Підбадьорся, зберися з духом і їдь на пошуки Вілфреда Айвенго. Я теж не сидітиму склавши руки, бо великий гріх покинути тебе в такому нещасті. Я вирушу до міста Йорк, де тепер зібралися багато воїнів і сильні мужі, і поза сумнівом знайду серед них охочих битися за твою дочку. Бо золото — їхнє божество, і вони готові за гроші повсякчас закладати своє життя, як закладають земельні угіддя. Прощавай, — сказав лікар, — і нехай збудеться все, чого бажає твоє серце.
Розділ XXXIX
О діво, в тебе серце гонорове,
Але і в мене гонор є здоровий.
А. Сьюард, "Пісня"
Надвечір того дня, коли відбувався суд над Ребеккою (якщо тільки можна це назвати судом), хтось тихо постукав у двері її темниці. Але вона не озвалася, бо була зайнята читанням вечірніх молитов, які закінчила співом гімну; ми спробуємо навести його в перекладі:
Ізраїль, обраний народ,
Із дому рабства утікав,
А Бог попереду на крок
Вогнем дорогу прокладав.
Удень жагучі язики
Лизали підчерев'я хмар,
Вночі Аравії піски
Вогненний віддавали жар.
Сурмили сурми голосні,
І гімн із тисяч вуст летів –
Війни священної пісні,
Дочок Сіону гордий спів…
…Вже не чатуєш Ти з небес
Синів Сіону мандрівних:
Забули пращури Тебе,
Ти ж, Господи, забув про них.
Але, незримий багатьом,
В годину ранішньої мли
Ти хмарою, немов щитом,
Зрадливий промінь затули.
Коли ж юдеїв на стезі
Підстереже буремна ніч,
Грімницею в тяжкій руці
Ти не карай своїх синів.
У вавилонських бурчаків
Лишились арфи золоті,
І згаснув пломінь вівтарів,
І сурми стихнули святі.
Бо Ти сказав суворо нам:
Криваву жертву не прийму –
Щоб Мій успадкувати храм,
Гординю в серці погамуй.
Коли звуки цього гімну завмерли, в двері знову обережно постукали.
— Увійди, — відгукнулася Ребекка, — коли друг ти мені, а якщо ворог — не в моїй волі заборонити тобі увійти.
— Це я, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, заходячи, — а чи друг я, чи ворог, це залежатиме від того, чим скінчиться наше побачення.
Стривожена появою людини, нестримну пристрасть якої вона вважала головною причиною свого лиха, Ребекка позадкувала зі схвильованим і недовірливим, але далеко не боязким виглядом, який показував, що вона вирішила триматися від свого кривдника якнайдалі і ні за що не здаватися.
— У тебе немає причин боятися мене, Ребекко, — вів далі тамплієр, — або, вірніше, тобі нічого боятися мене тепер.
— Я й не боюся, сер лицар, — відповіла Ребекка, хоча пришвидшене дихання не узгоджувалося з героїзмом цих слів. — Віра моя міцна, і я вас не боюся.
— Та й чого тобі побоюватися? — підтвердив Буа-Гільбер серйозно. — Мої колишні божевільні пориви тепер тобі не страшні. За дверима стоїть варта, над якою я не маю влади. Вони поведуть тебе на страту, Ребекко. Але доти вони нікому не дозволять образити тебе, навіть мені, якби моє безумство, — адже це справді безумство, — ще раз спонукало мене до цього.
— Слава моєму Богові, — сказала єврейка. — Смерть найменше мене лякає в цьому прихистку злості.
— Так, мабуть, — погодився тамплієр, — думка про смерть не повинна страхати тверду душу, коли шлях до неї відкривається раптово. Мене не лякає удар списа або меча, тобі ж стрибок із висоти башти або удар кинджала не страшні в порівнянні з тим, що кожен із нас вважає ганьбою. Завваж, я кажу за нас обох. Цілком можливо, що мої поняття про честь так само безглузді, як і твої, Ребекко, проте ми обоє зуміємо померти за них.
— Нещасна ти людина! — вигукнула Ребекка. — Невже ти приречений ризикувати життям через віру, якої не визнає твій здоровий глузд? Адже це все одно, що віддавати свої скарби за те, що не може замінити хліба.
— Зупинись, — сказав тамплієр, — тепер марні такі міркування. Ти приречена померти смертю повільною, в жахливих тортурах і стражданнях, яку присуджують за те, що диявольське святенництво цих людей називає твоїм злочином.
— А кому ж, — заперечила Ребекка, — якщо така буде моя доля, кому ж я маю завдячувати?
— Не вважай, — сказав тамплієр, — що я був винен у цьому. Я власними грудьми оборонив би тебе від цієї небезпеки, як захищав тебе від стріл.
— То чого ж ти хочеш, сер лицар? — запитала єврейка. — Кажи прямо, якщо ти прийшов не для того, щоб помилуватися завданим тобою болем, кажи. А потім, зроби ласку, залиш мене. Перехід від часу до вічності короткий, але страшний, а мені залишається так мало годин, щоб приготуватися до нього.
— Терпіння, Ребекко! — сказав тамплієр. — Жоден народ не вміє скорятися часу так, як твій, і, скоряючись йому, вести свій човен, використовуючи навіть супротивні вітри.
— У недобру годину навчився Ізраїль такому сумному мистецтву, — мовила Ребекка. — Але людське серце під впливом нещасть стає податливим, як тверда сталь під дією вогню, а той, хто перестав бути вільним громадянином рідної країни, мимоволі повинен гнути шию перед іноземцями. Таке прокляття, що тяжіє над нами, сер лицар, заслужене нашими гріхами і гріхами батьків наших. Але ви, ви, хто звеличив свою свободу як право первородства, наскільки ж глибша ваша ганьба, коли всупереч вашим власним переконанням ви принижуєтеся до потурання забобонам інших людей!
— У твоїх словах є гірка правда, Ребекко, — сказав Буа-Гільбер, — але я прийшов не за тим, щоб обмінюватися з тобою докорами. Ти пам'ятаєш клаптик пергаменту, на якому була написана порада просити захисника?
— Коротке відстрочення страти, і нічого більше, — відповіла Ребекка. — Не багато користі мені від цього; і невже нічого іншого ти не міг зробити для тієї, на чию голову накликав стільки горя і нарешті привів на край могили?
— Ні, це далеко не все, що я мав намір зробити для тебе, — сказав Буа-Гільбер. — Коли б не прокляте втручання того старого нелюда і дурня Гудольрика, роль бійця за честь ордену доручили б не пресептору, а одному з рядових лицарів. Тоді б я сам при першому заклику бойової сурми з'явився на поле бою — під виглядом мандруючого лицаря, шукача пригод — і зі зброєю в руках оголосив би себе твоїм захисником. І якби Бомануар виставив проти мене не одного, а двох або трьох із присутніх братів, не сумніваюся, що я кожного по черзі вибив би з сідла тим самим списом. От який я мав намір, Ребекко. Я відстояв би твою невинність і від тебе самої сподівався б отримати винагороду за свою перемогу.
— Усе це порожні балачки, сер лицар, — зітхнула Ребекка, — ти нахваляєшся тим, що міг би зробити; проте ти вирішив, що зручніше діяти зовсім інакше. Ти прийняв мою рукавичку. Значить, мій захисник — коли тільки для такої самотньої істоти, як я, знайдеться захисник, — явившись на герць, має битися з тобою. А ти досі представляєшся моїм другом і покровителем.
— Я й хочу бути твоїм другом і покровителем, — відповів тамплієр, — але подумай, чим я при цьому ризикую або, краще сказати, на яку неславу неминуче наражаюсь. Тож не засуджуй мене, якщо я поставлю деякі умови, перш ніж заради твого порятунку пожертвую всім, що для мене було любим.
— Кажи, — мовила Ребекка, — я не розумію тебе.
— Якщо я не з'явлюся на герць, Ребекко, я позбудуся свого сану і доброго імені — втрачу все, чим дихав досі: пошану моїх товаришів і надію успадкувати ту могутність, ту владу, якою тепер володіє старий нелюд Лука де Бомануар і якою я скористався б зовсім по-іншому. Така буде моя доля, якщо я не з'явлюся битися з твоїм захисником.
— До чого тепер всі ці пихаті промови та влесливі слова! — сказала Ребекка. — Ти мав вибір: пролити кров неповинної жінки чи ризикувати своїми земними вигодами і сподіваннями. Навіщо ти все це кажеш — твій вибір зроблено. До чого ти стільки разів повторюєш одне й те саме?
— Для того, — відповів тамплієр, — щоб ти ясніше могла уявити собі долю, що чекає на тебе.
— То переверни її іншим боком, — сказала єврейка, — що тоді буде?
— Якщо я виїду, — продовжував Буа-Гільбер, — і покажуся на фатальному полі бою, ти помреш повільною і болісною смертю, в таких тортурах, які призначені для грішників за труною. Якщо ж я не з'явлюся, мене позбавлять лицарського звання, я буду зганьблений, звинувачений у чаклунстві, в спілкуванні з невірними. Ребекко, я готовий усім пожертвувати, — додав він, кидаючись до її ніг, — відмовлюся і від слави, і від величі, і від влади, хоча вона вже майже в моїх руках, — все кину, аби ти сказала: "Буа-Гільбере, будь моїм коханим".
— Це безглуздо, сер лицар, — відповіла Ребекка, — Поспішай, їдь до регента, до королеви матері, до принца Джона. З поваги до англійської корони вони не можуть дозволити вашому великому магістру чинити таке свавілля. Цим ти можеш надати мені справжнє заступництво, без усіляких жертв зі свого боку і не вимагаючи від мене жодних винагород.
— Я не хочу мати з ними справи, — вигукнув він, хапаючись за поли її одягу, — я звертаюся лише до тебе. Що ж змушує тебе робити такий вибір? Подумай, нехай я буду хоч сам сатана, — адже смерть ще гірша за сатану, а мій суперник — смерть.
— Я не можу розсудити, що гірше, — сказала Ребекка, побоюючись занадто прогнівити нестримного лицаря, але сповнена твердої рішучості не лише не приймати його пропозицій, але й не вдавати прихильність до нього. — Будь же чоловіком, заклич на допомогу свою віру. Якщо правда, що ваша віра навчає милосердю, якого у вас більше на словах, ніж на ділі, позбав мене страшної смерті, не вимагаючи винагороди, яка перетворила б твою великодушність на ниций торг.
— Ні! — вигукнув гордовитий тамплієр, підводячись. — Цим ти мене не обдуриш! Якщо я відмовлюся від здобутої слави і від майбутніх почестей, я зроблю це лише заради тебе, і ми врятуємося не інакше, як разом… Слухай, Ребекко, — заговорив він знову, стишивши голосі — Англія, Європа — адже це не весь світ. Є й інші країни, де ми можемо жити, і там я знайду простір для свого честолюбства. Поїдемо до Палестини. Я прокладу нові шляхи до величі, — вів далі він, широко ступаючи кімнатою, — Європа ще почує дзвінку ходу того, кого вигнала з-поміж своїх синів. І ти будеш царицею, Ребекко. На горі Кармель поставимо ми той престол, який я завоюю своєю доблестю тобі, і замість магістерського жезла у мене в руці буде царський скіпетр.
— Мрії, — мовила Ребекка, — лише мрії! Але якби й здійснилися вони, мені до них немає діла. Якої б могутності ти не досяг, я не зможу розділити її з тобою.