Канадець, котрий планував здійснити свій намір у Мексиканській затоці, або досягши землі, або підпливши до одного з численних суден, що робили каботажні рейси між островами, був неабияк засмучений. Наша втеча могла цілком вдатися, якби Неду Ленду удалося заволодіти човном потай від капітана Немо. Але тепер у відкритому океані нічого було про це і думати.
Канадець, Консель і я мали з цього приводу досить довгу розмову. Уже півроку ми були бранцями на "Наутилусі". За цей час ми пройшли сімнадцять тисяч льє, і, як вважав канадець, кінця нашому плаванню не передбачалося. Він завершив розмову тим, що зажадав від мене востаннє запитати капітана Немо, чи не має він наміру тримати нас у себе до нескінченності?
Подібний крок був мені не до душі. На мій погляд, він не міг досягти мети. Від капітана "Наутилуса" нічого було чекати, а усе залежало від нас самих. Окрім того, останнім часом капітан Немо ставав усе більш похмурим, відчуженим і нетовариським. Вій явно уникав мене. Раніше він залюбки давав мені пояснення про різні підводні дивовижі; тепер він залишав мене працювати на самоті і перестав бувати в салоні.
Яка причина цієї одміни? Що сталося? Я не міг дорікнути собі ні в чому. Може, його обтяжувала наша присутність на "Наутилусі"? А разом з тим у мене не було жодної надії па те, щоб людина такої вдачі могла повернути нам свободу.
От чому я і попрохав канадця дати мені час усе обміркувати, перш ніж перейти до дії. Якби, скажімо, моє втручання не мало ніякого втішного наслідку, це могло збудити підозру в капітана, погіршити наше становище і перешкодити планам самого канадця. Додам ще й те, що посилатися в цьому питанні на здоров'я я вже ніяк не міг. Якщо не брати до уваги жорстоке випробування у торосах Південного полюса, то ми, Консель, Нед і я, ніколи ще не почувалися так добре. Здорова їжа, благодатне повітря, упорядковане життя, стала температура унеможливлювали будь-які хвороби, і я добре розумів усі переваги подібного способу життя для людини, що відкинула без жалю спогади про землю, особливо для такого, як капітан Немо, котрий знаходився тут у себе вдома, [339] плив, куди йому заманеться, і своїми незнаними для інших, але добре йому відомими шляхами прагнув до своєї мети. Але ж ми не порвали зв'язків з суспільством. Щодо мене, то я не хотів би понести із собою в могилу мої роботи, такі цікаві і нові! Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море, і я хотів, щоб ця книга рано чи пізно — краще раніше! — побачила світ.
От хоча б тут, у водах Антільських островів, усього за десять метрів від поверхні, скільки цікавих створінь я міг спостерігати, дивлячись крізь відкриті вікна в салоні!
Серед інших зоофітів були і сифонофори-фізалії, відомі під назвою "військових португальських корабликів", схожих на довгасті міхурі з перламутровим полиском, що плавають, підставивши вітру свої перетинки і розпустивши по воді сині щупальця, схожі на шовкові нитки; медузи, що чарують око, вони при дотику випускають ядучу рідину, що жалить, як кропива; серед кільчастих червів-аннелид довжиною до півтора метра, які мають рожевий хобот і тисячу сімсот рухових органів, параподій, що вигинаються у воді і виграють усіма кольорами веселки. У розряді риб — малабарські скати, величезні представники хрящових риб довжиною до десяти футів і вагою до шестисот фунтів, із трикутними грудними плавцями, горбатою спиною і з очима, розміщеними в задній частині голови.
Тут були й американські балісти, яким природа відпустила тільки чорну і білу фарбу, і довгопері бички, довгасті, м'ясисті, з жовтими плавцями і з висунутою щелепою, макрелі завдовжки сто шістдесят сантиметрів, з короткими, гострими зубами, покриті дрібною лускою, що належать до альбакор, барбулі смугасті, від голови до хвоста оперезані золотими смужками, носилися зграйками, швидко ворушачи блискотливими плавцями. Ці ювелірні творіння природи були колись присвячені Діані й особливо цінувалися римськими вельможами, які дотримувалися приказки: "Лови їх, але не їж". Золотаві помаканти, прикрашені смарагдовими смужками, одягнені в шовк і оксамит, пропливали перед нашими очима, як багаті синьйори на картинах Веронезе; шпорце-ві спари тікали від нас, швидко працюючи грудними плавцями; клюпоіюдони, завбільшки п'ятнадцять дюймів, огортали себе фосфоресціюючим сяйвом; кефалі хльоскали по воді товстими м'ясистими хвостами; червоні корегонуси наче перетинали хвилі відточеними грудними плавцями, а сріблясті силени (зі ставрид), гідні своєї назви, піднімалися над гладенькою поверхнею води, сяючи білуватим світлом, як маленькі місяці. [340]
Скільки ще нових, чудесних видів я міг би побачити, якби "Наутилус" не занурився в глибінь! Користуючись своїми похилими рулями, він поступово опустився на глибину двох-трьох тисяч метрів. Тут тваринне життя виявилося представленим тільки анкринами, морськими зірками, чарівними пентакринами з головою медузи, з маленькою чашечкою на прямому стеблі; троки, криваві кенотти і фісурели — обширний вид берегових молюсків.
Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п'ятсот метрів. Найбільш близькою до нас землею виявився Лукайський архіпелаг — група островів, розкиданих по поверхні океану, як купки бруківки. А в глибині вод височіли підводні круті скелі, суцільні стрімчаки з розмитих брил, які лежали високими хребтами, між ними утворилися такі западини, що електричні промені "Наутилуса" не досягали їхнього дна. Самі скелі були вистелені густою рослинністю — гігантськими ламінаріями, нескінченно довгими фукусами: справжні шпалери з водолюбів, гідних представників титанічного світу.
Розмірковуючи про ці колосальні рослини, ми, Нед, Консель і я, природно, перейшли до гігантських морських тварин. Одні з них, мабуть, призначалися бути здобиччю інших. Але серед цих довгих пасом я помітив лише кілька членистих представників тварин із групи короткохвостих, довголапих ламбр, лілуватих крабів і кліосів, що живуть у морських водах Антільських островів.
Було близько одинадцятої години дня, коли Нед Леид звернув мою увагу на те, що серед величезних водоростей ворушилася, очевидно, якась страхітлива істота.
— Так, — сказав я, — тут багато печер, зручних для спрутів, і я анітрохи не здивуюся, якщо побачу тут цих чудовиськ.
— Які ж це чудовиська, — здивувався Консель, — прості кальмари із загону головоногих?
— Ні, — відповів я, — це великі спрути. Але наш друг Лепд, очевидно, помилився, я нічого не помітив.
— Шкода, — зауважив Консель. — Хотілося б мені зустрітися віч-на-віч з одним із цих спрутів, про яких розповідають, начебто вони здатні потягти в морську безодню цілий корабель. Цих тварин називають у нас: крак...
— "Крак" і капут! — іронічно додав канадець.
— Кракени, — закінчив говорити Консель, не звертаючи уваги на жарт свого товариша.
— А я ніколи не повірю, — сказав Нед Ленд, — що подібні тварини існують на світі! [341]
Чому ж ні? — запитав Консель. — Ми ж повірили в нарвала пана професора?
— І помилилися.
— Звичайно, але можливо, багато хто в нього вірить і дотепер.
— Узагалі кажучи, це вірогідно, — відповів я Коиселю, — але я особисто вирішив повірити в існування таких чудовиськ тільки тоді, коли торкнуся їх власною рукою.
— Отже, пан професор не вірить в існування гігантських спрутів? — запитав мене Копсель.
— А який чорт у них повірить? — вигукнув Нед.
— Багато хто, друже мій Нед.
— Тільки не рибалки! Учені — можливо!
— Вибачте, Неде. І рибалки і вчені!
— Але я-то вже, — заговорив Консель із найсерйознішим виглядом, — на власні очі бачив, як один головоногий своїми щупальцями потяг під воду велике судно.
— І ви самі це бачили? — запитав канадець.
— Так, Неде.
— На власні очі?
— На власні очі.
— Де ж, будьте ласкаві сказати?
— У Сен-Мало, — незворушно відповів Консель.
— У гавані? — глумливо уточнив канадець.
— Ні, у церкві, — відповів Консель.
— У церкві! — вигукнув Нед.
— Так, друже мій Нед. Такий спрут був зображений там на стіні.
— Здорово! Ой, не можу! — вигукнув Нед, заливаючись реготом. — Пан Консель вважає мене за дурня.
— Ні, формально він правий, — сказав я. — Я чув про цю картину, але сюжет її узятий з легенди, а ви знаєте, чого варті легенди з області природничих наук! Особливо ж коли справа стосується чудовиська, уяві немає меж. Не тільки вірили, що спрути можуть потопити корабель, але відомий Олаф Великий розповідає про спрута завбільшки з цілу милю, що схожий був не на тварину, а на острів. Розповідають навіть такий випадок: якось єпископ Нідросський здумав правити обідню па одній величезній скелі; коли обідня скінчилася, скеля попливла, а потім пірнула в море; виявилося, що це не скеля, а спрут.
— І це все? — запитав канадець.
— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтопідам Бергеїіський, [342] теж розповідає про спрута, па якому міг би провадити навчання цілий ескадрон кавалерії.
— Ну і вдатні брехати ці давні єпископи! — зауважив Нед Ленд.
— Нарешті, античні натуралісти згадують чудовиська такої величини, що в них паща — ціла затока, а самі вони не могли б пройти в Гібралтарську протоку.
— І слава Богові! — помітив канадець.
— Але щось є суттєве у всіх цих розповідях? — запитав Консель.
— Нічого, — відповів я, — нічого, окрім того, що вони переходять межі ймовірності і перетворюються в міф або легенду. Проте для гри уяви оповідачів потрібна яка-небудь підстава або привід. Не можна заперечувати того, що серед спрутів і кальмарів трапляються екземпляри дуже великих розмірів, але, звичайно, менше, ніж китоподібні. Наші рибалки нерідко бачать спрутів довжиною більше метра вісімдесятьох сантиметрів. У музеї Трієста і Моипе-льє зберігаються кістяки спрутів завбільшки два метри. До того ж за розрахунками натуралістів така тварина, довжиною навіть тільки в шість футів, повинна мати щупальця в двадцять сім метрів довжиною. А цього вже досить, щоб вона стала страшною.
— А чи ловляться такі нині? — запитав канадець.
— Якщо і не ловляться, то моряки бачать їх часто. Один з моїх друзів, капітан Поль Бос з Гавра, не один раз запевняв мене, буцімто бачив в Індійському океані цих чудовиськ величезних розмірів. Але найбільш разючий випадок, що не допускає сумнівів в існуванні гігантських спрутів, відбувся кілька років тому назад, у тисяча вісімсот шістдесят першому році.
— Що це за випадок? — запитав Нед Ленд.
— А от який.