Прийшли також парох і священик, перехрестилися, побачивши картину, пошепотіли між собою і нарешті сказали, що, мабуть, на ній занадто багато жахів і вона налякає вірних. Але Мельхіор спокійно відповів, щоб вірні ніколи не забували, скільки постраждали через них святі. Але, додав він, зовнішні крила образу будуть дивовижно привабливими, символізуючи земний рай і рай небесний. Він і справді намалював їх: земний рай — серед брабантських пагорбів, маленьке село з яскравими очеретяними дахами, вдалині сріблястий тополевий гай, за яким вгадується річка, бо там мерехтять маленькі вітрила, трава була соковитою, і в ній було багато квітів калюжниці, як у мисливських угіддях, а під яблунькою, обтяженою плодами, мирним сном лежала оголена й невинно усміхнена пара... Небесний рай був ще більше зеленим, наче трава була із смарагдів, навіть крила двох злітаючих вгору ангелів були зелені. Спасенні душі піднімалися з похмурої алеї, яка збоку переходила в ступінчасту ущелину, і, вже піднявшись, вони сліпим незавершеним жестом простягали руки до світла. Про цей вівтарний образ говорило все місто, вважалося, що Мельхіор перевершив Майстра Трьох Волхвів. До майстерні заходили відвідувачі, щоб уважно стежити за створенням триптиху. Інколи Мельхіор працював з десятьма-дванадцятьма людьми навколо себе, і руки його ніби були зв'язані мотузкою. Наступного разу, вирішив він,треба замкнути двері й вікна й не показувати картину, доки не закінчить її.
Земний рай — картина Ієроніма Босха, датована приблизно 1490 роком. Зараз вона знаходиться у Галереї Академії у Венеції, Італія. На картині зображено Земний рай, де були змиті гріхи врятованих.
Але перед тим, як він віддав образ, він не зміг встояти перед тим, щоб не помістити стародавнього повзучого змія в невинну мураву земного раю; в руках художника Сатана набув вигляду звивистого чудовиська з вусиками сарани; на подовженому коричневому черевці комахи виднілося червоне, опухле, розпусне обличчя старої п'яної відьми. Дехто впізнав у ній Зузанну, яка виробляла ангелочків на Сходах Годувальниць; і коли священики парафії святого Власія знову прийшли і здивовано вказали на змія, Мельхіор сказав:
— Вельмишановні отці, чи не сказав наш Господь, що найхимерніші змії чатують у траві?
І священики розсміялись від усього серця, бо прийняли спокійні, розважені слова Мельхіора за доказ його потішної безтурботності, і залишили змія в покої.
Невдовзі після завершення цієї роботи з'явилося начальство церкви святого Власія, щоб віддати Мельхіору обіцяну плату та взяти триптих в урочистій процесії; і раптом один із священиків уперше помітив, що художник в останню мить також намалював щось шельмовське в раю небесному. Над джерелом вічного утішання витало небесно-блакитне чудовисько — напівптах, напівхерувим; воно глузливо й застережливо сміялося своїм довгим дзьобом і тримало в кігтях крихітну людину. І коли священнослужителі спитали Мельхіора, що це означає, він сам не міг сказати, чому так намалював, принаймні не відкрив церковним настоятелям, що те зображення означає, щоб не звести їхню просту віру. Але він відчував, ніби Творець ніколи не міг зробити рай таким прекрасним, щоб якимось чином нагадати нам, що ми були обтяжені первородним гріхом у злому минулому...
Хоча Мельхіор жив на узбіччі і в самотності, непомітно і він включився в життя міста, став належати до нього. Випрямлений, кістлявий, передчасно змужнілий, ніж постарілий, він гідно крокував містом. Коли він зараз малював, то зачиняв двері майстерні, і до цього вже звикли, бо було відомо, що він з охотою виставляє на показ будь-яку картину, коли ту буде закінчено. Життя відлюдника не заважало йому блукати містом, спостерігати й підслуховувати все, що приносив день, бо все було для нього непідробною новинкою: ігри дітей і сльози п'яниць, торговий рух, сварки жінок і весілля. Часто навколо його тонких губ з'являвся слід сумного здивування, якого він сам не усвідомлював, як і не знав він, що є шукачем праведності, і більше, ніж болючий мозоль, його мучив постійний біль через людство, що так повільно вчиться...
Його дуже поважали в гільдії, особливо коли з'ясувалося, що він має акторські здібності. У дні урочистих свят багато ремісників брали участь у містеріях, і Мельхіор Хінтам, якого спочатку насилу вдавалося вмовити прийняти одяг апостола чи митаря, згодом настільки занурився в ці містерії, що йому навіть дозволили грати самого Христа. Кожного разу, коли він мав зіграти цю роль, Мельхіор готувався до неї напередодні за зачиненими дверима, дотримуючи посту й досліджуючи свою совість; у той момент, коли він одягав належне вбрання, його проймало холодне тремтіння. Він сплітав терновий вінець, вставляв у нього скалки скла й коралів — то були краплини крові — і малював жахливі плями й рани на своєму вбранні й плащі, які створювали враження, що жорстоко побите бичами тіло потіє й стікає кров'ю. Його блідість, гідна серйозність і, головне, рвучий серце вигляд викликали у багатьох глядачів, особливо жінок, зітхання і ридання; іноді Мельхіор сподівався, що ця розіграна імітація Страстей Христових зворушить безчуттєві душі його сусідів. Але він не приховував від себе, що горе і страх глядачів зазвичай не тривали довше, ніж кілька коротких годин, коли гірка містерія виконувалася на їхніх очах. І до того ще, як Мельхіор це усвідомлював, записував – повернувшись додому — свої непокої чорним по білому, не словами, а картинками: натовп свинячих голів, сов, крокодилячих самиць, що вивертають очі й плачуть крокодилячими сльозами... І як завжди, дивлячись на ці не маючі нічого спільного з високим мистецтвом малюнки, він розривав свою роботу на шматки, які майже несвідомо вислизали з його пальців у сум'ятті каяття, подиву й образи. Принаймні, в них він виплескував гніт свого серця і з вільнішою душею повертався до своїх картин, бо в той час він малював Зупинки на Хресному шляху; він присягнувся віддати цій праці всю ревність віри, все своє терпіння і вміння, так що протягом довгих місяців знаходив у ній прихисток і боявся моменту, коли йому доведеться з нею розлучитися. Велебний Хаезе, який регулярно приходив перевіряти хід роботи, майже напевно призначав ці картини для колегіальної церкви.
Зупинки на Хресному Путі ще не були завершені, коли помер будівничий церкви колегії; він був старий і такий немічний, що два роки сам не доглядав за роботою; він сидів у ямі під валом, серед розрахунків і креслень, зроблених у свої кращі роки, і підганяв бригадирів і підмайстрів туди-сюди своїми наказами. Рада двадцяти чотирьох, яка не квапилася приймати рішень у лихі часи, після довгих марних дебатів дійшла висновку, що будівництво церкви не слід припиняти і потрібно найняти нового, відомого будівничого. Під час цих обговорень до міста дійшла новина про те, що в одному з міст єпископства Утрехта щойно було завершено будівництво церкви, і вперше Рада стала діяти жвавіше. До звільненого будівничого відправили гінця, і спокуса доброго будинку і хорошої платні заманила його в місто св. Андрія. У своїй гільдії Мельхіор почув, що зодчого звуть Кіліаан Бор, і він має найкращу репутацію.
Мельхіор завершив свої Страсті Господні; на той час Бор уже був у місті і його можна було щодня зустріти на будівництві. Художник вирішив познайомитися з ним. Він знайшов будіничого серед робітників, за риштуваннями та заляпаними вапном драбинами; це був невисокий, широкоплечий чоловік з великими, блакитними, блискучими очима на розумному, здоровому обличчі; сам він теж був заляпаний вапном, а в чоботі зяяла тріщина. Мельхіорові стало ніяково: будівничий був старший за нього; в його м'ясистому обличчі, жвавих рухах і жвавому голосі відчувалися сила і впевненість людини, яка панувала над життям і світом. І Мельхіор раптом зрозумів, що він сам лише городянин маленького міста, з маленькою і хиткою довірою до себе самого. Це не тяжіло над ним досі, бо він цього не усвідомлював.
З часом він подружився з Бором. Будівничий відвідав його в маленькому будиночку, який Мельхіор сам підмітав і підтримував у чистоті. І сюди чужинець привніс подих широкого світу, який Мельхіор відчув від першої зустрічі з цією людиною — відкритість, пізнання світу, якась байдужа радість у всьому способі буття. Мельхіор здавався собі старшим не тілом, а духом і вдачею; також батьківський дім, де він так довго жив один, позбавлений усякого бажання, здавався йому сонним і повним примарних тіней минулого. Кіліаан Бор стояв на своїх коротких сильних ногах перед Зупинками на Хресному путі, які Мельхіор розвісив на довгих стінах своєї майстерні, киваючи поважно й оцінююче. Він похвалив малюнок і заявив, що за всі свої подорожі він ніколи не бачив таких кольорів; вони мають захоплюючу оригінальність, і це те, що він вважав особливо похвальним. Він відразу ж почав думати, в якому оздобленні мають бути розміщені ці картини в нефі церкви: у важких тьмяних рамах з чорного дерева чи, можливо, в рамах із полірованого каменю? Мельхіор посміявся над захопленням відвідувача і сказав, що ще не знає, куди ці картини підуть. Але Кіліаан вигукнув: "Дурниці! Вони зроблені для нової церкви, церква їх навіть вимагає"... — і раптом Мельхіор уже не відчував страху розлучитися зі своїми картинами, йому раптом здалося цілком природним, що вони висітимуть у церкві св. Андрія, так, він навіть відчував тугу побачити їх там. Але він не казав про все це Бору, бо ще не був з ним близьким.
Після візиту Кіліаана він знову уважно й по черзі оглянув картини Мук Христових, і йому здавалося, що страждання Страждальника не можна висловити з більшим стражданням. Христос мав благородні й ніжні риси обличчя, які, згідно з усіма усними переказами, а також згідно з таємними писаннями часів Ісуса, були властиві Спасителю. Ніхто ніколи не бачив цього писання, але вчителі розповідали про нього своїм учням. З іншого боку, знущання і лють язичницьких воїнів і фарисеїв, ганебний вчинок Юди, на якого вже чекала мотузка, ці речі можна було б представити рішучіше, злісніше: ясні плями освітлити, темні — поглибити, додати тонкості, гідності та сірості пейзажам – невисокі мовчазні стіни неподалік — і зробити крик усіх цих протилежностей голоснішим, хоча Майстер Волхвів не вчив його тому, він зробив найбільший акцент на чутливому балансі між перпендикулярними та горизонтальними лініями.