші ознаки вказували на це, — що Джонні не жертва і не гнаний, як це здається багатьом, як я сам писав у своїй книжці про нього (до речі, книжка недавно вийшла англійською мовою, і її хапають, як кока-колу). Тепер я знаю, що це не так, що це Джонні — той, хто женеться, а його життєві прикрощі — це невдачі мисливця, а не стрибки загнаного звіра. І хоч ніхто не знає, за чим женеться Джонні, але його можна відчути в усьому: в "Amorous", у маріхуані, в його безглуздих теревенях на всякі теми, у хворобливих зривах, у томику Ділана Томаса, у всій химерній особистості Джонні, в усьому тому, що звеличує його і перетворює на втілення абсурду, на мисливця без ніг і рук, на зайця, який стрімголов женеться за сонним тигром. І як говорити по щирості, то десь у глибині душі в мене виникло бажання вивергнути з себе оте "Amorous", ніби в такий спосіб я міг здихатися самого Джонні, всього того, що в ньому бунтує проти мене та інших, здихатися цього чорного і безформного страховиська без рук і ніг, цього ошалілого шимпанзе, який гладить мене по обличчю і ніжно всміхається.
Ні Арт, ні Деде не бачать (думаю, і не хочуть бачити) нічого, крім досконалості форми "Amorous". Деде навіть більше подобається "Стрептоміцин", в якому Джонні імпровізує з властивою йому розкутістю, а якраз це публіка і вважає досконалістю, хоча для Джонні, на мою думку, це тільки розвага; хай собі музика ллється, а він буде десь поза нею. Вже на вулиці я розпитав Деде про їхні плани; вона сказала, що все залежить від Джонні, і як тільки він зможе вийти з готелю (бо поліція й досі тримає його під домашнім арештом), інша фірма платівок запропонує йому награти все, що він захоче, і за великі гроші. Арт запевняє, що Джонні сповнений нових прекрасних ідей і що він і Марсель Гавоті разом із ним попрацюють над чимось "новеньким", хоча з інших джерел я знаю напевне, що Арт веде переговори з якимось агентом, прагнучи якомога скоріше повернутися до Нью-Йорка. Зрештою, нема чому дивуватися: він таки чимало натерпівся, бідолаха.
— Тіка чудово тримається, — з образою в голосі каже Деде. — Звичайно, для неї все це так легко… Завжди з'являється в останню мить, розкриває гаманець — і все залагоджує. А мені ось…
Ми перезирнулися з Артом. Що ми могли їй на це сказати? Жінки тільки й знають, що крутитися навколо Джонні й таких, як він. Нічого дивного, навіть і жінкою не обов'язково бути, щоб відчути потяг до Джонні. Найтяжче крутитися навколо нього, не наближаючись дуже, як добрий супутник, добрий критик. Пригадую, як я познайомився з Джонні. Він жив тоді разом із Лен та дітьми (Арта на той час не було в Балтіморі). На Лен боляче було дивитися. Але, коли починаєш спілкуватися з Джонні, коли увійдеш у царство його музики, пізнáєш його щоденні жахи, наслухаєшся його неймовірних розповідей про події, яких насправді не було й не могло бути, побачиш його несподівані вибухи ніжності, — тоді легко зрозуміти і чому у Лен такий вираз обличчя, і те, що, живучи з Джонні, іншого виразу неможливо мати. З Тікою зовсім інакше: вона вислизає від нього завдяки своїй легковажності, вона обертається у вищому світі і сипле навколо себе доларами, а це надійніше, ніж відстрілюватися з кулеметів, як каже Арт Букайя, коли посвариться з нею або коли в нього болить голова.
— Приходьте, як тільки зможете, — попрохала Деде. — Він дуже любить розмовляти з вами.
Мені кортіло вичитати їй за пожежу, до якої вона, безперечно, була причетна, але я знав, що доб'юся цим не більше, ніж коли став би переконувати Джонні, щоб він зробився нормальним корисним громадянином. Поки що все гаразд, і дивно (але це мене й тривожить водночас), що, тільки-но справи Джонні починають сяк-так налагоджуватись, я почуваю себе незмірно щасливим. Я не такий наївний, щоб вірити, ніби це з почуття дружби. Скоріше це для мене перепочинок, можливість передихнути. Зрештою, навіщо шукати пояснень, коли моя радість так само реальна, як мій власний ніс на обличчі. І мене лютить, що тільки я почуваю це, тільки я мучуся. Мене лютить, що ні Арт, ні Деде, ні Тіка не розуміють одного: завжди, коли Джонні страждає, сидить за гратами, хоче вкоротити собі віку, підпалює матрац або гасає голяка по готельних коридорах, він розплачується за них, за них умирає. Але не знає про це, на відміну від тих, хто виголошує високі слова під шибеницею, від тих, хто пише викривальні книжки, кидаючи виклик усьому людству, від тих, хто грає на фортепіано з таким виразом обличчя, ніби спокутує гріхи всього світу. Він не знає цього, бідолашний саксофоніст, обтяжений усім, що є в цьому слові принизливого й незначного, він просто ще один бідолаха серед стількох інших бідолах саксофоністів.
От лихо! Коли й далі так ітиме, то я більше напишу про себе самого, ніж про Джонні. Я вже починаю скидатися на євангеліста, і це мені аж ніяк не подобається. Повертаючись додому, я пригадав із цинізмом, потрібним, щоб віднайти впевненість у собі, що в своїй книжці про Джонні я лише мимохідь і дуже обережно торкаюся його патологічних відхилень. Я вирішив, що не варто розповідати читачам про його прогулянки полями, де повно урн, або про те, як оживають картини, коли він на них дивиться. Кінець кінцем то лише галюцинації, спричинені маріхуаною, вони розвіюються після відповідного лікування. Але мені здасться, ніби Джонні дає мені в заставу ці галюцинації, вкладає їх у мене, як інші вкладають до кишені носовички, де вони й лежать, поки настане час їх використати. Думаю, що я єдиний, хто їх терпить, уживається з ними і боїться їх, і ніхто про те не знає, навіть сам Джонні. Про такі речі йому казати не можна, він не з тих великих митців, перед якими ми принижуємося, щоб вислухати пораду. Що це за світ, який мені доводиться нести на собі, наче важкий тягар? І що з мене за євангеліст? У Джонні немає ні крихти величі. Я зрозумів це відразу, як із ним познайомився, як тільки почав ним захоплюватись. Не знаю чому (н е з н а ю чому), але в якусь мить я був подумав, що в ньому таки є велич, яку він день у день розвінчує (або розвінчуємо її ми, а це не одне й те саме); бо як по щирості, то мусимо визнати, що в Джонні живе привид іншого Джонні, і той другий Джонні сповнений величі; ця риса ніби не властива привидам, але вона відбивається в них і проявляється, як на негативі.
Кажу все це тому, що спроби Джонні змінити своє життя, від невдалого самогубства й до маріхуани, власне, типові саме для людини, що не має в собі й крихти величі. І якраз тому я ще дужче захоплююсь ним, бо насправді він шимпанзе, який прагне навчитися читати, бідолаха, що б'ється головою об стіну, нічого не досягає і все починає спочатку.
Але якщо одного дня шимпанзе таки навчиться читати — це ж буде справжнє стихійне лихо, кінець світу, і рятуйся, хто може, а я перший. Це жахливо, що людина, яка не має в собі й крихти величі, б'ється головою об стіну з такою впертістю. Хряскотом своїх кісток він усіх нас звинувачує, а першою фразою музики розтрощує нас на друзки. (Мученики, герої — з ними, зрештою, все зрозуміло. Але Джонні?)
Наслання. Не знаю, як краще це висловити, але іноді в житті людини відбувається якась жахлива й безглузда послідовність подій, що підлягає незбагненному закону, наприклад, після раптового телефонного дзвінка до вас несподівано з'являється сестра, яка живе десь в Оверні, або збігає молоко на вогні, або, визирнувши з балкона, ви бачите хлопчика під колесами машини. І здається, що, так само як у футбольних командах або в уряді, доля сама знаходить заступника, коли вибуває лідер. Так і того ранку, коли я радів, що Джонні одужує і повеселішав, до редакції подзвонила Тіка й повідомила, що в Чікаго вмерла Бі, найменша дочка Джонні та Лен, і що Джонні, звичайно, наче збожеволів, і добре було б, якби я негайно поїхав до нього.
Знову підіймаюся сходами готелю — укотре вже за часи своєї дружби з Джонні — і бачу Тіку за склянкою чаю, Деде, що намочує рушника, Арта, Делоне та Пепе Раміреса, які півголосом обговорюють останні новини про Лестера Янга, і Джонні, що тихо й спокійно лежить у ліжку з рушником на лобі і якимось майже погордливим обличчям. Я відразу ховаю в кишеню відповідний для обставин співчутливий вираз, обмежуюсь тим, що міцно потискую Джонні руку, запалюю цигарку й чекаю.
— Бруно, мені болить ось тут, — каже через хвилину Джонні, притуливши руку до грудей, там, де в людини серце.