Вона не здавала собі справи, що завдяки їй у мені знову розпустилося наймення Сент-Еверт, визначаючи після такої довгої перерви простір і неперервність Часу. Це ж бо Час колисала вона в цьому човникові, де квітло прізвище Сент-Еверт і стиль ампір у шовках червоних фуксій. Дукиня Ґермантська завжди заявляла, що їй ненависний стиль ампір; виходить, женучись за модою, хоча і з певним запізненням, вона ненавиділа його й тепер. Не вдаючись у подробиці, вона говорила про Давіда, якого майже не знала, у ранній молодості вона мала пана Енґра за найнуднішого з шаблонників, потім, з доброго дива, визнала за найяскравішого майстра Нової Штуки і в цьому своєму захопленні вже відкидала Делакруа. Які щаблі вона переступала, переходячи від хвали до хули, не так важливо, бо це відтінки смаку, розжовані мистецтвознавцями ще десять років тому, перш ніж про них заговорили премудрі дами. Полаявши ампір, вона перепросила за розмову про таких незначних людей, як Сент-Еверти, і про таку дурницю, як провінційність пана де Бреоте, бо їй було невтямки, чому це мене цікавить, достоту, як пані де Сент-Еверт-Ларошфуко, заклопотаній своїм шлунком чи енґрівськими ефектами, було невгадно, що мене чарувало її ім'я та ім'я її чоловіка, а не славніше ім'я її родичів, і що я відводив їй ролю якоїсь функції, покликаної в цій кімнаті, сповненій бутафорії, колихати Час.
"Але хіба ця бридня чимось цікава, навіщо про неї говорити?" — спохопилася дукиня. Цю репліку вона кинула півго-лосом, і слів її не почув ніхто. Проте якийсь молодик (він згодом зацікавить мене своїм прізвищем, куди ближчим мені колись, ніж прізвище Сент-Еверт) підхопився мов ужалений і відійшов чимдалі, аби не заважали йому слухати. Саме грали "Крейцерову сонату", але молодик, неуважно перебігши очима програму, подумав, що це уривок із Равеля, не менш прекрасний, за чутками, як Палестрина, хоча й важкий для розуміння. Знервовано пересідаючи на інше місце, він перекинув у напівмороці шафку, чимало душ разом обернулося, і це таке просте озирання урвало ненадовго тортури побожного прослуховування "Крейцерової сонати". А дукиня Германська і я, причинці цього мікророзгардіяшу, заквапилися до другого покою. "Ну хіба можуть подібні дрібниці цікавити таку заслужену людину, як ви? Я оце бачила, як ви гомоніли з Жільбертою де Сен-Лу. Вас це принижує. Для мене ця жінка ніщо, це навіть не жінка, це, а я набачилася всякого, щось найфальшивіше і найміщанськіше під сонцем.— (Навіть боронячи Інтелектуалізм, дукиня домішувала до цього свої аристократичні забобони.) — Та й те сказати — навіщо вам відвідувати такі доми, як оцей? Сьогодні ще зрозуміло, тут виступала Рахиль, це могло вас зацікавити. Але хоч як би гарно вона сьогодні декламувала, перед такою публікою ніхто не викладається. Ось хай я влаштую вам обом сніданок. Тоді ви побачите, хто така Рахиль. Та вона за пояс усіх заткне. А після сніданку вона прочитає вам Верлена. Отоді я послухаю, що ви скажете. Але припхатися на таке збіговисько — ні, це не вкладається мені в голову. Хіба задля якихось нотаток..." — додала вона з певним ваганням та осторогою, щоб не загнатися на слизьке, бо гаразд не знала, до чого зводився не дуже приступний їй рід діяльности, на який вона натякала.
Найбільше вона хвалилася всіма своїми "полудниками", де щодня бували Ікс та Ігрек. Бо вона врешті-решт дійшла аж такої концепції "господинь салонів", колись нею погорджу-ваних (хоча сьогодні вона це заперечувала): великою їхньою перевагою, знаком обраности, на її суд, було гостити у себе "всю мужву". А якщо я їй казав, що та чи та вельможна "господиня салону" обмовляла пані де Голанд ще за життя, дукиня голосно сміялася з моєї наївности: "Ще б пак: вона збирала у себе всю мужву, а тамті хотіли декого з-поміж неї переманити".
"Чи не здається вам, — запитав я дукиню, — що для пані де Сен-Лу прикро слухати виступи колишньої коханки свого чоловіка на кшталт сьогоднішнього?" Я помітив, як на обличчі дукині Ґермантської прорізується навскісна борозна, єднаючи ланцюгом розмірковувань щойно почуті слова зі своїми не надто приємними думками. Розмірковувань, щоправда, невисловлених, але тепер, хоч би скільки ми виголосили поважних слів, жодне з них ніколи не дістане ні усної, ні письмової відповіді. Тільки дурні допоминаються по десять разів відповіді на свого зопалу написаного листа, листа недоречного; бо на такі листи завше відповідають діями, і адресатка, яку ви вважаєте, раз вона не відписала, за людину недбалу, при зустрічі величає вас паном, замість озвати на ім'я. Мій натяк на роман Робера з Рахиллю не мав у собі нічого надто поважного, тож міг уразити хіба другу дукиню Ґермантську, нагадавши їй, що я був приятелем, а може, й повірником Сен-Лу, обізнаним із тим, як Рахиль колись за-тюкано на вечорі в дукині. Але вона не затрималася на своїх думах, грізна борозенка пропала, і дукиня Ґермантська відповіла на моє запитання про пані де Сен-Лу: "Ось вам моя думка: Жільберті це тим байдужіше, що вона ніколи не кохала чоловіка. Це вилупок. їй подобалося нове становище, ім'я, кузинство зі мною, їй хотілося вилізти з болота, а потім вона думала лише про те, як би туди вернутись. Знаєте, мені це так боліло через бідаху Робера, бо хоч орлом він і не був, але згодом зрозумів що й до чого, та й не тільки це розкумекав. Мені не слід так казати, як-не-як вона моя небога, та й конкретних доказів, що вона його дурила, бракує, але нема диму без вогню. Еге ж. Можете мені не вірити, але Робер хотів був уже стрілятися з одним мезеґлізьким офіцером. А чого Робер пішов на фронт? — війна здалася йому визволенням від родинного бруду і, якщо хочете знати мою думку, його не вбили, він сам підставив голову під кулю. А їй хоч би що, вона навіть не здивувалася, вона дослівно підкреслювала свою байдужість — цинізм, якого світ не бачив, і стало мені страшенно кривдно, бо я дуже любила бідашного Робера. Вас це, мабуть, здивує, бо ніхто не знає мене справжню, але він і досі панує в моїх думках. Я не забуваю нікого. Він мені нічого не казав, але здогадувався, що я розкрила таємницю. Та хай навіть так, хай вона не кохала мужа ані крапельки, чи ж природно, що вона з такою флегмою крутиться по салону, де опинилася жінка, яку він стільки років безтямно кохав? Можна навіть сказати, кохав завжди, бо я певна, що їхній роман не уривався і в війну. Та вона мала б вирвати їй горло!" — заволала дукиня, забуваючи, що сама, запросивши колись Ра-хиль, провокувала цю сцену (як на неї, неминучу, якщо Жільберта кохала Робера), — вчинок, либонь, жорстокий. "От бачите, — виснувала дукиня, — свиня вона, та й годі". Цей вираз зірвався з уст дукині Ґермантської, мабуть, тому, бо деякі Ґерманти опускалися до дружби з комедіянтками, а ще тому, бо вона запозичила його з грубіянського, на її суд, XVIII віку, і нарешті, тому, бо, як вона вважала, їй було дозволено все. Цей вираз підкинула й ненависть, яку вона живила до Жільберти, бажання завдати удару, якщо не їй самій, то принаймні її образові. І водночас дукиня хотіла виправдати своє поводження щодо Жільберти, чи, радше, проти Жільберти, у світі, у родині, виходячи з Роберових інтересів і Роберово-го спадку.
Наші готові судження натрапляють на несподівані факти, для яких важко знайти якесь очевидне тлумачення: Жільберта, як-не-як вірний нащадок своєї матері (вона успадкувала від неї згідливість, яку я несвідомо взяв у рахубу, прохаючи її познайомити мене з юнками), зробила, трохи подумавши, практичний висновок із мого прохання, мабуть, не без гадки про вигоду для власної родини,— висновок сміливіший, ніж я взагалі міг сподіватися: "З вашого дозволу, я зараз піду по доньку, — мовила вона, — аби вам її рекомендувати. Вона внизу, теревенить із малим Мортемаром та іншими нудними мацьопиками. Я певна, вона вам стане за премилу приятельку".
Я спитав її, чи радів Сен-Лу, що в нього дочка. "О так, він страх нею пишався. Але, природно, його уподобання не дадуть мені збрехати, — додала простодушно Жільберта, — він усе ж волів би сина". Ця дівчина, чиє ім'я і багатство давало матері надію, що вона пошлюбить принца крови й увінчає справу, перебрану від Сванна та його дружини, пізніше повінчалася з маловідомим літератором, — бо не була вражена снобізмом, — і опустила свою родину нижче щабля, з якого почала п'ястися вгору. І втовкмачити молодому поколінню в голову, що родичі цього скромного подружжя мали колись чудове становище, було неймовірно важко. Імена Сванна та Одетти де Кресі якимось дивом оживали, щоб довести вам, що ви помилялися: у цій родині не було нічого аж надто незвичайного; вважалося, що мадемуазель де Сен-Лу знайшла собі кращу партію, ніж можна було б сподіватися, що шлюб її батька з Одеттою де Кресі (шлюб ніякий) був марною спробою вибитися нагору, тимчасом як, навпаки, принаймні з погляду кохання, його шлюб був навіяний такими самими теоріями, як і ті, що у XVIII сторіччі спонукали вельмож, учнів Руссо, чи попередників революціонерів жити на лоні природи і зрікатися привілеїв.
Мій подив та радість від цих слів швидко змінилися, коли пані де Сен-Лу поспішила до іншого салону, думкою про минулий Час — і думка ця теж, по-своєму, повернула мене до панни де Сен-Лу, хоч я ніколи її не бачив. А втім, подібно до більшости людей, чи не була вона, що та лісова "звіздун-ка", де, як і в житті, збігаються дороги, скеровані в різні боки? Незліченні були для мене шляхи, що схрещувалися в панні де Сен-Лу і променіли з неї. Насамперед у ній стикалися дві великі "сторони" моїх прогулянок та марень, — по лінії батька, Робера де Сен-Лу, Ґермантська сторона, і по лінії Жільберти, її матері, Мезеґлізька сторона, вона ж "Сванно-ва сторона". Одна через матір цієї дівчини і Єлисейські Поля провадила мене аж до Сванна і до моїх вечорів у Комбре, на Мезеґлізьку сторону; друга — через її батька до моїх пообідніх годин у Бальбеку, де я побачив його знову над сонячним морем. А вже між цими двома дорогами стелилися поперечні путівці. Бо до того реального Бальбека, де відбулося моє знайомство з Сен-Лу, я здебільшого поривався під упливом Сваннових розповідей про церкви, а надто про перську церкву, — а потім, через Робера де Сен-Лу, сестрин-ця дукині Ґермантської, я вертався, — тут знову з'являється Комбре, — на Ґермантську сторону.