Підбадьортеся! Наш милостивий король ще раз дає нам змогу відзначитися, і ми повинні відважно виконати свій обов'язок як люди, що залишають про себе пам'ять в історії.
— Ого, я догадуюся, що то за справа, — сказав Труазешель. — Наш покровитель, як римські цезарі, коли їм доводилося пошитися в дурні, або, по-нашому, стати на перший щабель шибениці, шукає досвідчених людей серед своїх виконавців правосуддя, щоб його священну особу не мучили невмілі руки якогось новачка або халтурника в нашому ремеслі. Прекрасний звичай для єретиків! Але я, як добрий католик… либонь, не знаю, чи наважуся накласти руку на нашого найхристияннішого короля.
— Досить, брате, ти надто вразливий, — заперечив Птіт-Андре. — Коли сам король наказує виконати над ним вирок, то я не знаю, чому б нам його не послухатися. Хто живе в Римі, той має слухатися папи! Люди прево мусять коритися своєму панові, а він — королеві.
— Тихше, ви, негідники, — гримнув військовий прево. — Йдеться не про особу його величності, а тільки про того грецького єретика й магометанського чаклуна Марціо Галеотті.
— Галеотті? — вигукнув Птіт-Андре. — Ну що ж, річ цілком природна. Я, здається, не знав жодного фокусника, який, танцюючи на туго натягненому канаті, не закінчив би свого життя, повиснувши на одному з його кінців, — стриб, і все.
— Я шкодую тільки, — сказав Труазешель, підвівши очі догори, — що бідолаха мусить померти без сповіді.
— Мовчи! Мовчи! — відповів прево. — Він же єретик і чорнокнижник… Цілий собор попів не міг би наставити його на істинну путь і врятувати від долі, яку він заслужив. А втім, якщо йому заманеться сповідатися, так у тебе ж є хист, Труазешелю, ти й можеш бути йому за духовного отця. Але, от що далеко важливіше, боюся, що вам доведеться пустити в хід кинджали, друзі мої, бо в нас немає під рукою потрібних засобів і знарядь нашого ремества.
— Ну, боронь, богоматір Паризька, — вигукнув Труазешель, — щоб наказ короля застукав мене зненацька. Я маю завжди при собі мотуз святого Франціска, обвитий чотири рази круг тіла, з готовим зашморгом. Недарма ж я належу до його братії, і мені дозволено носити їхній каптур, коли я перебуваю in extremis[240], хвала богові й панотцям із Сомюрського абатства.
— А щодо мене, — сказав Птіт-Андре, — то в моїх саковках завжди знайдеться болт з блоком і міцний гвинт, щоб закріпити його, де мені забажається, коли б довелося виконувати вирок в такому місці, де нема дерев або де гілля росте надто високо від землі. Це дуже до речі.
— Чудово! Отже, все, що нам потрібно, є, — сказав військовий прево. — Лишається тільки пригвинтити блок до тієї бантини над дверима і прилагодити там мотуз. Я підведу того молодця до цього місця і забалакаю його, а ви хутко накинете йому на шию зашморг, і тоді…
— І тоді ми смикнемо мотуз, — сказав Птіт-Андре, — раз, два — і наш астролог опиниться, на небі або принаймні його ноги вже не торкатимуться землі.
— А чи не погодяться ті пани, — спитав Труазешель, подивившися н сторону каміна, — допомогти нам у виконанні наших обов'язків і зробити першу спробу в нашій професії?
— Гм! Навряд… — відповів прево. — Цирульник здатний тільки на те, щоб чужими руками жар загрібати; а щодо шотландця, то пін вартуватиме біля дверей, поки ми облагоджуватимемо по діло. Йому не вистачить ні кмітливості, ні спритності, щоб узяти в ньому діяльнішу участь: кожному своє.
З дивовижною спритністю і навіть із якоюсь професійною насолодою, що приглушала усвідомлення небезпеки їх власного непевного становища, ці гідні помічники прево приладнали все знаряддя для виконання вироку, виголошеного над Галеотті полоненим монархом, радіючи, що завершать славним подвигом своє не менш славне життя. Трістан Пустинник із явним задоволенням стежив за їхніми готуваннями. Олів'є не звертав ніякої уваги на те, що відбувалося навколо нього. А Людовік Лезлі, прокинувшися від шуму, дивився на все це, як на справу, що його не обходить, і він не несе за неї відповідальності[241].
Розділ XXIX ВЗАЄМООБВИНУВАЧЕННЯ
Твій час ще не минув, і біс тобі
Продовжує служити. Він веде,
Як поводир сліпого, манівцями,
Тримаючи за руку, проводжав,
Обходячи вибоїни та пні,
В безодню геть, щоб кинути туди.
Стара комедія
Підкоряючись наказу Людовіка або, певніш, виконуючи його прохання, бо король перебував у такому становищі, коли він, будучи монархом, міг лише просити, ле Глор'є пішов шукати Марціо Галеотті, що для блазня не становило великих труднощів.
Він одразу попрямував до найкращої пероннської таверни, де сам він був далеко не випадковим відвідувачем, як великий прихильник тих напоїв, що ставили розум усіх інших людей на один рівень із його власним.
Він знайшов або, певніше, побачив астролога в кутку пивної зали, або, як її звуть німці та фламандці, Stube чи stoof[242], з огляду на її найважливішу прикрасу. Астролог, сидячи за столом, захопився розмовою з якоюсь жінкою в чудному чи то маврітанському, чи то азіатському вбранні. Побачивши ле Глор'є, жінка встала, готова відійти.
— Це надійні новини, на які ви сміливо можете звіритися, — сказала незнайомка Галеотті і з цими словами зникла у натовпі відвідувачів, що гуртками сиділи навколо окремих столів.
— Ну, кузене філософ, — сказав блазень, підходячи до Галеотті, — само небо, здається, піклується про тебе. Не встиг відійти од тебе один вартовий; як воно посилає йому на зміну другого. Не встигла тебе покинути одна дурна голова, як з'являється друга, щоб повести тебе до покоїв Людовіка Французького.
— Тебе послав король? — спитав Марціо, недовірливо поглядаючи на нього, бо з першого погляду пізнав у ньому блазня, хоч у вбранні ле Глор'є, як ми вже зазначали, не було нічого, що вказувало б на це.
— Авжеж, пане! — відповів ле Глор'є. — І вам краще, ніж кому іншому, відомо, що коли Могутність посилає Дурість шукати Мудрість, то це надійна ознака того, на яку саме ногу кульгає хворий.
— А що, коли я відмовлюся піти на такий пізній виклик, та ще переказаний таким посланцем? — спитав Галеотті.
— В такому разі, щоб не завдавати клопоту вашій особі, ми понесемо нас на руках, — сказав ле Глор'є. — Тут біля дверей у мене напоготові десяток бургундських молодців, яких Кревкер дав мені саме на цей випадок. Ви повинні знати, що ми з моїм другом Карлом Бургундським ще не відібрали в нашого кузена Людовіка його корони, яку він, як осел, віддав нам. Щоправда, ми її трохи підпиляли й підрізали, але все ж таки вона з чистого золота, хоч тепер не більша від зернятка. Одним словом, Людовік, як і раніш, володар над своїми підданими, так само і над вами. Найхристиянніший король зараз у башті Пероннського замку, і ви, його вірний слуга, мусите негайно туди з'явитися.
— Ступай, я йду вслід за тобою, — сказав Галеотті і попрямував за блазнем, бо іншого виходу в нього не було.
— Авжеж, пане, — промовив блазень дорогою до замку, — ви добре зробили, бо ми змушені поводитися з нашим кузеном, як з голодним левом у клітці, якому іноді треба кинути теля, щоб було над чим попрацювати його старим зубам.
— Чи не хочеш ти сказати цим, що в короля є якийсь намір проти мене? — запитав Галеотті.
— Вам це краще знати, — відповів блазень. — Ніч хоч і темна, але я певен, що ви й крізь хмари можете побачити зорі, а я зовсім не розуміюся на цьому. Знаю тільки, що мати завжди радила мені обережніш підходити до пацюка, що попав у пастку, бо саме в такі хвилини пацюки нібито дуже схильні кусатися.
Астролог більше ні про що не питав, однак ле Глор'є, за властивою всім блазням звичкою, не вгавав, жартуючи всю дорогу, аж поки вони дійшли до воріт замку, де він передав вартовим цю вчену людину. Звідси, переходячи від вартового до вартового, Галеотті потрапив, нарешті, до башти Герберта.
Натяки блазня не пройшли повз увагу Марціо Галеотті, і незабаром вони нібито знайшли собі підтвердження в погляді й поводженні Трістана, який, коли звернувся до астролога й привів його до опочивальні короля, виявляв у своїх словах і рухах щось притаєне та лиховісне. Астролог умів так само уважно спостерігати все, що відбувалося навколо нього на землі, як і рух небесних тіл; від його проникливого погляду не сховався і блок з мотузом, що злегка гойдався вгорі, — видно, роботу щойно поквапливо припинили, як тільки він несподівано прийшов. Зрозумівши, в чому справа, він вирішив ужити всіх заходів, щоб урятуватися від небезпеки, а коли б це йому не пощастило, мужньо обороняти своє життя від усякого, хто нападе на нього.
З рішучістю, яка виявлялася і в його ході і в погляді, Марціо ввійшов до короля зовсім, як здавалося, не збентежений ні тим, що його віщування не здійснилися, ні тим, що монарх був розгніваний на нього, ні можливими наслідками цього гніву.
— Нехай усі доброзичливі планети будуть прихильні до вашої величності, — сказав Галеотті, привітавши короля поклоном майже так, як це роблять на Сході. — Нехай усяке лихе сузір'я не матиме впливу на мого царственото володаря!
— Однак досить тобі роззирнутися довкола, — відповів король, — згадати, де міститься ця кімната і як її охороняють, щоб твоя мудрість впевнилася, що мої доброзичливі зорі зрадили мене, а всі лихі поєднання планет уже виявляють свій найгірший вплив на мене. І тобі не соромно, Марціо Галеотті, бачити мене тут як бранця, знаючи, чиї поради спричинилися до цього?
— А тобі не соромно, государю мій, — заперечив філософ, — тобі, що зробив уже такі великі успіхи в нашій науці, тобі, з твоїм гострим розумом, з твоєю непохитною волею, — хіба не соромно занепадати духом, зазнавши першого удару долі, і тікати з поля бою, мов боягуз, що зачув брязкіт зброї? Хіба не ти палав бажанням збагнути таємниці, які ставлять людину вище від земних турбот, нещастя й горя? Хіба не ти мріям про стан, якого можна досягти, тільки змагаючись у твердості духу з древніми стоїками? Невже перший удар блискавки примусив тебе занепасти духом і забути про ту славну винагороду, якої ти так пристрасно прагнув? Невже ти збочиш з обраного шляху, мов полохливий кінь, переляканий привидами?
— Привиди! Де твій сором? — вигукнув гнівно король. — Хіба ця тюрма — не сама дійсність? Хіба варта, яку розставив мій запеклий ворог Бургундія, не брязкає за воротами своєю зброєю? Це все привиди? Зраднику! Невже, на твою думку, може бути щось гірше за це ув'язнення, втрату трону і небезпеку для мого життя? Ну, кажи — що?
— Неуцтво, брате мій, неуцтво й марновірство, — відповів мудрець дужо твердо, — ось єдино справжнє нещастя.