Годі уявити, щоб хтось у родині Сімоне ужив слова "добір" навіть щодо гольфу, так само як поєднання з ним прикметника "природний" не знайти в жодному тексті за кілька сторіч до дарвінівських робіт. "Енна кількість часу" здалася мені ще кращим провістям. Нарешті я цілком усвідомив, що в Альбертининому житті сталися невідомі мені, але безперечні, ще й підбадьорливі для мене катаклізми, коли Альбертина заявила само-вдоволеним тоном людини, з чиєю думкою рахуються:
— На моє переконання, це найкращий вихід... Я вважаю, що це найрозумніше розв'язання, шляхетне розв'язання.
Це було вже щось геть-то нове, набуте, пов'язане з припущеннями про якісь примхливі мандрівки через незнані їй колись терени, тож на слові: "На моє переконання" я пригорнув Альбертину, а на: "Я вважаю" — посадив до себе на ліжко.
Певна річ, буває і так, що малокультурні жінки, пошлюбивши широкоосвічених чоловіків, дістають від них як віно такі вирази. І невдовзі по метаморфозі, спричиненій шлюбною ніччю, коли ті особи візитують давніх подруг і вже не щирують, ми з подивом помічаємо, що вони стали жінками, помічаємо потому, як почуємо, що вони говорять уже не "компрометація", а "компрометація"; але ж це, власне, ціха тієї зміни, що сталася з ними, і я бачив, що така сама зміна сталась у словнику Альбертини, яку я знав раніше; для тієї Альбертини було найбільшою сміливістю сказати про якогось дивака: "Ну й тип!", або коли їй пропоновано зіграти в азартну гру: "Я не така багата, щоб гатити грішми", або, врешті, коли приятелька робила їй докір, на її думку, неза-служений: "Ні, ти просто казка!" — такі вирази диктувала їй тоді своєрідна міщанська традиція, майже така сама старосвітська, як Маґніфікат, і в молодої дівчини, допеченої до серця і певної своєї правоти, вони, як то кажуть, "вихоплювалися самі собою", бо цих висловів її навчила матір, як навчила її оченашу та поклонам. До Альбертини всі ці вислови перейшли від пані Бонтан укупі з ненавистю до жидів та пошаною до чорного, бо цей колір завжди доречний і благородний, але ніякої науки пані Бонтан Аль-бертині не давала — Альбертина нагадувала щиглятко голопірка, яке наслідує щебет батьків-щигликів і поступово, вбиваючись у колодочки, робиться саме щигликом. Хоч би там як, а "добір" мені здався від лукавого, а "я вважаю" сповненим заохоти. Альбертина стала іншою, отже, й реагуватиме вже не так, як колись.
Я вже не тільки її розлюбив, а й перестав боятися, як у Баль-беку, вразити її дружні почуття до мене, бо вже було по дружбі. Не лишалося сумніву, що їй до мене байдужісінько. Я здавав собі справу, що для Альбертини я вже хтось не з її "ґрона", до якого колись мені так кортіло потрапити, і належність до якого давала мені пізніше стільки щастя. Оскільки Альбертина втратила баль-бецьку щирість і товариськість, мене не гризло сумління; а проте, мабуть, усе вирішило моє останнє філологічне відкриття. Нижучи нову пацьорку на рожанець пустопорожнього базікання, за яким крилося моє жадання, я говорив, обіймаючи Альбертину, дцо сиділа на ліжкові, — про одну дівчину з гурту, може, дрібнішу за інших, але, як на мене, гожу. "Так, — погодилася Альбертина, — вона схожа на гейшеня". Безперечно, коли я познайомився з Альбертиною, слово "гейша" було їй незнане. Якби її життя котилося своєю колією, вона, либонь, зроду б його не знала, і я не гріхував би на неї, бо, на мій слух, — це огидне слово. Від нього ломить зуби, як від морозива. Але в устах гарненької Альбертини навіть слово "гейша" мене не разило. Я подумав, що коли воно не втаємничує мене в секрети зовнішнього життя, то принаймні виказує якусь внутрішню еволюцію. На жаль, моїй гості пора було йти, а то спізнилася б на обід і вона, і не сів би вчасно до столу я. Обід готувала мені Франсуаза, а вона не любила, щоб її затримували, і, мабуть, вважала за порушення одного з положень її кодексу вже те, що Альбертина засиділася, коли вдома нема моїх батьків, і з її вини все стоїть. Але у зв'язку з "гейшею" я дав задки і похопився заявити:
— Уявіть, я зовсім не боюся лоскоту, лоскочіть мене хоч годину, а мені байдужки.
— Справді?
— Запевняю вас.
До Альбертини, звісно, дійшло, що то я так незграбно висловлюю жадання, бо, ніби даючи пораду, якої ви не зважилися попросити, хоч вона, як випливає з ваших слів, може стати вам у пригоді, вона запропонувала з чисто жіночою покорою:
— Хочете, спробую?
— Будь ласка, але тоді лягайте на постелі — так буде зручніше.
— Отак?
— Еге ж, але не скраю, трохи посуньтеся.
— А я не заважка?
На цьому слові двері розчинилися, і вступила Франсуаза з лямпою. Альбертина ледве встигла пересісти на стільця. Може, Франсуаза підслуховувала під дверима чи навіть підглядала в замкову шпарину й нарешті вибрала таку мить, щоб нас присоромити. А втім, я гадав так намарне: для такої мети Франсуаза могла й не трудити своїх очей, їй вистачало й інстинкту, бо вона так довго жила під одним дахом зі мною та моїми батьками, що зрештою побоювання, обережність, спостережливість і хитрощі виробили в ній те інстинктивне і майже ясновидюще знання про нас, яке моряк має про море, мисливець про дичину, а про хворобу як не лікар, то принаймні багато хворих. Вона вражала своєю обізнаністю не менше, ніж старожитні тим, як далеко вони пішли в деяких галузях, надто як узяти до уваги, що вони майже не мали джерел інформації. (Франсуазині джерела були не рясніші: кілька слів, що становлять десь двадцяту частину нашої застільної розмови, слів, підхоплених на лету метрдотелем і неточно переказаних у буфетній кімнаті.) Навіть її помилки виникали, як і помилки старожитніх, як і Платонові блуди, зумовлені вірою в байки, радше з хибного уявлення про світ і з упереджених понять, аніж з убогости матеріяльних засобів. Ось чому і за наших часів найбільші відкриття у житті комах зробив учений, який не мав жодної лабораторії, жодних приладів. Але якщо недогоди, спричинені службовим статусом, не перешкоджали Франсуазі здобувати знання, конечні для її просто-таки мистецького завдання, завдання присоромлювати нас повідомленням добутих даних, то перепони прислужувалися ще більше; перечіпки не лише давали їй змогу пускатися зовсім берега, а й усіляко їй спомагали. Звичайно, Франсуаза не нехтувала жодного помічного засобу, як-от інтонацій та жестикуляції. Ніколи не ймучи віри тому, що ми їй казали і в чому прагнули переконати, ця особа натомість нітрохи не сумнівалася в тих нісенітницях, які правила челядь, нісенітницях образливих для нас; до наших тверджень вона ставилася скептично, а тон, яким повторювала (непряма мова дозволяла їй паплюжити нас по-чорному) кухарчину розповідь, — про те, як ця остання, погрожуючи своєму панству й лаючи привселюдно його "сміттям", домоглася від нього нечуваних привілеїв, — її тон свідчив, що кухарчине патякання для неї — Святе Письмо. Вона додавала навіть при цьому: "Я, бувши панством, такого б не потерпіла". Даремно ми, невисоко ставлячи даму з п'ятого поверху, знизували плечима, ніби нам плели харки-макогоники, на цю розповідь, яка подавала такий поганий приклад, — оповідачка не переставала триндикати гострим, дратівливим, безапеляційним тоном.
І ось що найдивовижніше: письменники, скуті тиранією монарха чи просодії або гнітом державної релігії, часто досягають могутньої стислости, неможливої для них, якби вони жили за політичної свободи або літературної анархії, так само і Франсуаза, не зважуючись різати нам правду в вічі, мовила, як Тиресій, а якби писала, то писала б, як Тацит. Усе, чого не годна була висловити навпростець, вона вміла вкласти в одну репліку, за яку її було годі за полу смикнути, не уйнявши чести собі, іноді навіть не в репліку, а в мовчанку або в те, як ставила на місце якийсь предмет.
Скажімо, з неуважности я залишав на бюркові серед пошти листа, якого не мала бачити Франсуаза, бо, наприклад, у ньому про неї писалося з нехіттю, а отже, допускалося, що така сама нехіть і в адресата. Ввечері, коли я вертався стурбовано додому і йшов просто до себе, першим мені впадав у вічі компрометовний лист, так само як він не міг*не впасти до віч Франсуазі: вона дбайливо складала купкою іншу пошту, а цей лист клала на самім верху, майже осторонь, отож-бо сама його помітність промовляла, ба навіть кричала про себе, і, переступаючи поріг, я аж здригався, як від репету. Франсуаза кохалася в подібних мізансценах, задуманих так підготувати глядача, аби перед її появою він уже вірив, що вона знає все. Вона здобула хист змусити говорити неживі речі, до пари натхненному і великотерплячому хистові Ірвінга та Фредеріка Леметра. Нині, тримаючи над Альбертиною та мною запалену лямпу, яка нещадно показувала ще видимі западинки, залишені на ковдрі дівочим тілом, Франсуаза втілювала собоюПравосуддя, що освітлює злочин. Альбертинине личко не програвало в цьому освітленні. Воно осявало на її щічках наведену сонцем поливу, яка мене так чарувала в Бальбеку. Надворі Альбертинина твар часом відсвічувала матовою блідістю, а тепер навпаки: з припливом світла її площини, такі ядерні й гладесенькі, вияскравлювались і рівно обарвлювалися, аж можна було їх порівняти з щедрою карнацією деяких квітів. Вражений навальним Франсуазиним наскоком, я гукнув:
— Як, уже лямпа? Боже свідче, яке яскраве світло!
Другою фразою мені, певна річ, хотілося заличкувати своє
збентеження, а першою виправдати запізнення. Франсуаза відповіла з ущипливою двозначністю:
— Може, загасити?
— Дмухнути? — шепнула мені на вухо Альбертина, зачарувавши мене невдаваною жвавістю, з якою, звертаючись до мене і як до Франсуазиного хазяїна, і як до спільника, висловила цю психологічну готовність у напівзапитальній формі.
Коли Франсуаза пішла геть, а Альбертина пересіла на моє ліжко, я сказав:
— Знаєте, чого я боюся? Якщо справи підуть так і далі, я не втримаюся й поцілую вас.
— Ой лишенько! Леле!
Я не зразу відгукнувся на це запрошення, а хтось інший, бувши мною, вважав би його й зайвим, бо Альбертина мала такий змисловий і такий солодкий голос, що, говорячи, немов пригорталася до тебе. Слово її уже було милощами, а мова обсипала поцілунками. А проте її запрошення було мені дуже приємне.