Я боявся, що Альбертина скаже мені: "Я хотіла б іноді виходити сама, хотіла б відлучитися хоч на цілу добу", та ще й сформулює у зв'язку з цим конкретну вимогу, яку я намагався не з'ясовувати, але яка мене лякала. Ця обава шаснула мені по душі на вечорі у Вердюренів. Але одразу й розвіялася, її звела нанівець згадка про постійні Альбертинині запевнення, як їй добре ведеться в мене. Якщо Альбертина й плекала намір порвати зі мною, то це тільки вгадувалося – в сумних позирках, у знервованості, у словах, які загалом ні про що не свідчили, але, якщо вдумуватися, зраджували в Альбертині присутність затаєних почуттів, здатних надихнути її на створення планів іншого життя без мене. Та й не треба було навіть і вдумуватися; мова пристрасти вгадується одразу, навіть прості люди розуміють її слова, навіяні єдино марнославством, уразою, заздрістю, зрештою, невимовлені, але негайно вловлювані у партнера завдяки інтуїтивній здатності – хистові "найпоширенішому у світі", подібно до "здорового глузду", про який мовив Декарт. Як у Альбертини її намисел не знаходив логічного словесного виразу, так само й передчуття цього намислу, заронившись тамтого вечора, якщо й жевріло в мені, то дуже невиразно. Я жив і далі гіпотезою, беручи за щире золото всі Альбертинині слова. Але, можливо, весь цей час не покидала мене й гіпотеза зовсім протилежна, яку я волів не обдумувати, – річ тим вірогідніша, що інакше мене б не цікавило моє зізнання Альбертині про свою візиту до Вердюренів, і було б незрозуміло, чому мене анітрохи не здивував її гнів. Десь-найпевніш, у мені жило уявлення про Альбертину полярно протилежне тому, яке я створив у голові, а також тому, яке можна було створити на підставі її власних слів; але все-таки уявлення про Альбертину не зовсім вигадану, бо деякі душевні відрухи віддзеркалювалися в ній, як і давніше, наприклад, її невдоволення, що я пішов до Вердюренів. Зрештою, давні мої острахи, побоювання освідчитися Альбертині в коханні, – все це відповідало моїй другій гіпотезі, що пояснювала ще й чимало іншого. І коли приймалася перша гіпотеза, друга робилася від цього ще правдоподібніша, оскільки, виливаючи свої ніжні почуття перед Альбертиною, я викликав у неї тільки роздратування (яке вона, зрештою, тлумачила іншою причиною).
Мушу ствердити, що мені видалися надто поважними і надто вразили мене, як доказ того, що вона сама полегшує мені оскарження, її слова: "Здається, вони запросили на сьогоднішній вечір мадемуазель Вентейль", на що я відповів якнайущипливіше: "Хіба ви казали мені, що спіткали пані Вердюрен?" Коли я помічав, що Альбертина перестає бути зі мною мила, то замість висловити свій жаль, я починав робити їй капості.
Аналізуючи все в такому дусі, з огляду на незмінну систему моїх реакцій, цілком невідповідних тому, що я відчував насправді, я можу бути певний ось у чому: якщо тамтого вечора сказав Альбертині, що вирішив її покинути, то я вчинив так – ще перше ніж навіть здав собі з цього справу, – зі страху, що вона зажадає вольниці. Мені не дуже було ясно, що то за вольниця, від якої мене починало тіпати; але, зрештою, то була вольниця, яка дозволяла Альбертині зраджувати мене чи бодай не давала мені певности, що вона мене не зраджує. І з самолюбства, з хитрощів мені схотілося показати їй, що я анітрохи цього не боюся, я вже зробив це в Бальбеку, заповзявшись вивищити себе в Альбертининих очах, а також згодом, коли мені йшлося про те, щоб вона не встигла зі мною знудитися.
Врешті щодо закиду, який можна зробити другій – несформульованій – гіпотезі, закиду, що завждішня Альбертинина мова спростовувала її, доводячи, що найбільше її щастя – життя у мене вдома, супокій, читання, самітність, нехіть до сафічних милощів тощо, то на ньому не варто навіть зупинятися. Бо якби Альбертина судила про мої почуття з моїх слів, у неї склалося б зовсім протилежне уявлення про істину, оскільки про своє бажання розійтися з нею я заявив якраз тоді, коли не міг уже без неї жити; а якщо в Бальбеку я двічі признавався їй у коханні до іншої жінки – перший раз – до Андре, другий – до якоїсь таємничої особи, то обидва рази я вчинив це тоді, коли ревнощі відживили в мені кохання до Альбертини. Мої слова жодною мірою не відбивали моїх почуттів. Якщо у читача відчуття цього втрачається, то це тому, що як Оповідач я знайомлю зі своїми почуттями паралельно із цитуванням своїх слів. Але якби я таїв від нього ті почуття і якби він знав тільки слова, то мої вчинки, розходячись зі словами, створювали б у нього враження якихось дивацьких вибриків, заскоків божевільного. А проте другий спосіб був би не набагато фальшивіший від того, який я обрав, бо образи, які змушували мене діяти, такі відмінні від тих, які малювалися в моїх словах, були в цю мить дуже темні; одне певне: я дуже погано знав свою натуру, що визначала мої вчинки; сьогодні я бачу ясно її суб'єктивну правду. Що ж до правди об'єктивної, тобто того, чи інтуїція моєї натури точніше від мого розуму вловлювали справжні Альбертинині наміри, чи мав я підстави довіряти своїй натурі і чи, навпаки, не переінакшила вона Альбертининих намірів, замість їх розпізнати, це важко мені сказати.
Оце невиразне, відчуте мною у Вердюренів побоювання, як би Альбертина мене не покинула, одразу розпорошилося. Додому я повернувся не з певністю, що знайду тут полонянку, а з почуттям, що я сам полоненик. Але розвіяний страх пойняв мене з іще більшою силою, коли, заявивши Апьбертині, що я йду від Вердюренів, я угледів, як її лице – укотре вже! – скипає загадковим роздратуванням. Я знав, що цей гнів – тільки кристалізація в її плоті усвідомлених образ, думок, ясних для того, хто формує їх, але замовчує, синтез видимий, але ще ірраціональний і що той, хто збирає на личку коханої коштовний осад її гадок, силкується, своєю чергою, для зрозуміння того, що діється в її душі, звести аналіз цього осаду до його розумових складників. Відповідь для рівняння з одним невідомим, за яке для мене правила Альбертинина думка, була десь така: "Я знаю його підозри, я певна, що він спробує їх перевірити, а, щоб я йому не перебаранчала, він виконав усю свою роботу потаєнці". Але якщо Альбертина плекала такі думки, ніколи не признаючись мені в них, то чи не повинна була сповнитись відразою до самої себе, чи не могла постановити не сьогодні-завтра припинити це нестерпне животіння, коли вона відчувала, якщо – бодай у серці – згрішила, що її розкусили, вистежують, зв'язують їй руки й ноги у її нахилах! Але все одно не втишувало моїх заздрощів! А якщо Альбертина не згрішила ні словом, ні ділом, то хіба не мала вона права сповнитися нехоті, бачучи, що від Бальбека, де вона так стійко уникала усамітнюватися з Андре, і аж до сьогодні, коли відмовилася піти до Вердюренів чи зостатися у Трокадеро, вона не здолала заслужити моєї довіри? Тим паче що я не міг їй ні в чому дорікнути. Коли у Бальбеку згадували про дівчат поганої слави, Альбертина часто здіймала хихички, викаблучувалася, наслідуючи їх; усе це мене дратувало, я здогадувався, що так вона чинила для її подружок. Але відтоді як вона дізналася про мої погляди, відтоді як дехто звернув увагу на ці її вихиляси, вона перестала брати участь у розмові, не тільки словами, а й мімікою. Важко сказати, що до цього спричинилося (може, вона хотіла, щоб менше пащекували про таких дівчат, а може, була й інша якась причина), але тоді в її таких жвавих і рухливих рисах уражало єдине: що як тільки порушували цю тему, вона, підкреслюючи свою неуважність, зберігала достоту такий самий вираз, який мала хвилину тому. І це заклякання виразу, навіть не затятого, гнітило, як мовчанка; годі було сказати, схвалює вона чи засуджує таких, знає, про що йдеться, чи не знає. Кожна її риса була пов'язана лише з якоюсь іншою. Ніс, уста, очі творили досконалу гармонію, відрубну від решти; вона нагадувала пастель і справляла таке враження, ніби не чула, про що гомонять довкола, як не чує глядацьких відгуків про себе Латурів портрет.
Моє рабство, ще гнітюче для мене, коли я, даючи водієві адресу Брішо, бачив світло у вікні, перестало мене гнобити трохи згодом, коли я зміг відчути, як важко переносить Альбертина свою неволю. І, щоб неволя не була для неї такою нестерпною, щоб їй не спало на думку вириватися з її клітки самохіть, я подумав, що найкраще підказати їй, що неволя ця не вічна і що я сам прагну покласти їй край. Якщо мені з моїм задумом поведеться, я буду щасливий. Насамперед я виб'ю ґрунт із-під того, чого я так боявся, – Альбертининого бажання розлучитися, а потім, навіть якщо абстрагуватися від мети, яку я поставив, сам по собі успіх моєї комедії, доводячи, що я для Альбертини не погорджений коханець, не осмішений заздрісник, якого вивели на чисту воду, повернув би нашому коханню первісну свіжість, воскресивши бальбецькі часи, коли вона так легко повірила, що я кохаю іншу. Бо вона вже запевне б не пойняла цьому віри, тимчасом як розіграний того вечора намір порвати з нею назавше здавався їй цілком імовірним.
Їй не вірилось, що це наслідок моїх відвідин Вердюренів. Я сказав, що спіткав там драматурга Блока, близького Леїного приятеля, а Лея звірила йому дивні речі. (Я хотів їй дати зрозуміти, що про Блокових кузин знаю більше, ніж мовлю.) Щоб утишити збурення, викликане моєю грою в розлуку, я спитав: "Альбертино! Ви можете заприсягнутися, що ніколи мені не брехали?" Втупивши погляд у порожнечу, вона відказала: "Так, тобто ні. Я збрехала, що Андре липнула до Блока, ми його не бачили". – "Але в такому разі навіщо ви це говорили?". – "Я боялася, щоб ви не подумали про неї щось інше, та й годі". Альбертина знов утупилася в порожнечу, а потім сказала: "Мені не треба було приховувати від вас, що я три тижні подорожувала з Леєю. Але я вас тоді так мало знала!" – "Це було перед Бальбеком?" – "Перед другим Бальбеком". А ще вранці вона мені казала, що не знайома з Леєю! Я дививсь, як горить полум'ям мій роман, на писання якого в мене пішло мільйон хвилин. Навіщо? Навіщо? Альбертина, як зрозумів я, робить мені ці два признання, бо думає, що це до мене все одно дійшло від Леї. Чи ж можна ручитися, що не знайдеться ще сотні подібних випадків? А ще я розумів, що в Альбертининих словах ніколи немає ні на йоту правди, що правда вилазить усупереч їй, що правда спливала цілим кім'яхом фактів, які Альбертина досі намагалася приховати, боячись, що хтось може про них знати.