Спираючись у придворних інтригах на герцога Олбані й запевняючи, ніби єд№ на причина всіх народних лих — це підривання католицького вчення, вони зуміли, принаймні поки що, цілком підкорити короля своєму впливові. І тепер, щоб ти знав, Роберт не тільки надав церковникам повноваження придушувати-єресь, а й затвердив папського ставленика Генрі Вордло архієпископом на престолі святого Андрія і примасом Шотландії. Одне слово, на догоду Риму король відступився від усіх вольностей і недоторканних прав шотландської церкви, що їх так сміливо обстоювали його попередники від часів Малькольма Канмора !. Наші давні королі радше підписали б угоду з самим дияволом, ніж пішли б у такому ділі на поступки Риму.
— Лишенько! Що ж тепер робити?
— А нічого, чоловіче добрий, хіба негайно перемінити все при дворі,— відповів сер Патрік.— Наш король тепер — однаково що дзеркало: само не світиться, а тільки ладне відбивати світло, яке сю мить виявиться найближче до нього. А Дуглас, хоч і ввійшов у спілку з Олбані, не схильний підтримувати надмірні домагання деспотів-священиків,— він посварився з ними через побори, які його почет учинив у Арбротському абатстві. Скоро граф повернеться сюди з великим військом, бо пішла чутка, ніби він примусив Марча втікати. От коли він прибуде, в нас усе стане по-іншому, бо його присутність зв'яже Олбані руки. Тим більше, що багато вельмож,— а серед них, скажу тобі довірчо, і я сам,— вирішили об'єднатися навколо графа і захистити свої права. Отож, як з'явиться при дворі Дуглас, настане кінець і твоєму вигнанню. Тобі треба тільки знайти пристановище і певний час переховатись.
— Щодо цього, мілорде,— відповів Главер,— мені сушити голову не доведеться. Зараз я маю право розраховувати на допомогу одного з володарів у Гірській Країні,— Гілкріста Мак-Аяна, вождя клану Кугілів.
— Ну, якщо ти можеш сховатися під його плед, тобі не треба
1 Малькольм Канмор — король Шотландії. З допомогою англійців у 1057 р. скинув з трону Макбета, вбивцю свого батька. Допомагав англосаксам проти ВіЛьгельма Завойовника, вів війну з Вільгельмом Другим і в 1093 р. вагинув у бою.
шукати іншої допомоги,— у Гірській Країні тебе вже не переслідуватимуть ні церковники, ні мирський суд Низовини.
— Але ж як бути з Каїаріною, моєю дочкою, вельможний пане? — запитав Главер.
— Нехай їде з тобою, чоловіче. Од вівсяних коржиків зуби в дівчини стануть ще білішими, а козяче молоко поверне їй рум'янець, що його зігнали з її щік усі ці тривоги. І навіть постіль з гірського вересу не буде для Пертської Красуні надто твердим ложем.
— Такі дрібниці не бентежать мене, мілорде,— зітхнув старий Главер.— Катаріна — дочка простого городянина і не перебірлива ні в їжі, ні в житлі. Але син Мак-Аяна багато років жив у моєму домі гостем, і, мушу сказати, я частенько помічав, як він задивляється на мою дочку. А тепер же вона, можна сказати, майже заручена! І поки всі ми жили тут, на Керф'ю-стріт, мене це не хвилювало. Та як не потерпати, коли ми опинимось у горах, де в Конахара багацько приятелів, а в мене — жодного?
/У відповідь провост тільки свиснув:"
— Оце-то так!.. Ну, тоді я пораджу тобі відіслати дочку до монастиря в Ельхо — адже там ігуменя, коли не помиляюсь, якась ваша родичка? Чом би й ні? Вона мені про це й сама казала, ще й додавала, ніби щиро любить і небогу, і весь твій дім, Саймоне.
— А й то правда, мілорде. Гадаю, абатиса Марта таки непогано до мене ставиться й залюбки візьме під опіку мою дочку, а на додачу і все моє добро... Одначе та ігуменя так до нас прив'язана, що потім, чого доброго, ще не схоче випустити з рук ні Катаріни, ні її посагу!
— От-так-так! — знову свиснув рицар Кінфонс.— Присягаюся честю шотландського лорда, цей вузлик розв'язати не легко! Та ніхто не скаже, ніби найкращу дівчину славного Перта замкнули в монастирі, як курку в курнику, та ще перед самісіньким весіллям із відважним городянином Генрі Віндом! Ні, не піде такий поголос, доки я ношу пояс та остроги і звуся провостом нашого міста!
— Та що ж діяти, мілорде?!
— Доведеться кожному з нас піти на певний ризик. Зробимо так: негайно сідайте обоє, ти й дочка, на коней. Виїдете зі мною, і побачимо, чи зважиться хто-небудь на вас хоч глянути. Наказ арештувати вас іще не видано, а якщо пришлють до Кінфонса судового виконавця без грамоти, завіреної власноруч королем, то, присягаю душею Червоного Розбійника, я примушу посіпаку проковтнути всю їхню писанину — і пергамент, і воскові печатки! В сідло! В сідло! Ти теж,— звернувся він до Катаріни, що саме ввійшла в кімнату.— Збирайся й ти, моя красуне!
В сідло! Вперед! За рідний дім, не бійся! Закон і хартія — сильніші війська! * — продекламував провост.
Не минуло й кількох хвилин, як батько з дочкою вже скакали верхи до Кінфонса, тримаючись, як і наказав провост, на політ стріли попереду нього, "щоб не показати, ніби всі троє їдуть разом. Поквапно проминули вони Східну браму міста й швидко помчали далі, аж поки їх не стало видно. Сер Патрік їхав ззаду не поспішаючи; та тільки-но й він зник з очей сторожі, рицар під-острожив свого гарячого коня 1 невдовзі наздогнав старого рукавичника з дочкою. Між ними зав'язалась розмова, яка проллє світло на багато чого з того, про що вже згадувалося в ції історії.
РОЗДІЛ XXVI
Край лучників, привіт! 0 край героїв, Що не скорив тебе великий Рим! Заслін морів круг тебе став горою, Ти, Альбіону половино...*
•Олбані* (1737)
— Я все міркую про те,— мовив турботливий провост,— як би це мені надійніше сховати вас на тиждень-два від ваших лихих ворогів, поки,— я майже не маю сумніву,— обставини при дворі зміняться. Та насамперед скажи мені відверто, Саймоне: які в тебе взаємини з Гілкрістом Мак-Аяном, що ти так беззастережно на нього покладаєшся? Ти добре знаєш звичаї наших городян, тобі відомо також, як суворо місто карає тих-своїх громадян, котрі таємно заводять дружбу з гірськими кланами.
— Це правда, мілорде. Але й ви повинні знати, що наш цех, оскільки ми шиємо рукавиці зі шкіри тварин свійських, диких — одне слово, всяких,— має привілей і дозвіл торгувати з горянами. Вони найшвидше можуть забезпечити нас сировиною, потрібною для нашого ремесла,— і то з великою вигодою для самого міста. От і мені частенько випадало мати до діла з тими людьми. І, присягаю спасінням своєї душі, ніде ви не знайдете людей таких справедливих і чесних у торгівлі і ні з ким ремісник не заробить так легко собі на хліб, як із горянами. Колись мені не раз доводилося, поклавшись на слово честі їхніх вождів, вирушати у найдальші кінці Гірської Країни, і ніде я не бачив людей, таких вірних своїй обіцянці: коли вже горянин у чомусь вас запевнив, можете на нього покластися. А цей вождь клану, Гілкріст Мак-Аян... Йому, звісно, нічого не варто і вбити людину, й оселю спалити, якщо в нього з кимось смертельна ворожнеча. Але щодо всього іншого, то я не знаю другого чоловіка, який би так справедливо й чесно йшов у житті своєю дорогою.
— Про це мені ще не доводилося чути! — здивувався сер Патрік Чартеріс.— Хоч я теж дещо знаю про тих волоцюг горян.
— До друзів вони ставляться по-іншому, ніж до ворогів, як ви, ваша вельможносте, й самі розумієте,— сказав Главер.— Так чи інак, а мені одного разу трапилася нагода зробити неабияку послугу Гілкрістові Мак-Аяну. Це вже минуло відтоді років вісімнадцять... Сталося так, тр клан Кугілів, ворогуючи з кланом Хаттанів,— а вони рідко коли живуть мирно,— зазнав тяжкої поразки, і родина їхнього вождя Мак-Аяна виявилася майже до ноги винищена. Семеро його синів загинули — хто в бою, хто потім. Сам вождь мусив утікати, а його замок було захоплено й спалено. Дружина Мак-Аяна саме ходила на останніх днях, і їй пощастило втекти в ліс. З нею був один вірний слуга та його дочка. Тут, у горі й нужді, народила вона хлопчика. Але від туги й злигоднів у матері пропало молоко, і немовля вигодували молоком лані,— горянин-лісовик, що про них дбав, піймав її в пастку. Минуло кілька місяців, ворогуючі клани знов зійшлися в бою, і на цей раз Мак-Аян завдав поразки своєму супротивникові й вернув собі землі, що їх був утратив. З великою радістю він довідався, що його дружина й син живі,— він-бо вже й не сподівався їх побачити, думаючи, що вовки та дикі коти давно пообгризали їхні кісточки.
Однак у цього дикого народу дуже глибоко вкорінилися всілякі забобони. Один із них і став на перешкоді щастю Мак-Аяна, коли вождь знайшов єдиного свого сина живим-здоровим. У них із покоління в покоління переказувалося давнє пророцтво, нібито могутність племені занепаде через хлопчика, народженого під кущем падуба й вигадуваного молоком білої лані. На лихо Гіл-кріста, єдиний син, що в нього лишивсь, народився саме —за таких обставин, і старійшини клану зажадали від вождя або заподіяти хлопчикові смерть, або принаймні вивезти його за межі володінь племені й виростити так, щоб ніхто про нього не знав. Гілкрі-ста примусили підкоритися цій вимозі, і він вибрав друге. Хлопчика, названого Конахаром, віддали на виховання в мою сім'ю. Спершу був намір назавжди від нього приховати, хто він такий, щоб потім йому не спало на думку претендувати на владу над своїм численним і войовничим племенем. Та минали роки, і з старійшин, які колись мали велику вагу, одних забрала смерть, а інші постаріли й уже не втручалися в громадські справи. Зате вплив Гіл-кріста Мак-Аяна, внаслідок його успішної боротьби з кланом Хаттанів, навпаки, зріс. Йому пощастило домогтися рівноваги в суперництві двох великих союзів племен, яка існувала між ними до тієї тяжкої хвилини, що про неї я вже розповідав вашій честі. Відчуваючи за собою силу, вождь, певна річ, захотів повернути свого єдиного сина в рідну сім'ю. От він і заходився вимагати від мене, аби я раз по раз присилав Конакара, як його тоді звали, в гори. Той ставний, вродливий юнак ніби народжений для того, щоб завоювати батькове серце. Кінець кінцем Конахар або сам розгадав свою таємницю, або йому дещо розповіли. Гордовитий учень-горянин і доти не вельми поважав моє чесне ремесло, а тепер став усе відвертіше показувати свою відразу до праці. І я вже не важився пройтися палицею по його спині,— боявся, щоб він, бува, не засадив мені між ребра кинджал, бо гели звичайно так і відповідають на зауваження саксів.