– Він розсмішив мене. Він чомусь вирішив, що здивує й розсердить мене! Він, бачите, хоче Отакі, а вона хоче його. Але ж декілька місяців тому ми й самі помітили, що вони покохали один одного!
Білий Вовк та Пітамакан приєдналися до її сміху. Потім вождь сказав мені:
– Я завжди називав тебе сином і радий, що тепер ти справді ним стаєш. І твоя "майже-матір" Тітакі – як вона зрадіє, коли ви з донькою поставите спільний вігвам. Вона мріє про це вже багато зим.
– І коли ж буде поставлено цей новий вігвам? – поцікавився Пітамакан.
– О, вони ще такі молоді! Давайте не будемо зараз про це, – запропонувала матір Отакі.
– Ну, сину, – звернувся до мене вождь і очі його блиснули, – я думаю, якщо ти сміливо і гідно пройдеш майбутню довгу і небезпечну стежку, на яку ви стаєте завтра, то ти будеш цілком готовий до того, щоб тобі можна було довірити поставити власний вігвам.
Як щасливо (і ніяково) обмінялися ми з Отакі посмішками! І як швидко сховала вона своє зашаріле обличчя! Але її батько був дуже тактовний – він змінив розмову на те, яких застережень ми з Пітамаканом повинні будемо дотримуватись і день і ніч на своїй довгій стежці. Коли він закінчив свої настанови і ми лягли спати, було вже пізно.
– Хо! Прокидайтесь! Прокидайтеся, ледарі! – розбудив нас Білий Вовк рано вранці.
Ми розплющили очі і побачили, що вершина намету почервоніла в перших променях Сонця. Загорнувшись у свої ковдри, ми разом із вождем поспішили до річки і кинулися у воду. По всій її течії, і вгору і вниз, вже лунав плескіт чоловіків і хлопчаків, що купалися. Жінки та дівчата робили це пізніше, вдень. Це щоденне (взимку та влітку) купання означало для чорноногих набагато більше, ніж просте обмивання для дотримання чистоти. Воно так їх загартовувало, що вони ставали нечутливими до зимових холодів. Це дозволяло чоловікам полювати і здирати шкуру з здобичі на снігових рівнинах, коли вона замерзала так, що її важко було зняти навіть ножем.
IV. Ворожий слід
У воді ми пробули недовго і, одягнувшись, поспішили назад до вігваму, де жінки вже приготували для нас ранній сніданок. Вождь і Пітамакан розчесали і знову заплели своє довге волосся. Потім вони ретельно розфарбували обличчя особливою фарбою, приготовленою з бурої землі, що добре захищає від сонця та вітру. Тим часом я закінчив укладання похідної сумки і скоса поглядав на Отакі. Вона дала мені швидкий знак. Я зрозумів його і вийшов з вігваму, а вона пішла за мною. Підійшовши ближче, вона прошепотіла:
– Ти вже приніс жертву Сонцю?
– Ні, я про це зовсім не подумав, – зізнався я.
І як докірливо вона на мене подивилася!
– О, Ататоє! Мій майбутній муже! Який же ти легковажний! Ходімо зі мною.
Обійшовши вігвам, вона підвела мене до узлісся, зупинила перед молодою тополею і сказала:
– Принеси в жертву ніж, піхви та пояс!
Звичайно, я подумав про те, що робитиму тепер без ножа, і де зможу дістати інший, але не заперечував. Я зняв пояс і міцно прив'язав свої речі до однієї з гілок.
— О, Сонце! Я приношу тобі свою щиру жертву. Змилуйся наді мною! Допоможи мені уникнути всіх небезпек на стежці, якою я зараз піду. Даруй нам з Отакі довге життя і щастя, о, Сонце, – молився я.
– Так! О, Вищі, даруйте нам довге та щасливе життя! – вигукнула Отакі.
Потім вона повернулася і поцілувала мене, відкинула свою шаль і дістала новий, розшитий бісером, чоловічий пояс із чудовими піхвами, над якими ще донедавна працювала. До того ж у них було вставлено новий ніж. Вона оперезала мене, давши зрозуміти, що дарує мені його.
– Як мені подобається робити щось для тебе! – Вигукнула вона. – О, Ататоє! Мені хочеться плакати, але я стримаю себе. Поки ти будеш у дорозі – я не проливатиму сліз. Пішли, на нас уже чекають.
Ми ще раз поцілувалися і рука об руку мовчки повернулися до вігваму. Вождь із Пітамаканом стрілися нам на півдорозі – вони теж йшли принести жертву Сонцю.
До кінця сніданку Ведмеже Місце пригнав із табуна заздалегідь відібраних нами коней. Це були дві сильні чотирирічки аппалуза [41], яких ми купили у не-персі ще в однорічному віці. У давнину орегонські торговці дали цю назву породі швидконогих витривалих скакунів, які найкраще в наших краях переносили тяготи тривалого шляху.
Не гаючи більше часу, ми з Пітамаканом швидко осідлали коней і в потрібних місцях приторочили свої ковдри та похідні сумки. На наш від'їзд зібрався подивитися досить великий натовп. Попереду стояв Самотній Орел. Я повернувся до Отакі:
– Моя майбутня дружино, я їду, – сказав я, і ми поцілувалися.
Натовп вибухнув схвальними вигуками. Сівши в сідло, я посміхнувся до Самотнього Орла. Він же похмуро дивився на мене і, здавалося, хотів спопелити поглядом. Пітамакан поїхав ведучим. Ми проминули густий лісок, переправилися через річку, піднялися по пологому схилу і, кинувши останній погляд на табір, поскакали широкою зеленою рівниною. Пітамакан зауважив:
– Ви з Отакі вразили наповал Самотнього Орла. І я цьому радий! Мені він ніколи не подобався.
Ми взяли напрямок на північний захід, залишивши праворуч пагорб Д'Отард. На відстані п'яти миль від річки почали зустрічатися окремі групи антилоп та самотніх самців бізонів. Коли ми відійшли від неї на десять-дванадцять миль, то рухалися вже серед незліченних стад диких тварин. Опинившись у нас на шляху, вони з гучним тупотом мчали геть, але пересвідчившись, що ми їх не переслідуємо, незабаром зупинялися і знову починали пастись. Оскільки ми ще жодного разу не випробовували своїх нових рушниць, нам дуже кортіло вполювати котрусь із цих тварин, коли вони з цікавістю дивилися, як ми проїжджаємо повз. Однак ми не хотіли марнувати жодного патрона. Звичайно, ми потребували м'яса, але цим слід зайнятися, коли ми зупинимось на нічліг. Ми вирішили, що не повинні виявляти себе зайвими пострілами. Вечір застав нас біля Пенд-Орелла, невеликої водойми в прерії або, точніше, кількох джерел на півдорозі між річками Тетон і Маріас. Це приблизно за сорок п'ять миль від Форт-Бентона.
На привал ми стали біля одного з цих джерел, оточеного вербами, які могли забезпечити нас потрібним паливом для багаття. Стриноживши коней, ми вирушили добувати м'ясо. Я витяг дві трав'яні стеблинки, затиснув їхні кінці в пальцях і запропонував Пітамакану тягнути жереб. Він витяг довгу – постріл належав йому.
Оминаючи низину, ми злякали стадо антилоп. Більшість з них помчала на рівнину, але один великий самець зупинився і почав роздивлятися нас, потягуючи носом повітря і тупцюючи передніми ногами. До нього було близько вісімдесяти ярдів. Пітамакан ретельно прицілився йому в груди і вистрілив. Тварина підстрибнула, зробила кілька кроків і впала замертво.
– Ха! Яка ж сильна зброя ця багатострільна рушниця! – вигукнув Пітамакан.
Я з ним погодився. М'яса ми взяли небагато, тільки щоб поїсти три-чотири рази. Потім ми поспішили повернутися на стоянку і, підсмаживши здобич на невеликому багатті з тополевого сушняку, не поспішаючи поїли і поговорили. Я запитав Пітамакана, чому це місце отримало таку назву. Він пояснив, що насправді його називають — Ні-е-тук-таї-туп-і Ім-от-ті (Місце загибелі річкових людей). Давним-давно, коли його бабуся була молодою, військовий загін річкових людей (пенд-о'реїв) [42], був повністю знищений кланом Коротких Шкур з племені пікуні.
До цього дня нас мало турбували думки про ворожі військові загони, оскільки ми перетинали безводну рівнину, дуже рідко відвідувану ними. Тепер же Ведмежа Річка (Маріас) опинилася на північ від нас на відстані менше півдня їзди верхи. І в міру нашого наближення до неї, ризик бути виявленими одним із таких загонів дедалі більше зростав. Усі ворожі нам племена знали, що Ведмежа Річка – улюблене місце чорноногих, і особливо пікуні, тому щоліта загони ассінібойнів, крі, кроу, змій, янктонаїв та інших ворогів бродили вгорі та внизу за її течією у пошуках скальпів та коней.
Сидячи біля невеликого багаття, ми довго це обговорювали. Найважчим ми вважали благополучно пройти велику, лісисту річкову долину. Ми вирішили зробити привал у гирлі її маленького притоку — Скейтерінг-Таймб-Крік (або, як він тепер позначений на карті — Драй-Форк-Маріас).
– Давай так і зробимо, – сказав Пітамакан. – Виступимо опівночі, коли наші коні відпочинуть і підгодуються тутешньою прекрасною соковитою травою. Ми досягнемо Скейтерінг-Таймб ще до світанку, проведемо там весь день, а коли стемніє, поїдемо далі і переправимося через Ведмежу Річку.
– Так, так і зробимо, – погодився я, – якщо зможемо прокинутися опівночі або близько того.
– Будь певен, я прокинуся, – заявив Пітамакан.
І він не підвів – він розбудив мене, коли Семеро [43] вказували потрібний час. Стояв безхмарний повний місяць і тому було досить світло. Поблизу паслися наші коні. Ми швидко їх осідлали, нав'ючили й вирушили в дорогу протореною стежкою, розбитою глибокими слідами безколісних візків. Стежка йшла від Тетона до Маріаса та інших річок півночі. Це був східний із двох найважливіших шляхів чорноногих, прокладених з півдня на північ. Інший проходив за п'ятдесят-шістдесят миль на захід, якраз біля підніжжя Скелястих Гір.
У цю пору року ранок настає рано, і, прагнучи якнайшвидше покинути Пенд-Орелл, ми їхали досить швидко. Пройшовши близько трьох миль по одній з приток Маріаса, ми покинули проторену дорогу і повернули на захід, до Драй-Форку. До кінця ночі ми ховалися в густих вербових чагарниках, що росли на берегах цієї річки. Хоча ми й розуміли, що це дуже ризиковано, але голод допікав нам, тому ми розпалили невелике багаття і засмажили м'ясо антилопи, яке в нас ще залишилося. Після ситної трапези у нас залишилося їжі принаймні на пару днів. Я акуратно склав залишки в полотняний мішечок і сховав у свою похідну сумку.
На місці нашого привалу стрімкий берег заважав спуститися до води, тому ми проїхали через чагарник трохи далі і пологим схилом попрямували до річки, щоб напитися самим і напоїти коней. І тут на широкій піщаній обмілині ми побачили сліди мокасинів, залишених очевидно не більше дня тому.
– Ха! Так я і думав! Ворог десь неподалік! – вигукнув Пітамакан.
Ми виявили, що п'ятеро чоловіків так само як і ми, спустилися до води, стали на коліна, напилися і піднялися назад.