Не можна було гаяти ні секунди, якщо я не хотів, аби вона помітила мою розпуку. Але слідом за спалахом люті до очей мені підступали сльози. Як у Бальбеку, вночі, потому як я дізнався про її приятелювання з мадемуазель Вентейль, мені треба було негайно виправдати свою гризоту, вибрехати щось здатне справити на Альбертину глибоке враження: таким робом я вигадав би кілька днів для ухвали рішення. Тож поки Альбертина скаржилася, що ніколи не чула себе такою ображеною, як тої миті, коли їй сказали про мій вихід із дому і що ладна була б померти, ніж почути про це з Франсуазиних уст, і поки я, буцімто роздратований її смішною вразливістю, лагодився заспокоїти її, що все це, мовляв, пусте, що в моїй виправі для неї не було нічого кривдного, моє паралельне підсвідоме розслідування того, що вона хотіла сказати після слова "погріти", увінчалося успіхом, розпука, в яку мене вкинуло моє відкриття, почала вихлюпуватися назовні, і я, замість боронитися, поквапився узяти провину на себе. "Люба моя Альбертино! – озвавсь я до неї лагідно, зі слізьми в голосі. – Я міг би сказати, що ви не маєте рації, що мій учинок невинний, але я збрехав би; ваша правда, ви схопили суть, бідолашна моя голубко; півроку тому, три місяці тому, коли я ще мав до вас дружні почуття, я ні за що б так не зробив. Мій виїзд – дрібниця і водночас вага його величезна, якщо зважити на великий переворот у моїх почуттях, бо цей учинок – його свідоцтво. І раз ви вгадали цей переворот, попри те що я сподівався приховати його від вас, то мушу сказати вам, сказати з глибокою ніжністю і смутком, ось що: "Люба моя Альбертино! Життя, яким ви тут живете, вам нудне, краще нам розійтися, а що найліпша розлука – найшвидша, то я прохаю вас, аби не розтягувати мою гризоту, попрощатися зі мною цього ж таки вечора і відійти завтра вранці, поки я спатиму, так, щоб нам ніколи вже не бачитися". Вона дивилася на мене, здивована, ще не ймучи віри, а потім почала побиватися: "Тобто, як це завтра? Це ваша тверда постанова?" І тут – попри те що мені було боляче говорити про наш розрив як про справу вирішену, а може, почасти й завдяки моєму болю, – я заходився давати Альбертині найдокладніші поради щодо того, про що їй доведеться поклопотатися, покинувши мій дім. І в своїх указівках я помалу ставав дедалі дріб'язковішим. "Будьте ласкаві, – сказав я з безкраєю журбою, – пришліть мені книжку Берґотта – вона зосталася у вашої тітки. Це не горить, за три дні, за тиждень, коли хочете, але не забудьте – нагадувати мені було б надто прикро. Ми були щасливі; тепер ми відчуваємо, що далі булл б нещасливі". – "Не кажіть, що ми відчуваємо, – урвала Альбертина, – не кажіть "ми", то тільки ви так вважаєте!" – "Чи ви, чи як ви кажете, я, як хочете, – хіба не байдуже? Головне – для цього є підстави. Але вже глупа ніч, ідіть спати... ми постановили розлучитися цього вечора". – "Перепрошую, то ви постановили, а я вас слухаюся, бо не хочу завдавати вам душевного щему". – "Нехай і так, постановив я, але від цього мені не легше. Я не кажу, що рана ятритиметься довго; самі знаєте, пам'ять у мене куца, але п?рші дні я сохнутиму за вами. Ось чому я вважаю, що не треба розтягувати агонію листуванням, краще рубати кінці одним махом. – "Авжеж, ви маєте слушність, – сказала вона зі скрушною міною, яку посилювали ще й зморшки, накладені на її личко зморою і пізньою добою. – Я волію, щоб мені відтинали не палець по пальцю, а зразу всю голову". – "Ой лишенько, мене аж страх бере, що вам доведеться через мене лягати в такі пізні обляги! Ну, та нічого не вдієш – останній вечір! Ще наспитеся на своєму віку". Отак собі приказуючи, що пора прощатися, я заразом намагався відтягти хвилю, коли вона скаже "прощай". "Хочете, аби вас якось розважити в перші дні, я попрохаю Блока послати свою кузину Естер туди, де ви замешкаєте? Він зробить це для мене". – "Не розумію, навіщо ви це говорите (я про це заговорив, щоб вирвати в Альбертини зізнання), мені залежить лише на одній істоті, на вас", – відповіла Альбертина, ніби мазнувши мені медом по губах. Але зараз же завдала мені лютого болю: "Я добре пам'ятаю, як подарувала вашій Естер своє фото, бо вона дуже наполягала, і я знала, що це справить їй утіху. Але щоб я з нею водилася чи мала охоту колись бачити, то це вже даруйте!" А втім, Альбертина була така легковажна, що не втерпіла й додала: "Якщо вона схоче мене бачити,мені клопоти, вона дуже мила, а взагалі мені на цьому не залежить". Отож, коли я згадав їй про карточку Естер, яку надіслав мені Блок (а я ще й отримати її не встиг на момент розмови з Альбертиною), моя подруга подумала, що Блок показував мені її власне фото, яке вона подарувала Естер. Навіть снуючи найгірші свої гадки, я не уявляв собі, щоб могли існувати якісь інтимні взаємини між Альбертиною і Естер. Коли я згадав про світлину, Альбертина не знала, що відповісти. А зараз, помилково думаючи, що мені відомо все, вона вважала за найрозумніше признатися. Я був пригнічений. "А потім, Апьбертинко, благаю вас про одне: ніколи більше не шукайте зі мною побачення. Якщо за рік, за два ми випадково опинимося в одному місті, обходьте мене десятою вулицею". – Вона не відгукнулася на моє прохання. – "Альбертино, серце, не вживайте ніяких заходів, не силкуйтеся зустрітися зі мною в цьому житті. Це було б для мене надто прикро. Бачте, я направду прикипів до вас серцем. Пам'ятаю, потому як я висловив своє бажання зустрітися з особою, про яку ми говорили в Бальбеку, ви гадали, що побачення відбулося. Ба ні, ручаюсь вам, до неї мені байдуже. Ви думали, що я давно намірявся вас покинути і що моя ніжність до вас була комедією". – "Ви збожеволіли, ніколи я так не думала", – озвалася вона смутно. "Ваша правда, не треба було так думати; я щиро вас кохав, може, то була не любов, а велика, велика дружба, куди більша, ніж ви можете собі уявити". – "Але я вірю, вірю! А гадаєте, я вас не кохаю!" – "Мені дуже прикро розлучатися з вами". – "А мені в тисячу разів прикріше", – підхопила Альбертина. Я відчував, що мені несила стримувати сльози, вони як не бризкали з моїх очей. Але то були сльози, викликані не тими муками, які я відчував, коли доводив Жільберті: "Нам краще не бачитися, саме життя розводить нас". Пишучи це Жільберті, я казав собі, що коли б я покохав іншу, то надто велика сила мого почуття, либонь, зменшила б мої шанси збудити в ній почуття до себе, так наче в розпорядженні двох істот був певний необхідний запас кохання, і якщо одна сторона допуститься перевитрати, то це відбудеться коштом іншої сторони, тобто зі тою іншою мені доведеться розлучитися, як я вже розлучився з Жільбертою. Але відтоді становище круто змінилося і то з багатьох причин. Першою причиною, яка, своєю чергою, породила інші, було безвілля, якого бабуся і мати боялися в мене у Комбре і перед яким обидві капітулювали: таку величезну енергію виявляє хворий, щоб змусити шанувати свою неміч! Це безвілля розвивалося в мені все швидше й швидше. Колись, відчувши, що я стаю тягарем для Жільберти, я мав іще достатньо снаги, аби відмовитися від неї, а коли я виявив, що те саме відбувається з Альбертиною, то думав лише про одне: як утримати її силоміць. Коли я писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося, то й справді йшов на розлуку з нею, зате з Альбертиною я домагався поєднання, і все, що я їй торочив, була чиста брехня. Коротше, ми обоє намагалися виглядати не такими, як були насправді. Так завше трапляється з істотами, які опиняються віч-на-віч; завше одна не знає, що коїться у душі другої, і не годна збагнути навіть того, що знає. Кожна з них виявляє найменш особисте; чи то тим, що не розгадала сама себе і найважливіше трактує як неважливе, чи то тим, що благенькі й неістотні переваги видаються їй важливішими і похвальнішими. Або ж, не мавши високих прикмет, на яких їм залежить і за брак яких вони можуть наразитися на зневагу, обоє вдають, ніби вони їх і не потребують, і саме до цих прикмет вони ставляться з безмежною погордою, ба навіть із нехіттю. Але в коханні таке непорозуміння сягає свого вершка, бо тут, поминаючи хіба що дитячий вік, ми стараємося, щоб личина, якої ми прибираємо, не так віддзеркалювала нашу ідею, як вела у нашому почутті до здобуття того, чого ми прагнемо, а мої прагнення після повернення додому зводились до того, щоб утримувати Альбертину в тій самій неволі, що й досі, щоб вона у своєму роздратуванні не домагалася більшої волі, щоб відпускати її з дому на один день, але тепер, коли вона поривалася до незалежносте, уже ні, бо це давало б поживу моїм заздрощам. Почавши від певного віку, спонукувані самолюбством і передбачливістю, ми вдаємо, ніби нам не залежить на тих речах, на яких нам залежить найбільше. Але в любові проста обачність, якій, зрештою, далеко до правдивої мудрости, прищеплює нам досить швидко отой дух лукавства. Найсолодшим у коханні, самою його душею, мені в дитинстві здавалася спромога вільно освідчитися коханій про свої почуття, про мою вдячність за її доброту, про бажання завжди жити разом. Але з власного досвіду і з досвіду приятелів я надто добре зрозумів, що освідчення таких почуттів аж ніяк не заразливе. Стара губокрутка в особі барона де Шарлюса, малюючи у своїй уяві якогось гожого молодика, починає вірити в те, що й сама обертається в гожого молодика, і щораз частіше зраджує свою жінкуватість у кумедному вдаванні чоловічости, але цей випадок відбиває закон, який обіймає не лише Шарлюсів, закон, обсягу якого не вичерпує навіть уся любов; самі ми не бачимо нашого тіла, хоча його бачать інші, натомість "ідемо у слід" нашої думки, чогось такого, що випереджає нас, невидиме для інших (іноді воно стає видимим у творі завдяки митцеві, і звідси таке часте розчарування його величальників, коли їм випадає нагода зустрітися з автором, чиє обличчя вельми кепське дзеркало внутрішньої краси). Зауваживши це раз, ми надалі вже "прикушуємо язика"; тим-то по обіді я остерігався дякувати Альбертині за те, що вона повернулася з Трокадеро. А ввечері з остраху, аби вона мене не покинула, я вдав, ніби прагну покинути її сам, і це вдавання було продиктоване не тільки (ми зараз це побачимо) досвідом моїх попередніх захоплень, прикладеним до цього випадку.