А тоді мені вже й самому закортіло спекатися хлопця як можна скоріше. Та ще й те сказати, що він уже почав задивлятися на Катаріну, а ця, бачте, забрала собі в голову, ніби повинна відмити чорну вівцю до білого,— навчити дикого горянина милосердя і доброзвичайності. А чим воно скінчилося, Катаріна розкаже вам сама.
— Ох ні, тату,— зітхнула Катаріна,— їй-богу, я тільки з милосердя хотіла погасити вогонь на одежі охопленого полум'ям бідолахи.
— Та вже ж, що не з великої мудрості,— відповів ба"ко.— Бо в такому ділі можна скоро й руки собі попекти... А ви що про це скажете, мілорде провост?
— Мілорд провост не посміє образити Пертську Красуню,— сказав сер Патрік Чартеріс.— Він добре знає, які чисті й щирі в неї помисли. Але не можу замовчати й того, що якби цей вигодованець білої лані був волохатим, незграбним, рудоволосим дикуном, схожим на тих горян, котрих я знав на своєму віку, то я питаю: чи взялася б Пертська Красуня так ревно навертати його в свою віру? І якби Катаріна була така сама стара, у зморшках, згорблена літами баба, яка сьогодні вранці відчинила мені двері вашого дому, то я б поставив свої золоті остроги проти пари грубих горянських черевиків, що ваш дикий олень, вислухавши повчання один раз, удруге терпіти б його вже не став... Ось ти смієшся, Главере, а Катаріна спалахнула від гніву. Та нічого не вдієш — так уже на цім світі повелося.
— Так повелося, мілорде, серед світських людей, які поважають свого сусіда,— запально відповіла Катаріна.
— О, вибач мені цей жарт, красуне! — мовив рицар.— А ти, Саймоне, розповідай далі, чим скінчилася ця історія. Здається мені, Конахар кінець кінцем дременув у гори?
— Так, він повернувся додому,— сказав рукавичник.— Останні два-три роки з гір до Перта навідувався, ніби гінцем, один хлопчина. Він приходив до нас під усілякими приводами, але насправді його посилали підтримувати зв'язок між Гілкрістом Мак-Ая-ном та його сином, юним Конахаром, або, як його звуть тепер, Гектором. Від того хлопчини я довідався, що старійшини племені знов зажадали вигнати "вигодованця білої лані" — по-їхньому
Долт-ан-Ней-Діла. Тоді його названий батько, старий лісовик, з'явився з вісьмома своїми синами, найкращими воїнами клану, і поставив вимогу скасувати цей присуд. Його слова мали особливу вагу, бо він сам тейсгатар, тобто ясновидець, і в племені вважають, ніби він спілкується з невидимим світом. Торквіл із Діброви сказав, що вчинив чаклунський обряд, тін-еган *, викликав диявола й домігся від нього визнання, ніби Конахар, званий тепер Ехіном, або Гектором Мак-Аяном,— єдиний, кому судилося вийти цілим і неушкодженим з майбутнього бою між двома ворогуючими кланами. Звідси Торквіл виснував, що тільки присутність у лавах Кугідів цього призначеного долею юнака забезпечить кланові перемогу. "Я такий у цьому впевнений,— промовив лісовик,— що коли з нами не буде Ехіна, то ні я, його названий батько, ні жоден із восьми моїх синів не піднімемо в цій суперечці зброї".
Ці слова викликали в племені велику тривогу. Якщо бойові лави покинуть дев'ять чоловік, найвідважніших воїнів, то загін зазнає тяжкої втрати, тим більше, що поширилася чутка, ніби в бою братиме участь невелике число людей з кожного боку. Давньому пророцтву про "вигодованця білої лані" протиставили інше, новіше, і воно справило на забобонних горян ще глибше враження. Отож вождь, скориставшись нагодою, показав кланові свого сина, якого так довго,від усіх ховав. І юне, але вродливе й натхненне обличчя Ехіна, його горда постава та зграбна статура викликали в горян захват. Клин радісно прийняв юнака як нащадка і спадкоємця свого вождя, не зважаючи на лихе пророцтво, пов'язане з обставинами його народження.
— Тепер, коли ви все знаєте, мілорде,— провадив Саймон,— вашій вельможності неважко буде зрозуміти, чому я так сподіваюся, що мене тепло приймуть у клані Кугілів. Водночас ви легко, певно, здогадаєтесь, що було б досить необачно брати туди з собою і Катаріну. Цей клопіт, високородний лорде, лежить у мене на душі тяжким тягарем.
— Ми полегшимо тобі цей тягар,— сказав сер Патрік.— Задля тебе, добрий Саймоне, та задля цієї красуні я ладен піти на ризик. Тепер я в спілці з Дугласом і підтримую його дочку Марджорі, герцогиню Ротсейську, покинуту дружину норовливого принца. В її почті, любий мій Главере,— можеш на це покластися,— твоя дочка буде як за кам'яною стіною. Тепер герцогиня стоїть двором у Фолкленді,— цей замок їй надав його володар, герцог Олбані, Щоб вона жила в ньому з усіма вигодами. Не обіцяю, вродливице,
1 Тін-еган, або "нейдфайр*, дослівно означав "вимушений вогонь". У цілком темному домі двоє чоловіків, тручи дерево об дерево, добувають вогонь і розкладають багаття, яке нібито мав очисну силу (прим. авт.).
що там тобі буде дуже весело: герцогиня Марджорі Ротсейська нещасна, а отже, й дратівлива жінка, гордовита й вередлива. Вона розуміє, що вже не дуже приваблива, а тому ревниво дивиться на кожну вродливу жінку. Зате герцогиня вірна своєму слову і шляхетна душею. Вона скинула б у замковий рів і прелата, й самого папу, якби ті прийшли по когось із тих, кого вона взяла під своє заступництво. Отож ти будеш там у цілковитій безпеці, хоч, може, тобі й бракуватиме розваг.
— На більше я й не можу сподіватися,— відповіла Катаріна.— І я якнайщиріше вдячна тому, хто ласкаво дбає про таке високе заступництво для мене. Якщо герцогиня буде гордовита, я згадаю, що вона — з роду Дугласів і має право пищатися більше від будь-кого смертного; коли вона буде дратівлива, я скажу собі, що вона нещасна, а якщо вона буде надміру вередлива, я не забуду, що вона — моя покровителька. Не турбуйтеся про мене після того, мілорде, як віддасте під опіку високородної леді... Але бідний мій батько!.. Як йому житиметься серед тих диких і небезпечних людей?!
— Не думай про це, Катаріно,— промовив Главер.— За свій вік я стільки надивився на тартан та броги, що тепер мені здається, ніби сам носив їх ціле життя. Боюсь я тільки одного: щоб вирішальний бій не відбувся раніше, ніж я зможу покинути той край. Якщо клан Кугілів зазнає поразки, загибель моїх господарів означатиме й мою загибель.
— Про це ми подумаємо заздалегідь,— мовив сер Патрік.— Покладися на мене, я про тебе подбаю... Але як ти гадаєш, котрий із кланів переможе?
— Правду кажучи, мілорде провост, я гадаю, що клан Хат-танів зазнає поразки. Ті дев'ять лісових велетів становлять мало не третину загону, згуртованого довкола вождя клану Кугілів, і всі вони — грізні воїни.
— А твій колишній учень — він їм рівня, як ти гадаєш?
— Хлопець гарячий, мов вогонь, сер Патрік,— відповів Главер.— Але хиткий, мов вода. Та якщо він зостанеться живий* то колись, думаю, стане хоробрим воїном.
— А поки що в ньому дається взнаки молоко білої лані, еге ж, Саймоне?
— У нього ще мало досвіду, мілорде^— відповів рукавичник.— А такому відважному воякові, як ви, не треба пояснювати, що спершу треба призвичаїтися до небезпеки, а вже тоді можна й нехтувати нею, як ото обридлою подругою.
За такими розмовами вони й не помітили, як під'їхали до замку Кінфонс, де батько з дочкою, трохи перепочивши, мали попрощатися і вирушити далі — кожне до свого пристанища. Аж тепер, бачачи, що стривожений за неї батько зовсім забув про свого товариша, Катаріна вперше, ніби ненароком, зронила ім'я Генрі Гоу.
— Ай правда, правда! — підхопив батько.— Треба сповістити його про наші наміри!
— Я зроблю це сам,— сказав сер Патрік Чертеріс— Гінцеві л цю справу не довірю і листа теж не посилатиму, бо навіть якби я вмів написати, то навряд чи Генрі зуміє прочитати. Доведеться йому поки що похвилюватись, а завтра я знайду часину поїхати в Перт і розкажу йому про ваші плани.
Настав час прощатися. То була гірка хвилина. Але старий городянин завдяки своїй мужній вдачі, а Катаріна — своїй покорі перед волею Всевишнього пережили цю хвилину легше, ніж можна було сподіватися. Сер Патрік квапив свого гостя, хоч і досить чемно, від'їздити. Рицар був такий добрий, що навіть запропонував Саймонові позичити кілька золотих монет, а за часів, коли золото було такою дивовижею, цей жест означав увагу nés plus ultra 1. Однак Главер запевнив сера Патріка, що має грогці про запас, і, повернувши коня на північний захід, пустився в свої далекі мандри. Не менш шанобливо повівся рицар і з вродливою гостею. Спочатку її залишили під опікою дуеньї 2, що вела в замку господарство, проте Катаріні довелося ще на кілька днів затриматися в Кінфонсі через усілякі перешкоди та зволікання з боку тейського човняра на ім'я Кітт Хеншо, якому провост дуже довіряв і турботам якого вирішив припоручити Пертську Красуню.
Отак батько з дочкою розлучилися в годину великої небезпеки і скрути. Вони ще не здогадувались про нові прикрі обставини, що, здавалося б, мали вбити їхню останню надію на порятунок.
РОЗДІЛ XXVII
— Тут Остін рук доклав.
— Невже ж?
Хай і мені він зробить те ж. Дж. Чосер, *Кентерберійські оповідки*. Пролог
Розповідаючи далі, нам краще буде вирушити за Саймоном Гла-вером. Ми не ставимо собі за мету чітко окреслити географічні межі володінь двох —ворогуючих кланів, тим більше, що не вказують їх напевно й історики, які залишили нам описи тієї вікопомної чвари. Досить буде зауважити, що клан Хаттанів займав
1 Таку, що далі нікуди (лат.).
2 Дуенья — літня жінка-вихователька, гувернантка.
величезні землі, зокрема й графства Кейтенс та Сатерленд, і на чолі його стояв могутній граф Сатерлендський,— він носив тоді ім'я Мор-ар-Хат !. Цю загальну назву мав і союз, в якому об'єдналися Кіти, Гани, Сінклери та інші могутні роди й клани. Однак ще не всі вони були втягнуті в ту чвару; з боку клану Хаттанів вона охоплювала тільки гористі краї Пертшір та Інвернесшір, які становили велику частину території, званої Північно-Східною Гірською Країною. Добре відомо, що два великі роди — Мак-Ферсо-ни та Мак-Інтоші (вони належали до клану Хаттанів поза всяким сумнівом) — досі сперечаються про те, чий вождь очолював цю баденохську парость їхнього союзу. Річ у тім, що обидва вожді в глибоку давнину прибрали собі звання ватага клану Хаттанів. Non nostrum est2... Очевидно одне: весь союз був об'єднаний навколо Баденоха, й він був утягнений у чвару, що про неї тут ідеться.
Про другий союз племен, клан Кугілів, ми знаємо ще менше,— з причин, які стануть зрозумілі далі.