Але ми подивимося зараз самі.
Він уже хотів відчинити двері, коли Людовік зупинив його:
— Ні, Кревкере, ні, ваша честь — для мене достатня запорука. Але що ж зробить зі мною тепер ваш герцог? Не може ж він тримати мене в'язнем тут. Коротше кажучи, я хочу знати вашу думку Щодо цього, Кревкере.
— Государю мій, — відповів граф, — ви самі бачили, яке враження справила на герцога ця жахлива звістка про вбивство його близького родича й спільника, і вам, мабуть, краще, ніж мені, знати, чи справедлива його підозра, нібито це лиходійство сталося з намови агентів вашої величності. Але герцог — людина благородна, і хоч він дуже запальний, але нездатний на таємне лиходійство. Я не знаю, який він має намір, але те, що він зробить, він зробить при денному світлі і перед лицем своїх і ваших підданих. Я можу тільки додати, що ми, його радники, за винятком, мабуть, одного з нас, докладемо всіх зусиль, щоб він доброзичливо, справедливо й великодушно вирішив цю справу.
— Ах, Кревкере, — сказав Людовік, стискуючи йому руку, немов під впливом сумних настирливих спогадів, — щасливий той государ, якого оточують радники, що можуть стримати його пориви нерозумних пристрастей!.. Їхні імена будуть записані золотими літерами на скрижалях історії. Благородний Кревкере, чому доля не послала мені такої людини, як ти?
— Щоб ваша величність поквапилися спекатися її? — зауважив ле Глор'є.
— А, втілена мудрість, ти також тут? — вигукнув Людовік, обернувшися до нього. І одразу змінивши патетичний тон, із яким він звертався до Кревкера, з невимушеною веселістю додав — Отже, й ти прийшов сюди за нами?
— Авжеж, государю, — відповів ле Глор'є, — мудрість у блазнівському вбранні мусить іти за безумством у порфірі.
— Як це зрозуміти, пане Соломоне? — спитав Людовік. — Чи не бажаєш ти помінятися зі мною ролями?
— Ні, присягаюся всіма святими, тільки цього ще бракує, — відказав ле Глор'є. — Я не погодився б на це, навіть коли б ви дали мені ще п'ятдесят корон на додачу.
— Чому ж це так? Коли б мені довелося вибирати государя, я цілком задовольнився б таким, як ти.
— Авжеж, сір, — сказав ле Глор'є, — тільки коли судити про розум вашої величності з того, куди він вас привів, то хтозна, чи погодився б я мати такого безглуздого блазня?
— Мовчи, неробо! — крикнув граф де Кревкер. — Твій язик занадто вже розгойдався.
— Не займайте його, — сказав король, — я не знаю нічого смішнішого, як глупота розумних людей. Ось тобі, мій друже, візьми цей гаманець із золотом і разом з ним прийми мою пораду — ніколи не бути таким дурнем, щоб вважати себе розумнішим за інших… І прошу, зроби мені таку ласку: розпитай, де там мій астролог Марціо Галеотті, і негайно пошли його до мене.
— Зараз, неодмінно зроблю це, государю мій, — відповів блазень. — Не маю ніякого сумніву, що знайду його в Жана Допльтюра, бо й філософи, так само як і дурні, знають, де можна купити найкращого вина.
— Дозвольте цьому вченому чоловікові вільно входити до мене, пане де Кревкер, — звернувся до нього Людовік.
— Звичайно, ваша величність, — відповів граф, — але, на жаль, мушу додати, що, за даними мені інструкціями, я нікому не можу дозволити виходити з покоїв вашої величності. Бажаю вам доброї ночі, ваша величність, — сказав він за хвилину, — мені треба-піти подивитися, щоб усе було приготовано для зручного розміщення вашого почту в залі.
— Не завдавайте собі стільки клопоту, коли йдеться про них, пане граф, — відповів король, — вони звикли зносити біду й нестатки, і, кажучи одверто, крім Галеотті, мені не треба сьогодні нікого, якщо це не суперечить вашим інструкціям.
— Ви тут масти право робити, що вам завгодно, ваша величність, — зауважив Кревкер. — Такий наказ мого государя.
— Ваш государ, графе де Кревкер, — відповів Людовік, — якого я тепер мушу так само називати й моїм, справедливий і милостивий пан. А мої володіння хоч тепер трохи й обмежені, бо я маю тільки стару залу й опочивальню, проте ще досить просторі для підданих, які залишилися в мене.
Граф де Кревкер попрощався з королем і пішов. Незабаром почулися кроки вартових, які ставали на свої пости, і голоси начальників варти, що віддавали накази. Нарешті настала тиша, і чути було тільки лінивий плескіт Сомми, що котила свої каламутні води попід стінами замку.
— Ідіть собі в залу, друзі мої, — сказав Людовік, звертаючися до своїх придворних, — тільки не лягайте спати, бо нам ще треба будо облагодити одну важливу справу, й обов'язково сьогодні вночі.
Тим часом як інші пройшли до опочивальні, Олів'є й Трістан вийшли в залу, де залишилися Балафре й два помічники прево. Вони побачили, що ті розпалили вогонь у каміні, який трохи нагрівав і освітлював велику залу, і, загорнувшися в плащі, засмучені сиділи на підлозі. Олів'є й Трістан не придумали нічого кращого, як наслідувати їхній приклад, а через те, що вони раніше не були добрими друзями, то й тепер не мали ні найменшої охоти розмовляти між собою про цю дивну та раптову зміну їхньої долі. Вся компанія сиділа мовчки.
Тим часом їх господар переживав на самоті в своїй відокремленій від усього світу кімнаті такі муки, якими частково можна було б спокутувати страждання, заподіяні людям із його наказу. Він то починав швидко, нервово ходити, то зупинявся, заламуючи руки, — словом, дав повну волю своєму хвилюванню, яке він так майстерно вмів приховувати від усіх. Нарешті, підійшовши до потайних дверей, за якими, як казав старий Морне, був убитий один з його попередників, він дав волю своїм почуттям, безладно й уривчасто промовивши:
— Карл Простак, Карл Простак! А яке ж прізвисько дадуть нащадки Людовікові Одинадцятому, чия кров, очевидно, незабаром освіжить старі плями твоєї крові? Людовік Дурень, Людовік Слинтяй, Людовік Безглуздий? Ні, всього цього не досить, щоб висловити всю мою безмежну дурість! Повірити, що ці шибеники, льєжці, які тільки й живуть думками про бунт, можуть хоч на день залишитися спокійними! Уявити собі, що цей Арденський Вепр приборкає свої дикі інстинкти, свою кровожерну натуру! Сподіватися, що мені вдасться напоумити Карла Бургундського, не вивідавши заздалегідь, чи вплинуть мої розумні докази на цього дикого бугая!.. Дурень, осел, йолоп! Але негідник Марціо не втече від мене! Це він у всьому винен та ще той скажений піп, мерзотник де Балю[237]. Коли тільки мені пощастить вибратися звідси, я зірву з його голови кардинальську шапку разом з його шкірою! Але другий зрадник у моїх руках, а я ще король, і в мене ще вистачить сили, щоб покарати цього шахрая, базікала, нікчемного звіздаря, цього підлого брехуна, через якого я, немов якийсь дурень, попав у пастку! Поєднання сузір'їв! От і маєш поєднання! Він молов такі дурниці, якими можна обдурити хіба тільки тричі пропечену баранячу голову, а я, йолоп, гадав, що розумію його! Тепер стережися, Галеотті! Ми незабаром побачимо, що саме віщували твої сузір'я! Однак треба спершу помолитися…
Над дверима, мабуть, на спогад про вбивство, яке тут сталося, було вирізьблено з каменю грубе розп'яття. Король подивився на цю емблему, готовий стати перед нею навколішки, і раптом зупинився, немов хотів застосувати перед образом принципи світської політики і вважав нерозсудливим підійти до святого, не забезпечивши собі підтримки з боку якогось надійного покровителя. Через це він відступив од розп'яття, як людина, негідна дивитися на нього, зняв капелюх і, вибравши серед інших оздоб образок Клерійської богоматері, став перед ним навколішки й вимовив таку оригінальну молитву, з якої видно, що в своєму грубому марновірстві він вважав Клерійську і Амбренську богоматір за двох різних святих; віддаючи перевагу діві Амбренській, він частіше звертав до неї свої обітниці.
— Пресвята діво Клерійська! — вигукнув він, заламуючи руки і б'ючи себе в груди. — Благословенна мати милосердя! Милостива наша заступнице перед всемогутнім, зглянься на мене, грішного! Каюся, я часто нехтував тобою для блаженної сестри твоєї, пречистої діви Амбренської. Але я ж король, влада моя велика, багатства необмежені, і коли б навіть їх забракло, я радніше подвою податки на моїх підданих, ніж не віддам належного вам обом. Відчини мені залізні двері, наповни землею глибокі рови, виведи мене з цієї страшної небезпеки, як мати свою дитину! Коли я й подарував твоїй сестрі графство Булонь, хіба я не можу й тобі подарувати якесь інше? Я віддам тобі багатющу провінцію Шампань з усіма її виноградниками, що постачатимуть вино твоїм монастирям. Я обіцяв цю провінцію моєму братові Карлу, але ти знаєш, він уже помер, отруєний настоятелем монастиря святого Іоанна, цим підлим Анжелї, якого я, коли тільки буду живий, неодмінно покараю. Я вже давно обіцяв тобі це, але тепер виконаю свою обіцянку, і, коли я припустив цей злочин, повір мені, милостива покровительнице, то лише тому, що не бачив іншого засобу заспокоїти смуту в моєму королівстві. Не вважай колишній гріх мій сьогодні мені за провину, але будь, як завжди, моєю доброю і милосердною заступницею, до якої доходять мої благання! Пречиста діво, вблагай твого сина, щоб він простив мені мої минулі гріхи і ще один… один зовсім маленький гріх, який я мушу заподіяти сьогодні вночі… А втім, це навіть не гріх, милостива Клерійська діво, — не гріх, а тільки справедлива кара, бо цей негідник найбільший дурисвіт, який будь-коли нашіптував брехню на вухо своєму государеві; крім того, він схильний до нечестивої грецької єресі. Він негідний твого заступництва, дозволь мені покарати його самому, і вважай це за мій добрий вчинок, якщо мені пощастить звільнити світ від цього некроманта[238] і відьмака, не вартого твоєї уваги й ласки, — цього пса, смерть якого повинна мати для тебе не більше значення, ніж погасла іскра, що впала із свічки або відскочила від вогнища. Не звертай уваги на таку дрібницю, милостива й доброзичлива мати діво, згадай краще про те, як допомогти мені в моїй біді. Ось я прикладаю мою королівську печатку до твого святого образа на знак того, що виконаю свою обіцянку щодо Шампані, й присягаюся, що ніколи більш не звертатимуся до тебе в таких кривавих справах, знаючи, яка ти добра, милосердна та милостива.
Уклавши таку оригінальну умову з пречистою дівою, Людовік прочитав латинською мовою сім покаянних псалмів і кілька молитов до богоматері.