Можливо, причиною тому було незнання того, що штовхнуло на це Комако.
Сімамура сподівався більше дізнатися про стосунки Комако з хворим, але як на те, масажистка замовкла.
Отже, Комако була заручена з цим хлопцем, Йоко — теперішня його любов, а його самого жде смерть... Сіма— мурі знову згадалися слова "марна праця". Те, що Комако не порушила слова, даного при заручинах, навіть продавала свою дівочу честь, щоб оплатити лікування нареченого, — хіба це не марна праця?
"Тільки побачу Комако, скажу їй у вічі, що її зусилля — марні",— вирішив Сімамура, але відразу й відчув, що в його уяві образ її став чистішим і благороднішим.
Коли масажистка пішла, Сімамура довго не міг заснути, втішаючись своєю вдаваною нечутливістю, що мала для нього присмак явної небезпеки. Аж ось йому здалося, ніби холод проникає в саму душу. Він розплющив очі й помітив, що вікно розчинене навстіж.
В гірських ущелинах швидко залягали тіні, на землю спускалися холодні барви вечора. В надвечірніх сутінках далекі засніжені вершини, освічені призахідним сонцем, видавалися зовсім близькими.
Незабаром тіні на схилах погусли, але їхня чорнота була неоднаковою, залежною від висоти гір і відстані до них. А коли сонячні промені торкнулися вершин, на небі запалала вечірня заграва.
Криптомерієві гайки над річкою, біля лижної станції, навколо храму чорніли тепер найбільше.
Саме коли Сімамура поринув у безнадійний смуток, теплим променем світла з'явилася Комако.
Вона розповіла, що в готелі відбуваються збори, присвячені підготовці до лижного сезону, і що її запрошено на святковий бенкет.
Вона присіла біля котацу й раптом погладила Сіма— муру по щоці.
— Які ви сьогодні бліді! Аж дивно...— Комако вщипнула його пухку щоку.— Який же ви дурник!.
Здається, вона вже трохи випила.
Пізніше, вже повернувшись із бенкету, Комако впала перед туалетним столиком.
. — Нічого не хочу знати!.. Нічого!.. Голова болить!.. Болить! Ой, тяжко мені, тяжко...
Вона ніби раптом сп'яніла.
— Хочу пити! Дайте води!..
Не звертаючи уваги на зачіску, вона лежала, припавши головою до татамі, й стискала долонями обличчя. Потім зненацька сіла й протерла щоки кремом. Без пудри вони так зачервонілись, що аж їй самій стало смішно, і вона довго хихотіла. Сп'яніння її проходило так само швидко, як і почалося. її плечі тремтіли від холоду.
Згодом, заспокоєна, вона почала розповідати, що весь серпень промучилася від нервового виснаження.
— Я мало не збожеволіла. Все про щось думала, а про Що, й сама не знаю. Просто жах! Не могла спати, а як
засинала, то снилися страшні сни. Трохи оживала лише тоді, коли запрошували на вечірку. І нічого не їла. Бувало, сиджу цілий день і втикаю голку в татамі, втикаю і витягую.
— Коли ж ти стала гейшею?
— У червні... А могло статися, що тепер я жила б у Хамамацу.
— Збиралася туди заміж?
Комако кивнула. За нею упадав один чоловік з Хамамацу, та вона, мовляв, його не любила, а тому довго вагалася, що їй робити.
— Чого ж вагатися, якщо не любила?
— Все воно не так просто...
—* Невже одруження тебе вабить?
— А у вас гострий язичок! Не в цьому річ. Просто я не зношу, коли мої особисті справи йдуть не як годиться.
— Он як...
— А ви несерйозна людина.
— У тебе було щось із тим чоловіком з Хамамацу?
— Якби було, то хіба б я вагалася? — випалила Комако.— Він навіть погрожував, що не дасть мені вийти заміж за іншого, казав, що обов'язково перешкодить.
— Як же він тобі міг перешкодити аж з Хамамацу?
І ти зважила на такі дрібниці?
Якийсь час Комако лежала мовчки, ніби насолоджуючись теплом власного тіла, та раптом, ніби між іншим, сказала:
— Мені здавалося тоді, що я завагітніла. Як згадаю тепер, то аж сміх розбирає!..
Стримуючи сміх, Комако згорнулася калачиком, як дитина, і вхопилася за комір кімоно Сімамури.
Стулені густі вії створювали враження, ніби її чорні очі напіврозплющені.
Вранці, коли Сімамура прокинувся, Комако, зіпершись ліктем на край хібаті, щось писала на останній сторінці старого журналу.
— От біда, я не можу піти додому. Знаєте, я прокинулась, коли покоївка принесла жару для хібаті. Я схопилася з постелі, як опечена. Яка ганьба! А на сьодзі вже сонце. Вчора впилася, от і проспала.
— Котра зараз година?
— Уже восьма.
— Може, сходимо в басейн? — Сімамура підвівся з постелі.
— О ні! Мене ж побачать!
Такою спокійною вона ще не була. Коли Сімамура повернувся з купальні, вона старанно прибирала кімнату. Голова в неї була обв'язана рушником. По тому, як вона ретельно витирала ніжки стола, краї хібаті, як розгрібала попіл у жаровні, було видно, що для неї це — звичне діло.
Сімамура приліг на татамі, запхавши ноги під котацу, й закурив. Коли попіл з цигарки посипався на підлогу, Комако згребла його хустинкою, а Сімамурі принесла попільничку. Сімамура безтурботно засміявся. Засміялась і Комако.
— Якби в тебе була сім'я, ти б сварилася з чоловіком на кожному кроці.
— Хіба я з вами сварюсь? Така вже в мене вдача. З мене кепкують, що я навіть білизну для прання ретельно складаю.
— Кажуть, вдачу жінки можна визначити, заглянувши
в її комод. ~
Пригрівшись за сніданком у потоці сонячного проміння, що заливало кімнату, Комако звела очі на прозоре, бездонне небо й сказала:
— Яка чудова погода! Треба було якомога раніше піти додому й пограти на сямісені. Такого дня і звук особливий.
Далекі гори повивав молочний серпанок. Здавалось, то зі снігу піднімався легкий димок.
Сімамура згадав слова масажистки і запропонував Комако пограти тут. Вона одразу погодилася — подзвонила додому, щоб їй принесли святкове кімоно й збірник на— гаута <
"Невже в домі, де я вчора був, є телефон?" — подумав Сімамура, і відразу в його уяві запалали очі Йоко.
— Та дівчина принесе?
— Може, й вона.
— Кажуть, ти заручена з сином учительки?
w— О, коли це ви чули?
Вчора.
— Дивна ви людина. Вчора почули, а нічого не сказали.
Нагаута — пісня-балада в стародавній японській поезії.
Цього разу Комако всміхнулася щиро, не те що вчора опівдні.
— Як же скажеш, коли я до тебе не байдужий.
— Та ви думаєте, що говорите? Ох, ці вже мені токій— ці! Усі вони брехуни!
— От бачиш, тільки я заговорив, як ти переводиш розмову на інше.
— Нічого я не переводжу! І що, ви повірили? — .
— Повірив.
— Знову дурите! Ви ж не повірили!
— Справді... мені здалося, тут щось не те... Але ж кажуть, ніби ти заради нареченого подалася в гейші, щоб було на що його лікувати.
— Гидко, як у мелодрамі!.. Брехня! Я не була з ним заручена, хоча, здається, дехто вважає навпаки. Тим більше в гейші я пішла не заради нього. Просто я не могла інакше зробити.
— Ти все загадками говориш.
— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. От і все.
— Друзі дитинства.
— Так. Та й ми майже весь час жили окремо. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію. Про це написано на першій сторінці мого найдавнішого щоденника.
— Виходить, якби ви жили разом, то давно одружилися б?
—— Сумніваюсь.
— Невже?
— Чого ви, власне, турбуєтеся про нього? Все одно він скоро помре.
— Я от думаю: негаразд, що ти не ночуєш удома.
— А я думаю: негаразд, що ви так кажете. Як людина
при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається. _
Сімамура не знайшовся, що відповісти.
Але чому Комако знову не сказала жодного слова про Йоко?
З іншого боку, навіщо Йоко — тій Йоко, що самовіддано, по-материнському доглядала хворого у вагоні,— приносити, та ще й так рано, одежу Комако? Адже між сином учительки й Комако щось таки було...
Як звичайно, Сімамура дав волю своїм химерним здогадам.
— Кома-тян, Кома-тян! — почувся тихий прозорий голос. То був прекрасний голос Йоко.
— Спасибі! — Комако вийшла в суміжну кімнату,— Ти сама принесла? Такий тягар!
Йоко, здається, нічого не сказала і пішла.
Комако торкнулася струн пальцем, підтягла їх, настроїла інструмент. Часу було досить, щоб почути, як звучить у неї сямісен. А от двадцять п'єс для сямісена Ясіті Кінея, додатково до звичайного збірника етюдів, були для нього цілковитою несподіванкою. Він узяв їх у руки і спитав:
— Ти по них управляєшся?
— Так, у мене ж немає вчительки. Що ж я вдію?
— А домашня?
— Вона паралізована.
— Тоді хай пояснить словами.
— В тому-то й біда, що їй відібрало і мову. В танцях вона ще сяк-так може помогти, лівою рукою покаже, якою ще володіє. А от гра на сямісені завдає їй мук — вона ж безсила що-небудь порадити.
— І ти всі ці ноти розбереш?
— Аякже, розберу.
— Ти уявляєш, як зрадів би видавець, коли б довідався, що десь у горах не любителька, а справжня гейша вчиться по його нотах. Та ще й як старанно вчиться!
— Коли я працювала в Токіо молодою гейшею, мене навчили переважно танцю. Про гру на сямісені в мене збереглися невиразні спогади. А тут, якщо забуду, ніхто не підкаже. Одна надія на ноти.
— А як у тебе зі співом?
— Поганенько. Пісень, якими супроводжуються танці, якось навчилася співати. Нові заучую по радіо або від когось почую і запам'ятаю. От тільки не певна: погано чи добре в мене виходить. Одне слово, співаю, як умію. Смішно, але в мене свій стиль. Перед знайомими втрачаю голос, зате в чужому колі почуваюся чудово.
Вона трохи знітилася, потім опанувала себе і глянула на Сімамуру, немов ждала, щоб він заспівав.
Сімамура розгубився.
Вирісши в торговельному кварталі Токіо, Сімамура змалку познайомився з театром "Кабукі", не раз чув, як виконують нагаута, але сам ніколи не заучував їх напам'ять. Саме слово "нагаута" викликало в його уяві те-^ атральну сцену, а не вечірку з гейшею.
— Ні, такого важкого гостя я зустрічаю вперше!
Комако закусила нижню губу й, поклавши сямісен собі на коліна, розгорнула нотний зошит. За мить вона наче перемінилась.
— Я вам заграю те, що вивчила цієї осені.
То була балада "Кандзінтьо" *.
Сімамура відчув, як зненацька холод пронизав його від голови до п'ят, а тіло ніби стало прозорим. У його голові, що, здавалось, тепер уміщала в собі цілий світ, відлунювали звуки сямісену. Сімамура був приголомшений, ні — скорше немов збитий влучним ударом. Йому, охопленому божественним екстазом, омитому хвилями каяття, безпорадному, лишилося одне: з насолодою віддатися на волю потоку звуків, що линули з-під рук Комако.
"Чи ж можна було сподіватися від цієї молодої провінційної гейші такої гри на сямісені?..