Хворий на невизначеність.
Тетьє кивнув і застібнув каптан.
— Я йду з вами!
— Ти завжди відпускав мене самого, і це правильно, — відповів Мельхіор. – Там я з кимось зустрічаюся.
Тетьє безсоромно засміявся.
— Кого б ви там не зустріли, диявола чи ангела, цього разу я буду поруч.
Мельхіор зітхнув:
— Це й справді дорога лише для одного чоловіка.
— Спокійно йдіть одні, — сказав Тетьє, — але ж ви не можете заборонити мені самому піти в монастир.
В ночі, що близилася, Мельхіор ішов містом. Було темніше й вологіше, ніж усі попередні ночі. Він кілька разів спіткнувся об каміння та вибоїни, почув позаду себе Тетьє, який лаявся:
— Чорт, от же і вибрали ви собі ніч! Скоро буде дощ! — Мельхіор не відповідав, він усе ще боровся з утомою й запамороченням, усе частіше спотикався. Тетьє рішуче ступив уперед і твердою тонкою рукою взяв його за руку. — Ви повинні піти додому і лягти спати, — сказав він. Вам треба одужати. Монастир почекає.
На мить Мельхіор, весь облитий потом, тремтячи всім тілом, обіперся на плече помічника.
— Хоч би ти мене туди затягнув, — сказав він, скрегочучи зубами.
— Мені було так файно на моїй ковдрі, — пробурмотів Тетьє.
Мельхіор уже йшов далі, Тетьє поруч, підтримуючи його.
Коли вони нарешті опинилися в монастирському саду після важкого спотикання на вулиці Паддекенспад, Тетьє зник у темряві за рогом. Мельхіор повиснув на воротах, а не притулився до них. Навколо панувала тиша, тільки чути було легеньке шелестіння дощу, який падав на траву та стіни й повільно посилювався. Довго Мельхіор нічого не чув, аж поки вірний зброєносець не промовив із темряви:
— Ось ви! Навіть кота не видно! Навіщо залишатися тут довше в такій безбожній багнюці, коли ми можемо залишитися вдома теплими й сухими?
— Дай мені спокій, Тетьє, — сказав Мельхіор. Бродяга сплюнув, тупнув ногами там, де стояв, і замовк. Дрібний дощ промочив і вихолодив обличчя та одяг Мельхіора; художник відчув, як у нього піднімається гарячка. Він зацокотів зубами й нарешті голосно вигукнув ім'я Аманди.
Уїдливий голос Тетьє був єдиною відповіддю:
— Чому б вам не передати мені листа до неї завтра вранці? Я хитрість і мовчання в одній особі... А зараз пора спати.
Скрипнули двері. У Мельхіора посилився холод і жар лихоманки. Кроки наблизилися, мокра земля засмоктувала підошви. Мельхіор затамував подих — це були не кроки Аманди, вони були надто короткі й надто сильні. Стара жінка різко запитала:
— Майстер Мельхіор Хінтам?
— Я тут, — відповів той здавленим голосом. Він упізнав голос сестри Марвіни. — Сестро Марвіно, де Аманда?
Знову черниця відповіла різким тоном:
— Ви затягнули сестру Аманду в найжахливішу боротьбу, в якій доводиться боротися черниці. Ви повинні були це знати... і ви це знаєте.
— Я знаю, що люблю її, — перебив Мельхіор.
Марвіна продовжувала, наче не чула його:
— Ви, мабуть, знали, що не повинні турбувати її душу, оскільки вам заборонили вхід до монастиря.
Мельхіор, гарячкуючи дедалі все більше, відповів:
— Я знаю, що вона любить мене так само, як я люблю її. Тільки одна річ може зупинити її. Скажіть відверто, сестро Марвіна, що це? Чого вона боїться?
Монахиня на мить вагалася, а потім спокійно сказала:
— Вдень і вночі вона молилася за вас, майстре Хінтаме, як інші сестри моляться за вас...
— Так! Я знав! — крикнув Мельхіор. — Вона боїться пекла! Преподобна сестро, скажіть їй, що цей страх є безглуздим і безпідставним. Передайте Аманді моє повідомлення! Скажіть, що нас ніщо не зупинить...
Монахиня перебила його:
— Ви надто легко граєте з небом і пеклом, майстре Хінтаме. Я допомогла Аманді, коли вона попрощалася з вами, точніше, коли вона заборонила вам приходити сюди чи думати про неї.
— Вона не попрощалася зі мною, — сказав Мельхіор із ледь помітним тріумфом. — Вона сказала мені, — кажучи словами вірша, — що її жахає це життя, і яке життя вона мала на увазі, як не в стінах монастиря?
Монахиня грізно стишила голос:
— Це правда, вона не попрощалася з вами... принаймні не так, як їй було наказано... Вона не послухала моєї поради й наказу. Я все чула, бо стояла поруч. Заради неї я тяжко обтяжила власну совість.
Дощ дріботів в тиші. Мельхіор, знову стривожений, несамовито запитав:
— Що з нею зробили?
Марвіна відповіла з такою ж твердістю:
— Я все довірила матері-настоятельниці, майстре Хінтаме, я не могла вчинити інакше. Вам пощастило: абатиса не буде переслідувати вас, як спокусника черниці.
У Мельхіора цокотіли зуби.
— Я хочу побачити Аманду, — сказав він, — я хочу почути від неї самої, чим я є для неї!
З голосу Марвіни він зрозумів, що та озирнулася на півдорозі від нього, готова повернутися до монастиря. Через плече вона сказала:
— Ви не побачите її, пане. Сестри Аманди більше немає. За розпорядженням вищої влади її відправили в інший монастир.
Мельхіор хотів крикнути: "В інший монастир!". Але запаморочення, розпач і незрозумілість почутого речення були сильнішими за його волю чи силу. У мороці, що огортав його, він відчув, ніби смерть торкнулася його. Художник повалився на землю, як падає повалене дерево.
3.
Місто було відбудовано. Влітку після пожежі було зроблено небагато більше, як тільки розчищення завалів та латання стін. Усі члени Ради Двадцяти Чотирьох повернулися до міста й знову сиділи за високими валами. Вони відправлялися на свої збори, а прості люди на вулиці знімали перед ними, як і колись, шапки та шляпи. Було багато розмов про майбутнє; звернулися за порадою до будівничих на чолі з Філіпом Хеннекіном. Ті й справді розмітили план нових районів: прямі вулиці, посередині площа із криницею. Вони освідчили, що річку Кокхальс потрібно почистити і сміття винести за стіни, краще за все на схід, бо вітер дме переважно із заходу чи півночі. Банкір Смеерендонк та інші багатії перешепотілися між собою і оголосили про свою готовність просувати реконструкцію, якщо уряд у Брюсселі також вдасться переконати надати допомогу. Магістрат також негайно відправив старого адвоката Лодовійка Дакенессе з двома іншими до бургундського двору.
Сміттєзвалища фактично знаходилися вже за стінами. На місці старих хат бідняки, що жили в них, побудували нові; їм залишили обгорілі крокви й уламки цегли з кварталу ткачів та інших пошкоджених вулиць, а також невикористану цеглу з будинків заможних громадян, де були відбудовані стіни й огорожі. Глину і вапно було легко змішувати, і роботу могли виконувати самі бідняки. Також ходили чутки, що на місці колишньої каплиці Еваріста планується звести нову каплицю, цього разу під покровительством Трьох Царів — Волхвів, які захищають від біди, ганьби та гріха, а тепер вони також мали стежити за тим, щоб жодна пожежа вже не принесла нещастя тим, що і так нічого не мають.
Багато голодуючих все ще залишало місто – вони вже розуміли, що ніяких змін на краще їх вже не чекає. Їх ніхто і не зупиняв. Іншою була справа для ремісників і купців, які втратили свої будинки та комори. Деяким, більш неспокійним, вже осточортіло прозябати в тимчасових притулках або у родичів та друзів. Такі говорили, що тепер, коли вони побачили перипетії зречення та самодопомоги та чудесне воскресіння панських домівок за кілька місяців, радше підуть у мандри, де могли б знайти якесь порожнє, гідне людини житло та більшу свободу пересування, можливість заробітку та прибутків. Праведники були в тривозі, бачачи, що місту загрожує це кровопускання; вони благали втікачів серед членів цехів витримати, поки не прийде відповідь князя. Деякі, однак, не послухали цього і пішли. Лодовійк Дакенессе повернувся через шість тижнів, принісши листи співчуття від герцога, але навіть не половину суми, необхідної для відновлення. Це породжувало гнів, заздрість і нескінченні підступні дії; зрештою, деякі жителі покинули місто, щоб шукати щастя деінде.
Мельхіор дивився на це з байдужістю. Він знову накинув на себе невидиме ярмо існування. Внутрішньо він не брав участі в турботах і бідах, які творилися навколо. Він ніколи не говорив про жіночий монастир Паддекен, ніколи не згадував жодних імен і, здавалося, забув, де знаходиться францисканський жіночий монастир. Спочатку він боявся, що Тетьє Роен заговорить про вівтарний образ і переконає його закінчити триптих, щоб продати його комусь іншому; але новий друг не сказав про це ні слова.
Зовні Мельхіор не ухилявся від жодного обов'язку, і завжди мав поруч себе Тетьє; над цією дивною дружбою спочатку сміялися, але швидко звикли, і глузування вщухло. Старі й нові чутки все ще переслідували Мельхіора, і при згадці про них знизували плечима; очевидно, він не був винуватцем, блискавка не вбила його перед вівтарем, йому не відмовили в причасті, і він, як і перед пожежею, відновив свої таємні візити милосердя. Будь тим, ким ти є, дивним виродком — разом із Тетьє два дурня під одним капелюхом. Найбільше говорили про те, чому настоятельниця відкликала замовлення на триптих у каплиці францисканок. Тетьє запитали про це. Він завжди відповідав однаково, навіть коли заглядав глибоко до келиха: "Гусині!". Хтось висловив думку, що безшлюбний Мельхіор, можливо, занадто глибоко зазирнув у очі черницям; це припущення було зустрінуте з недовірою, але щось у цьому було щось грайливого. Про те, що художник і парох ворогували між собою, було відомо здавна; багато хто бачив, як Мельхіор і Кальскен зустрічаються просто неба й на очах у всіх і мовчки обходять один одного по великій дузі, як собаки, що не виносять запаху одна одної. Праведні ставилися до Мельхіора стримано, віталися з ним формально, але розмови уникали.
Мельхіор також не шукав і товариства Зелених Шапок. Зелене Братство з півнячою острогою — et nobis calcarna — розпалося через те, що багато його членів були буркотливими, сварливими й упертими людьми, які таємно покинули місто. Але не тому Мельхіор уникав їх; бо він бачив марність усіх вештань, він уже не міг топити своїх турбот і печалі в келихові, як раніше. У цьому відношенні він принципово відрізнявся від Тетьє; гультяй залишався першокласним п'яничкою і ніколи не ламав голову, як втамувати спрагу; він пив за гроші, які давав йому художник, пив також за здоров'я кожного, хто йому щось ставив. Сивуху він дудлив мов залізний горщик — хіба що після таких нічних бенкетах спав до пізнього ранку.