Сухий, м'язистий Кривошликов довго гойдався, то стискаючись у грудку, так що зігнуті коліна торкалися підборіддя, то знову випробовував його корч... Він ще жив у конвульсіях, ще ворочав чорним, виваленим на бік язиком,коли з-під ніг Подтелкова вдруге вирвали табурета. Знову важко шугнуло вниз тіло, тріснув на плечі шов шкуратянки, і знову кінчики цаль-
ців досягли землі. Натовп козаків німо охнув. Деякі, христя-чись, почали розходитись. Така велика була розгубленість, що з хвилину всі стояли, мов заворожені, не без страху дивлячися на почугуніле обличчя Подтелкова.
Але він був безмовний, горло стис зашморг. Він тільки поводив очима, з яких струмками падали сльози, та, кривлячи рота, намагаючись полегшити страждання, весь болісно і страшно пнувся вгору.
Хтось додумався: лопатою почав підривати землю. Похапцем, виривав з-під ніг Подтелкова груддя землі, і з кожним помахом все рівніше обвисало тіло, все дужче видовжувалася шия, і закидалася на спину злегка кучерява голова. Мотуз ледве видержував шостипудову вагу; потріскуючи коло поперечини, він тихо гойдався і, підкоряючись його ритмічному рухові, гойдався Подтелков, повертаючися на всі боки, немов показуючи вбивцям своє багрове-чорне обличчя і груди, залиті гарячими потокам слини і сліз.
XXXII.
Михась Кошовий і Валет лише на другу ніч вийшли з Кар-гінської. Туман пінився в степу, клуботався в балках, ник у западинах, лизав приярки. Облямовані ним, світліли могили., Кричали в молодій' траві перепели.
Та в височині, в небеснім склепінні, плавав місяць, мов повнозріла квітка латаття на зарослому осокою та лящуком ставу.
Ішли до світанку. Вицвів уже Волосожар. Пала роса. Ближчав хутір Нижиє-Яблунівський. І ось тут,за три верстви від хутора, на гребні наздогнали їх козаки. Шість вершників ішли за ними назирці. Кинулися було Михась із Валетом у бік, але трава низька, місяць ясний... Попалися... Погнали їх назад. Сажнів із сто посувалися мовчки. Потім постріл... Валет, плутаючи ногами, забокував, мов той кінь, своєї тіні злякавшися. І не впав, а якось приліг, незручно, обличчям у сизий кущ полинну.
Хвилин із п'ять ішов Михась, не чуючи тіла, дзвін коливався у вухах, на сухому грузли ноги. Потім спитав:
— Чого ж не стріляєте, сучі діти? Чого томите?
— Йди, йди. Нишкни! — ласкаво сказав один з козаків.—1 Мужика вбили, а тебе пожаліли. Ти в 12-му під німецьку був?
— У 12-му.
— Ще послужиш у 12-му... Хлопець ти молодий... Заблудився трохи ну, та це не біда. Вилікуємо.
Лікував Михася за три дні військово-польовий суд у станиці Каргінський. Було в суду за тих днів, дві кари: розстріл і різки. Засуджених до розстрілу вночі виганяли за станицю.
за Пісочану могилу, а тих, кого сподівалися виправити, різками карали прилюдно на майдані.
У неділю зранку, тільки но поставили серед майдану лаву, почав сходитися люд. Загатили весь майдан, повно набилося на рундуках, на складених коло повіток колодах, на дахах будинків, крамниць. Першого відшмагали Олександрова — сина грачівського попа. Завзятий був більшовик, за діло — розстріляти б, та батько — добрячий піп, від усіх шанований,—'Вирішили на суді всипати поповичеві десятків зо два різок. Олександрову спустили штани, розклали голоштаного на лаві, один козак сів на ноги (руки зв'язали під лавою), двоє з жмутками шелюжин стали обобіч. Всипали. Підвівся Олександров, струснувся і, підтягаючи штани, вклонився на всі чотири боки. Тяжко зрадів бо чоловік, що не розстріляли, тому вкланявся й подякував:
— Спасибі, панове старики!
— Носи на здоров'я!—відповів хтось.
І такий дружний регіт покотився майданом, що навіть заарештовані, що сиділи поблизу, в повітці, заусміхалися.
Всипали й Михасеві за вироком двадцять гарячих. Але гарячіший від болю був сором. Вся станиця — і старе й мале — дивилася.
Підібрав Михась шаравари і, мало не плачучи, сказав козакові, що шмагав його:
— Непорядки!
— А чим?
— Голова думала, а зад відповідає. Соромота на все життя!
— Нічого, сором не дим, очі не виїсть, — потішав козак*, і, бажаючи зробитй приємнсіть покараному, сказав: — А міцний ти, хлопче: разів зо два шмагнув я тебе непогано, кортіло, щоб зойкнув ти... дивлюся: ні, не витягнеш з цього крику. Недавно якогось шмагали — обкалявся голубок. Виходить, кишка в нього тонка.
Другого ж дня, згідно з вироком, вирядили Михася на фронт.
Валета за дві доби прибрали: два яблунівські козаки, від хуторського отамана послані, викопали неглибоку могилу, довго сиділи, звісивши в неї ноги, покурюючи:
— Тверда тут на відводі земля, — сказав один.
— Залізо чисто! З роду ж не орана, зашкарубла від давніх часів.
— Еге ж... У добрій землі доведеться хлопцеві лежати, на височині. Вітри тут, суша, сонце... Не швидко зіпсується.
Вони подивилися на Валета, до трави пригорнутого, підвелися.
— Розбуємо?
— А чом же ні, на ньому чоботи ще добрячі.
Поклали в могилу по-хриСтиянсЬкому: головою на захід, присипали густим чорноземом.
— Притопчемо?—спитав молодший козак, коли вирівняли могилу.
— Не треба, хай так,—зідхнув другий:—засурмлять янголи на страшний суд, все він швидше на ноги зіпнеться...
За півмісяця заріс малий горбок подорожником і молодим полинем, заколосився на нім вівсюг, пишним цвітом вижовтилася збоку свіріпка, повними китицями звисло буркун-зілля, запахло чебрецем, молочаєм і медв'янкою. Ускорах приїхав з ближнього хутора якийсь старий, викопав в головах могили ямку, поставив на свіжовиструганому дубовому сто-яні капличку. Під трикутним дашком її в темряві яснів скорботний образ божої матері, внизу по карнизі кошлатилася чорна в'язь слов'янського письма:
"Під ліхоліття, за розбрату Не осудіте, браття, брата".
Старий поїхав, а в степу залишилася каплиця смутити очі подорожнім одвічно сумовитим виглядом, збуджувати в серцях невиразну тугу.
І ще,—в травні билися коло каплички стрепети, витолочили серед блакитного полину точок, прим'яли навколо зелений розлив достойного перію; билися за самицю, за право на життя, на кохання, на розмноження. А згодом, тут же, коло каплиці, під грудою, під волохатим покровом старенної нехворощі положила самиця стрепета дев'ять димчасто-синіх покраплених яєць і сіла на них, гріючи їх теплом свого тіла, захищаючи Глянцево обпереним крилом.
Кінець другій книзі.