Я був би радий навіть, якби дістав дозвіл у якоїсь іншої ладної дівчини, її перевесниці; але те, що Альбертина була така згодли-ва, надто мене потішило: я мав змогу порівняти кілька образів, позначених вродою. Передусім я згадав Альбертину-пляжницю, ніби вималювану проти моря, істоту таку саму примарну, як постаті під час їхньої появи на кону, про які годі сказати певно, що це: акторка, зазначена в програмці, статистка, яка її саме дублює, чи всього-но проекція чарівного ліхтаря. А потім із променевого пасма відсоталася справжня жінка й підступила до мене, але тільки на те, аби я переконався, що насправді вона аж ніяк не приступна в любощах, як могло здатися, споглядаючи її відбиток у чарівному ліхтарі. Я довідався, що займати її й цілувати зась, що з нею можна лише балакати, що вона для мене так само не жінка, як нефритовий виноград — неїстівна оздоба давніх столів — ніякий не виноград. І ось нарешті вона постала переді мною в третій іпостасі: достеменна, як у другій подобі, але згідлива, як у першій; і ця її згідливість урадувала мене великою радістю саме тому, що я довго вважав її незгідливою. Поглиблення мого знання про життя (життя не такого одноманітного, не такого простого, як мені уявлялося) привело мене на якийсь час до агностицизму. На чому ж нам лишається напоставати, якщо те, в що так вірилося, виявляється фальшивим потім, а за третім разом ми переконуємось у слушності наших перших міркувань? Але, на жаль, це було далеко не останнє моє відкриття Альбертини. У кожному разі, навіть попри романтичну звабу вивчення багатства образів, від-слонюваних по черзі самим життям (зовсім не ту, яку віднаходив Сен-Лу за обідом у Рівбелі, коли впізнавав під машкарою, яку накладало життя на чиюсь спокійну твар, риси, голублені його устами), сама думка, що я можу поцілувати Альбертину в щічки, давала мені більшу втіху, ніж поцілунок. Одне посідати жінку, до якої доступається тільки наше тіло (бо вона лише кавалок м'яса), і зовсім інше — посідати дівчину, яка гуляла перед нами на пляжі в гроні приятельок у певні дні, причому годі було вгадати, чому саме в ці, а не якісь інші дні, чим пояснювався постійний страх, що ми її більше не побачимо. Життя ласкаво розгорнуло нам на всій протяглості повість про цю дівчину, дало нам для її огляду спершу один оптичний пристрій, потім другий, а нашу тілесну жагу оточило ескортом інших бажань, що стокротно посилювали її та врізноманітнювали — бажань, духовніших і невтоленніших, дрімливих і поступливих перед свавіллям плотського жадання, поки воно лишень зазіхає на кавалок м'яса. Але ті самі бажання, аби захопити цілу сферу спогадів, що породжують у них вигнан-ську ностальгію, грізно здиблюються обік того жадання, посилюють його, нездатні за ним устигнути аж до його спевнення, аж до поглинення нематеріяльної реальности, — поглинення, неможливого в тій подобі, в якій ми її прагнемо, — очікують те жадання напівдорозі і в мить повернення знову йому товаришать; поцілувати щічки першої-ліпшої дівчини, хоч би й найсвіжіші, але безіменні, позбавлені таємниїй й чару, це зовсім не те, що поцілувати щічки, про які я так довго марив: через цей поцілунок я пізнав би смак і запах покрасі, на яку я часто милувався. Ми бачили жінку, звичайну постать на тлі декорацій життя, скажімо, як бачив я Альбертину на тлі моря, і раптом ми можемо відокремити цей образ, поставити його біля себе і по черзі розглядати його виміри, барви, так, наче ми його вмістили за шклом стереоскопа. Ось чому цікаві лише не надто поступливі жінки, яких завойовуєш не зразу, яких зразу не розкусиш: так, щоб мати певність, доб'єшся ти їх чи не доб'єшся. Бо знати їх, наблизитися до них, здобути їх — означає змінити форму, величину, оправу людського образу, це дає наочне уявлення про відносність оцінок зовнішносте, життя жінки, яку так любо споглядати заново, коли вона відзискала витонченість свого силуету на тлі життєвих декорацій. Жінки, з якими ми знайомимося через звідницю, нецікаві, бо вони не міняються.
З другого боку, Альбертина ввібрала в себе всі вражіння від моря, такі дорогі мені. Мені здавалося, що, цілуючи її щічки, я міг би поцілувати все бальбецьке узмор'я.
— Якщо вас направду можна поцілувати, то краще потім, я виберу для цього найслушнішу нагоду. Тільки не забудьте, що ви мені дозволили. Мені потрібен "талон на поцілунок".
— Ви хочете, щоб я його підписала?
— А якби я взяв талон зараз, то чи потім мав би право на його одержання?
— Кумедний ви зі своїми талонами. Час від часу я видаватиму вам нові.
— Скажіть мені ще одне: знаєте, в Бальбеку, коли ми ще не були з вами знайомі, ви часто мали твердий і хитрий погляд. Чи не могли б ви мені сказати, про що ви думали в такі хвилини?
— Ет! Чи ж я пам'ятаю?
— Гаразд, я вам допоможу: якось ваша приятелька Жізель скочила, ногами вперед, через стілець, де сидів стариган. Спробуйте згадати, що ви думали в цю хвилину.
— З Жізеллю ми були досить далекі; вона і належала і не належала до нашого грона. Мабуть, я подумала, що вона зле вихована і вульгарна.
— Ага, і це все?
Мені дуже хотілося перед поцілунком знову наповнити її таємницею, якою вона була сповнена для мене на пляжі до нашого знайомства, віднайти країну, де вона жила раніше; хай я не уявляв собі добре, де ж ця країна, одначе я міг населити її всіма спогадами нашого бальбецького життя, гомоном хвиль попід моїм вікном, дитячими криками. Але ковзаючи поглядом по рожевій округлості її щічок, легенькі опуки яких опадали під першими закрутками її чудового чорного волосся, що збігало нерівними пасмами, здіймало свої кручі і стелило свої хвилясті доли, я несамохіть казав собі: "Нарешті після фіаско у Бальбеку я звідаю смак цих незнаних троянд, Альбертининих щічок. А оскільки кола, крізь які ми, поки живемо, можемо проводити як предмети, так і людей, не дуже численні, то, мабуть, я правний вважати, що живу десь повним життям, коли, вирвавши з відлеглої рами юне личко, яке мені так запало в душу, я переведу його в цю нову площину і там нарешті пізнаю його губами". Я казав це собі, бо вірив, що є пізнання губами; я казав собі, що спізнаю смак цих тілесних троянд, бо мені не спадало, що людині, істоті, либонь, куди розвиненішій, ніж морський їжак або ж навіть кит, усе-таки поки що бракує деяких важливих органів, зокрема вона не має органу, потрібного для поцілунку. Цей відсутній орган людина заміняє губами, і, може, це дає їй трохи гостріше вдоволення, ніж якби вона мусила пестити свою кохану іклами. А проте наші губи, створені на те, щоб передавати піднебінню смак того, що їх спокушає, не розуміючи своєї похибки і не бажаючи признаватися в тім, що вони розчаровані, ковзають по поверхні і натикаються на цитадель непроникної й воднораз такої пожаданої щоки. Зрештою навіть як допустити, що губи стали вибагливішими й кебетливішими, якраз у ту мить, а саме — при зіткненні з тілом, вони так само не могли б із певністю закуштувати смаку, і тепер недосяжного для них від природи, бо в тій яловій зоні, де нема для них поживи, вони самотні; зір, а відтак і нюх давно їх покинули. І ось, щойно мої губи почали наближатися до щічок, вибраних моїми очима для поцілунку, очі ті при переміщенні угледіли інші щічки; побачена зблизька і ніби крізь лупу шия виявила свою зернистість, а в цій зернистості тілесну ядерність, яка змінила весь дівочий лик.
Останні здобутки фотографії кидають до стіп собору всі будинки, зблизька, на наше око, часто такі самі високі, як вежі; ці світлини змушують одні й ті самі кам'яниці пересуватися як полки шерегами, розстрільнею, щільною лавою, зсувають на п'яцетті дві колони, хвилину тому такі одлеглі одна від одної, відсувають у глиб Салюте і примудряються на блідому й розмитому тлі втиснути безкрає видноколо під мостовий прогін, у проріз вікна, між листя дерева, вміщеного на передньому плані й яскравіше окресленого, оправляють якусь одну церквицю аркадами всіх інших; вони, такі світлини, можуть, на мою думку, досягти того самого, що й поцілунок: з трго, що нам уявляється одною річчю певного вигляду, добути сотню інших та ще й не меншої ваги, бо кожна з них пов'язана зі своєю особливою перспективою. Коротко кажучи, уже в Бальбеку Альбертина видавалася мені і такою, і такою; а нині, ніби шалено прискорюючи зміну перспективи та зміну забарвлення, які показує нам особа при побаченнях із нею, мені захотілося укласти всі ці побачення у кілька секунд, аби довідне відтворити явище розмаїття людської особистости і видобути всі вміщені у ній можливості — одну з одної, ніби з футляру — і в короткій мандрівці моїх губів до її щічки я побачив десять Альбертин; ця дівчина скидалася на багатоголову богиню, остання подоба, яку я бачив після попередніх, коли намагався наблизитися до неї, поступалася місцем новій. Допоки я не торкнувся її, я принаймні її бачив, від неї віяло тонким ароматом. Та ба, наші ніздрі й очі так само зле розташовані для поцілунку, як губи для цієї мети зле сформовані; нараз мої очі перестали бачити, а мій ніс, розплющений об щічку, уже не відчував жодного запаху, але, так і не закуштувавши смаку пожаданої троянди, я відгадав із цих прикрих ознак, що врешті цілую Альбертинину щічку.
Чи не тому, що ми розігрували сцену зовсім іншу, ніж баль-бецьку (щось ніби повний оберт якогось геометричного тіла): я лежав, а вона сиділа (маючи змогу відскочити в разі брутального нападу й скерувати втіху по своїй уподобі), вона дозволила мені з такою легкістю взяти те, в чому відмовила мені колись, та ще з такою сердитою міною? (Звісно, від того виразу любашний вираз, якого прибирало її личко з наближенням моїх губів, різнився лише дрібною зміною рис, але ця зміна була не менша, ніж ріжниця між порухом того, хто добиває пораненого, і порухом того, хто його рятує, між шляхетною парсуною і карикатурою.) Я не знав, чи треба мені за цю зміну кланятися й дякувати котромусь мимовільному благодійникові, який у ці останні місяці, в Парижі чи Бальбеку, розорав для мене переліг; я гадав, що саме наші пози й спричинили цю зміну. Проте Альбертина з'ясувала мені зовсім інший мотив, а саме: "Тоді, в Бальбеку, я вас іще не знала і могла подумати, що ви не з добрим духом".